Виходить, що ти навіть не спромігся виділити собі окрему житлову площу в моїй макітрі, а все, на що ти здатний, це від імені мого шлунку сповіщати мене про те, що я зголоднів."
"– До речі, час обідати."
"– Так я і думав. Я втратив купу часу з пам'яті, у мене халепа, а тобі аби до столу дістатися."
"– А з приводу трьох відсотків ти помиляєшся. Зараз дослідники пішли набагато далі, і довели, що люди здебільшого використовують близько десяти відсотків ресурсів головного мозку. Отже, твої три відсотки я звільняю, а займу решту сім, і зовсім заважати тобі не буду."
"– Ти, поки спілкувався зі шлунком, набрався від нього багато поганого. Зокрема, ти взяв у нього надмірний апетит. Чи не облізете ви, шановний, забирати у мене сім десятин мого житлового простору? І головне, "заважати не буду". Геть з моєї голови, агресор!"
"– То пішли поїмо. У лікарняній їдальні таки непогано готують. Там і обговоримо умови нашого спільного існування. Може, я тобі виділю один відсоток зі своїх семи. А може, навіть два."
"– Твоя щедрість не знає меж. Ти гірше москаля. Приперся і намагаєшся командувати."
"– Я – це ти, не забув? Може, це ти приперся? Коли ми кажемо "Я", – я відчуваю, що я до себе звертаюся, а ти – просто голос у моїй голові, котрий заважає думати."
"– А по морді?! Ні, ти не москаль. Ти – кацап! Агресор! І поки ти мені заважаєш своїми теревенями, я сиджу на місці й не йду до їдальні."
"– І на що не підеш заради справжнього друга та обіду. Пішли вже."
Я зберігаю свіжий текст у документі, закриваю ноутбук, який зараз став лише друкарською машинкою, бо тут немає доступу до Інтернету, і вирушаю до їдальні. Вже третій день я лікуюся на стаціонарі в уже знайомій читачу лікарні.
Лікар сказав, що ще тиждень він за мною поспостерігає, а потім, як рана на голові загоїться, дасть мені направлення на МРТ-скани головного мозку, які робити треба в столиці, бо тут поблизу ніде немає томографа. Тож за останні дні я таки повернувся до своїх записів.
Наразі закінчив ту частину своєї оповіді, яку пам'ятаю. Як свідчать мої записи, до провалу у пам'яті я добре пам'ятаю своє свідоме життя, і останні мої спогади, які вдалося зовсім недавно вишкрябати з пам'яті, охоплюють майже весь перший день війни.
Наступне, що спливає у мене в пам'яті після спогадів про перший день вторгнення, це та мить, коли я прийшов до тями аж через три місяці, присипаний землею у братській могилі на околиці Березина.
І якби в тій могилі я був тим самим тюхтієм, яким був у перший день війни, то, найімовірніше, я просто задихнувся б там, під землею, коли прийшов до тями, й історія гарного хлопця на ім'я Ваарон скінчилася б, не почавшись.
Майже три місяці зовсім не збереглись у моїй голові. Я не пам'ятаю, як дістався до Березина, чи зустрівся із тіткою, що я взагалі там робив весь цей час, зважаючи на те, що Березин окупували на третій день війни. Одні питання і жодної відповіді.
Але було одне "але". Замість утрачених із пам'яті трьох місяців календарного часу в моїй голові прописалися майже півтора року інших спогадів, які зовсім не ліпляться до цієї реальності. Як це все поєднати? Як, маючи два порвані маленькі поліетиленові пакетики "АТБ", стулити докупи один великий із написом "Фора"?
За два дні у лікарні я добре освоївся. Годують тут, як на мої аскетичні смаки, просто відмінно. Зараз я вийшов зі своєї палати на третьому поверсі. Маю спуститися на перший поверх, до їдальні.
Як хворий, я не мушу думати про харчування і навантажувати ноги, бігаючи у пошуках шматка хліба. Відчуваю себе доволі добре, тому вирішив не користуватися ліфтом, на який вантажать зараз інвалідну каталку, а йти по сходах. У їдальні багато народу. Більшість – це хлопці й дівчата із фронту, із легкими пораненнями. Важких відправляють далі, в глиб країни.
Присутні також і декілька звичайних хворих, але цивільні люди намагаються якомога швидше виписатися і долікуватися вже вдома, бо розуміють, що займають місце, яке необхідне для поранених. Я належу до розряду поранених, оскільки за своєю легендою, яка не дуже відрізняється від правди, мене, пораненого, без свідомості, начебто привезли у це село.
Відверто кажучи, тут бардак. У будь-якому зі шпигунських романів, якими я колись захоплювався, мене, як людину, що невідомо звідки взялася, вже повинні були б узяти під нагляд.
Якщо бути об'єктивним, то факти моєї офіційної історії такі.
∞
Однієї ночі на порозі лікарні з'явився невідомий чоловік із раною на голові, одягнений у футболку, майже чорну від запеченої крові, та спортивні штани. Босоніж.
Розбудив чергового лікаря. Поки отримував першу допомогу, плутано розповів про невідомих волонтерів; про те, що до тями прийшов у машині; що у цьому селі має далеку рідню; що попросився вийти недалечко на автобусній зупинці, а волонтери поїхали далі, бо поспішали, і що йому б лише пігулку від голови, а там він уже далі якось сам.
Але хворий був обстежений сонним лікарем і записаний на стаціонар. Потім такий же сонний і злий санітар за допомогою тримера під короткий їжачок підстриг волосся і заодно бороду, щоб лікар мав доступ до рани на голові.
