Більша частина енергії зятя йде не на облаштування життя в Канаді, а на конфлікти. Навіщо зятю пиляти гілку, на якій сидиш? Я не лише про себе з дружиною, а й про Канаду.
У зятя неминучий конфлікт з тим, хто рівний йому по силі чи сильніший. Кілька років тому, коли зять завів бороду, то родич, у якого він брав уроки англійської, жартома сказав, що йому "борода не по чину". У зятя майже відсутнє почуття гумору і після таких слів змінив учителя англійської, образився на нього на все життя, і нині часто обурюється його словами. Якось ще перед повномасштабним вторгненням моя багата родичка запросила мене і мою доньку та зятя разом відпочити на вихідні у дачному готелі на березі Київського моря. Чудове місце! Мільйонерка їздила в готель кілька років, її тут усі знають і добре до неї відносяться, бо ніколи нікому не створювала проблем, не мала ніяких претензій, а лише добре дякувала за гостинність та гарно відпочивала. Спритний таксист на мікроавтобусі, який нас усіх привіз у готель, скористався тим, що були відкриті ворота і заїхав прямо на територію готелю. Охоронець зробив таксисту зауваження і попросив виїхати з території на спеціальну автостоянку перед воротами, бо заїзд сторонніх автомобілів заборонено. І тут раптом зять як закричить на охоронця — пенсіонера:
-Ти тут більше не працюєш! Мені потрібне керівництво!
Спочатку охоронець дійсно подумав, що перед ним якийсь Великий чоловік з Києва і з переляку втратив мову, але, певне, розбирався в людях, швидко оговтався та почав настоювати на своєму. Потім ми всі по черзі підходили до охоронця і просили вибачення за поведінку зятя через його перевтому та проблеми на роботі. Я тоді вперше побачив зятя не таким, як навигадував собі про нього, але рідня заспокоїла мене і знайшла багато причин цьому нервовому зриву, а я все відразу викреслив з пам'яті, щоб не псувати собі створений мною образу мого улюбленого зятя. То був перший слабенький дзвіночок про те, що не такий уже зять і святий, а в Канаді той дзвіночок забив величезними дзвонами.
У Канаді зять теж став винуватцем скандалу з відпочинком на природі. Позаминулої весни господарі будинку, який орендували діти, їхали сім'єю на кілька місяців до батьків у В'єтнам та Болгарію і по доброті душевній і, щоб, можливо, трохи згладити те, що здають нам житло по завищеній ціні, дали зятю ключ від дачі на березі озера, щоб наша родина могла поїхати туди переночувати, відпочити й позасмагати. На перші ж вихідні зять з дочкою поїхали на дачу й залишилися дуже задоволеними, але потім якось протягом усього літа ніхто на ту дачу не їздив, бо зять усе вигадував якісь причини, а осінню повернулися в Канаду сердиті господарі й попросив зятя віддати ключ від дачі. Як з'ясувалося пізніше, щоб похизуватися перед приятелями, зять пропонував пожити на дачі по кілька тижнів усім охочим колегам, з якими тоді працював у компанії, і не всі відмовлялися. Зять стверджує, що ні з кого не брав гроші за тижневі проживання на чужій дачі і я йому вірю, бо в Києві зять був волонтером і любить займатися благодійністю, але в благородство зятя нізащо не хочуть повірити господарі дачі, яким сусіди розповіли, що з дачі влаштували прохідний двір і її, начебто, здавали в оренду, що суперечило неофіційній домовленості між членами того дачного кооперативу. Гості ще й перекинули там все догори дном, зламали меблі, освітлення та побутову техніку. Після тих гульок і проживання невідомо кого на дачі господар зненавидів зятя і коли той не додав йому 50 доларів за оренду, то зовсім оскаженів і півдня бігав до нас у будинок і вимагав, щоб з ним негайно повністю розрахувалися. Зять лежав на другому поверсі й не спускався до хазяїна, якого заспокоювала моя донька, бо з переляку від такої поведінки до цього спокійного і врівноваженого хазяїна розгубилася і довго не могла знайти готівки.
У Канаді спочатку Удача була на боці зятя і постійно посилала зятю подарунки (пристойну роботу, житло, авто, можливість опанувати потрібну чужій країні спеціальність і стати фахівцем у своїй справі та заробляти достатньо грошей), але їх не оцінив, усе перевів на конфлікт, від усього відмовився та нищив те, що йому легко дісталося, а чимало людей витратили роки тяжкої праці, щоб отримати такі подарунки Долі. Таке враження, що зятю пороблено. Зять – один з небагатьох українських біженців, який придбав непогане японське авто за символічну платню 1 долар. Хоч, як на мене, канадцям вигідно подарувати своє стареньке авто, яке дорого утримувати, й позбавитися зайвого головного болю. Коли біля будинку, який винаймали, стояло 2 авто — власне зятя і його службове, — то родина ледве відмовила зятя не купувати за 7 тисяч ще й третє для того, щоб справляти більший ефект на друзів і знайомих. За автомобіль потрібно щомісячно платити кілька сотень доларів страховки. А бензин, паркування, обслуговування? Коли зятя вигнали з компанії, де він мав службове авто, яке використовував для домашніх потреб, то це для сім'ї був ще один удар. Нині ми всі молимося, щоб це стареньке авто не зламалося, бо тоді навіть не знаємо, що будемо робити: ремонти дорогі, на роботу громадський транспорт не ходить, доведеться їздити на таксі, які теж недешеві. Коли ламається автівка, то зять ходить автосмітниками і за кілька доларів йому продають всі потрібні деталі.
Через величезні відстані без авто життя в Канаді неможливе. Не країна, а суцільні машини, кредити, посмішки.
На швидкісних трасах повно автівок, 50 кілометрів на роботу – норма, нерідко канадці по 2 – 2,5 години їдуть на роботу і стільки ж додому. Це в Європі можна на роботу їздити на велосипеді. Перше, що вражає на дорогах Канади навіть не їх якість і швидкість, а мода місцевих жителів на величезні потужні позашляховики – пікапи, яких дуже багато на дорогах і біля будинків. Рідко хто працює неподалік свого дому. Для європейців це дико звучить, але в більшості населених пунктів Канади громадський транспорт відсутній, між переважною більшістю населених пунктів Канади немає ніякого автобусного і залізничного сполучення. В країні все збудовано і створено з розрахунком, що у населення мають бути власні авто. Дехто десятиліттями нікуди пішки не ходить – тільки на автівці! Коли додати весь час, який через необхідність долати великі відстані, канадці змушені проводити в дорозі, то в сукупності на це йде майже в кожного по кілька років життя. Хочете провести кілька років свого життя за кермом – бігом у Канаду! Щодня канадцям доводиться витрачати по кілька годин, щоб добратися на роботу, на навчання, до торговельних центрів і т.д. Авто для канадців то як другий дім. На відміну від міст в Україні з великою кількістю багатоквартирних будинків більшість канадців живе в невеличких 1— і 2-поверхових будиночках і населені пункти стрімко розростаються вшир. Будівельні компанії не зацікавлені у спорудженні багатоквартирок, набагато більше грошей можна заробити на спорудженні будиночків та продавати кожен за мільйони, бо канадці через іпотеки охоче купують житло в кредит. Через скарги мешканців на шум торговельні квартали в Канаді намагаються будувати окремо від житлових і зазвичай до крамниць, особливо великих супермаркетів, потрібно їхати кілька кілометрів. Офісні центри та підприємства розміщені не в населених пунктах, як в Україні, а біля шосе чи десь у полях. Компанії не мають автобусів, щоб привозити людей на роботу, і без власного авто до них ніяк не дістатися, а таксі не такі вже й дешеві.
Аби продавець авто поговорив із зятем, то нізащо не продав так дешево свій автомобіль. Така вдала покупка стала можлива, бо переговори з продавцем вів не зять, який не вміє дурити клієнтів та ще й будь – яку розмову переводить на вихваляння самого себе. Канадця переконав віддати задаром своє попереднє авто знайомий зятя, справжній професіональний торговець, ас — казкар, який і в Києві, а нині і в Торонто працює в автосалоні, забиває баки мільйонерам, які щасливі від того, що купують авто в такого майстра реклами. Знайомий уміє спілкуватися з покупцями новеньких авто, обережно випитує, що збираються робити зі своїми старими автомобілями і по можливості за безцінь їх скуповує. Автодилер розповів канадцю про нещасного бідного друга – українського біженця, який тільки но приїхав до Канади без грошей з вагітною дружиною і двома немічними пенсіонерами, яких врятував від жахливих обстрілів в Україні, і всі ці люди знаходяться в повному розпачі, а без авто в Канаді їм буде важко триматися на плаву.
На відміну від канадців та й інших українських біженців чи іммігрантів, які забули про гординю й замовчують свої статки, а то й прибідняються та просять допомоги в держави, зять уже 3 роки розповідає про себе, як про велику та особливу людину зі славного багатого роду: навіть після кількахвилинного спілкування з випадковими людьми (чи то супутником в електричці, чи з таксистом!) ті знають головний факт його біографії: він – онук мільйонера, заступника міністра, головного постачальника нафти в Україну, який "не носив у кишені менш як 10 тисяч радянських рублів" (тоді хліб коштував 16 копійок, котлета – 12 копійок, горілка – 3 рублі 62 копійки і т.д.), а його мама – теж мільйонер у Києві, а сам він в Україні був великим бізнесменом і заробляв по 3 мільйони на продажі комп'ютерів. Заради більшого ефекту зять не уточнює, що це були 3 мільйони гривень і у співрозмовників — канадців складається враження, що мова йде про 3 мільйони доларів чистого прибутку за одну оборудку.