Зрештою, прийнявши душ, обколотий антибіотиками й знеболювальним і під наглядом симпатичної, але страшенно суворої санітарки, хворий був покладений до ліжка, у палату на третьому поверсі лікарні, де відразу заснув.
Проспавши решту ночі, цілий наступний день і ще половину наступної ночі хворий, що був зареєстрований у лікарняних записах як Клопотенко Валерій Йосипович, безслідно зник.
Пізно ввечері, коли мінялись зміни медперсоналу, у палаті, де перебувало загалом шестеро хворих, він іще був, а зранку ліжко виявилося порожнім.
І лише на третій день опісля він знову з'явився, заявивши, що не хотів обтяжувати лікарів клопотами, що був у рідні та трохи привів себе до порядку.
Після того, як хворий отримав лекцію із матюччям від лікаря, гнівний погляд від санітарки, кілька неприємних уколів і перев'язку, він був реабілітований і під конвоєм тієї самої санітарки відправлений на третій поверх, під заставу урочистої обіцянки, що, поки лікар не дозволить, із лікарні ані ногою.
∞
Роздумуючи, чи можуть ось таким шляхом москалі закидати в Україну шпигунів, я став у чергу на роздачу. У залі побачив знайомих хлопців, котрим подарував люльки, й привітно помахав їм. Учора ми з ними знову поспілкувалися в альтанці під час перекуру, і я знову мав можливість насолодитися запахом самосаду.
Хлопці вже не були такими переляканими, як під час першої зустрічі. Попихкуючи люльками, вели розмову чинно, на загальні теми, іноді питали мене, чи не знаю я якогось ротного, чи якогось комбрига.
Сталося те, що і мало статися. Якщо мозок не може пояснити якесь явище, він не заспокоїться, доки якимось чином не обґрунтує для себе всі факти, і не поставить все, що відбулося, на рейки логіки.
Коли я лежу у себе в палаті під час післяобідньої тихої години й дрімаю, я водночас, можу вийшовши із фізичного тіла, подорожувати по палатах, спостерігати та слухати. Знайшовши таким так палату хлопців, я дізнався, що вони вигадали для себе історію, яка пояснювала мої подарунки.
Виявляється, вони здорово насолили кацапам під час останнього бою й обидва чули, як їхнє командування пообіцяло їм, крім нового звання, подати у списки на винагороду. Але, мабуть, нагороди не буде, і їхні побратими вирішили подякувати їм такими пам'ятними подарунками.
Мене, за їхньою версією, використали як посильного. І, щоб трохи пожартувати, вигадали історію з Мамалигою. Єдине, в чому хлопці не могли зійтися, це у тому, хто я такий.
Сірий вважав, що я пересічний волонтер, який заробив поранення, і, знаючи, що їде в цю лікарню, погодився бути листоношею і передати подарунки товаришам.
Стріла ж, вважав, що я поранений розвідник, якого командування попросило передати такі нагороди хлопцям, бо волонтер так зіграти свою роль не зможе, тут потрібні навички та психологічна підготовка.
Зі мною хлопці поводяться так, наче нічого не сталося, зрідка усміхаються у бороди, коли я чесно відповідаю, що не знаю жодного із їхніх командирів. Звісно ж, мене це повністю влаштовує.
І хоча я вважаю, що в людини повинна бути віра у щось незбагненне, нереальне, хоча б у міф, аби у тяжку годину мати кого попросити про допомогу і мати звідки зачерпнути силу віри, щоб піднятись, коли вже не можеш, перемогти, коли вже не здюжиш, переконувати хлопців та щось їм доводити я не хочу.
Після логічних аргументів віра у казку не виникає, а чудо, яке детально пояснили, стає лише віртуозно виконаним фокусом.
Пообідавши я, потихеньку, роздумуючи над своїми записами, прямую у свою палату. Тепер мені належить записати все те, що зможу пригадати з тих незрозумілих спогадів, яких я ніде отримати не міг, але все ж маю.
Тут уже я знаходжуся у ролі Стріли й Сірого, і намагаюся собі якимось чином логічно пояснити все те, що зі мною трапилося, або не трапилося, і при цьому остаточно не зійти з глузду.
Шмат VII
∞ Невідомо коли. Невідомо де
Уві сні я усвідомив себе на дорозі. Це місце я створив собі для відпочинку і роздумів. Мені тут добре. Давно я сюди не заглядав. Більшість своїх снів гостюю у лісі, де опікуюся своїми вихованцями.
Але, певно, підсвідомість закинула мене сюди тому, що є потреба від чогось відпочити. Від чого? Не пам'ятаю. Хоча, ні, пам'ятаю, завал на роботі.
Тут можна вдосталь пошвендяти по дорозі й подумати. Цю дорогу я взяв зі своїх дитячих спогадів. Тоді рідня з'їжджалася до діда з бабою. Дорослі працювали, або щось святкували, а ми із двоюрідними та троюрідними сестрами бігали за село у поле.
Дорога у моєму сні ґрунтова, рівна, немов стріла, що пролягла від небокраю і до небокраю. Дикий степ з обох боків дороги тягнеться ген-ген. Легенький вітерець ледь розхитує різнотрав'я. Світить, але не пече сонце.
Я заїздив дорогу возами. На прогалинах, там, де сліди від коліс, земля утрамбована до стану каменю і вкрита дрібним пилом, який у місцях колишніх калюж, укриває ноги до кісточки. Я йду босоніж, розгрібаючи босими ногами пилюку, усміхаючись і насолоджуючись самим процесом подорожі.
Одягнений лише у прості суконні штани, із підкоченими до колін ногавицями, і льняну сорочку без ґудзиків, що вдягається через голову.