Беріть.
***
так болісно мовчить душа,
в якої крила їсть іржа,
коли спаливши чорні руни,
розливши свячений єлей, ‑
пір‘їну та ядро чавунне
цікавий кида Галілей...
***
Мій князю! Київ — місто дике.
Поетів і машин у нім без ліку.
Ревуть машини, димом небо облягло.
Там жебраки й повії просторікі
дають і просять, коротко і зло.
Там жить ніззя. Поети просяться в село.
***
тебе чекаю я на самоті
я на тебе чекаю в самоті
я думаю про тебе в самоті
про тебе мрію я на самоті
як людожер,
що їде в мегаполіс
***
сховався бог за тисячі імен
і люди кличуть кличуть кличуть
між моря крові та солоних річищ
де сяє натрійхлоровий кристал
***
учора ще написане
береш
для насолоди чи на перевірку
а там паскудний смур,
з бацилами пробірка
вечірній київ
чарка
шапка-бирка
і взагалі суцільний гільгамеш
***
Шрьодингер, тягни кота за хвіст!
Затикай дірки, Моріс Дірак!
Розене, клади Ейнштейну міст,
поки в річці — не засвище рак.
Гейзенберже, сумніви одкинь!
Опенгеймер, бомбу подавай!
Фейнмане... А де з баяном він?
От іще паскедний дармограй...
Малдасено, смикай за струну!
Гей! Ти хто — крохмалений халат?
Одійди, бо зліва наверну...
***
Винайти хіба велосипеда?
Змайструвати колесо і спис?
Бог докінчує собі великий спис
Певно що допише до обіду
Він поставить підписом хреста
А петро в дужках позначить бога
Я забув дрібні свої тривоги
В мене вірш і квітка вироста
Виткнулось крило межи плечима
Друге ж забарилось на путі
Всі такі ви божі та святі
Що мені між вами тут робити
Камінь лупати кайданами дзвеніти
І батькам дзвонити раз на рік
Протягнув болотом наче мітом
Мітом як болотом проволік
Нас господь і кинув на сузір'їв
Трощеній соломі відпочить
Ти співаєш, серце? серце — цить!
Походжає ангол на подвір'ї
M&MVI
Спершу тому,
що ми помирали
на першому кроці.
Ледь народившись
зайшли у садок
у Новім Сорпігалі
і радо яблучка збирали,
аж запали нас зелені та зубасті —
і вмерли ми, здригаючись,
на помоц
благавши марно
Црвеної Армади,
бо четверо нас тільки —
і по тому.
Тому по-друге,
що — довірливі та мирні —
докупи збилися
хтозна і бозна звідки —
ненавчені всі
зайві
непотрібні,
невмілі,
недолугі й переляк
стокротно переживши
у дванадцяти країнах —
уже запізно
будь-кого мінять...
По-третє тим,
що врешті зрозуміло,
як бити ворога.
Для цього, бач, не тра
(диви, як тихо!)
скаженілих та убивчих
заклять, а тільки іскор, що летять
по коридорах, одбиваючись об стіни,
і раз у раз палаючи, коли
проклятий гаспид
кроком завмирає
наколотий на крихітний
шпичак...
І знов і знову,
щоби музику послухать.
ВІЛАНЕЛЬ
Я бачу серця стіни голі,
Бо вже не вернеться вона,
Любов не вернеться ніколи.
Круки прокинулися долі,
Землею котиться війна.
Я бачу серця стіни голі.
Упали замки вічні долу
І книги віддано вогням.
Любов не вернеться ніколи.
Кружля загибель видноколом,
і тільки крилами війне —
Я бачу серця стіни голі,
І золотий Аркіти голос
з моїм зливається в одне:
Любов не вернеться ніколи.
Сердечко вирвано віоли
І тільки помсти бачу лик.
В мойого серця стіни голі —
Любов не вернеться ніколи.
Любов не вернеться повік.
***
Вирвало цвяхи іржаві
із труни.
Встали кості й заіржали
ворони.
Землю вирвало гробами
після свят
і летить над головами
кісткопад.
Дзвінко грають ксилофони
золоті.
В кого мертвого корона
на меті?
Дзвінко грають ксилофони
черепків.
Музика слугує фоном
тиші шкіл.
Над могилами ‑ полеглі
де були
квіти ‑ смертю перемерли ‑
відімкни...
***
у срібні вихори зими
ішов, не знаючи дороги,
і кидав тінь мою дворогий
у прах, не торканий людьми.
я йшов, чекаючи коли
на чорну бронзу затвердіє
уважне і текуче тіло,
і статуеткою коли
на білий попіл, як на ложе,
воно, маленьке, тихо ляже,
не знав бо я ‑ воно тривожне,
бо світ не той ‑ і тінь не наша.
І срібна віхола зими
цю паперову оболонку
мальовану роздерла тонко
і грізним видивом зими
сплелися в рій зимово‑білий
джмелів, і подихом гула
оружна думка, що була
у Домі Сонця, де доспіла
під барабанами сердець.
Все швидше нісся срібний вихор
все швидше білий попіл дихав
у цей початок, чи кінець...
***
Падає древо за древом в туман,
що наповзає, сріблистий коллодій.
Хто ж там блукає, безумний Боян,
ріже струною, як мертві колоди,
Дерево правди і древо любов,
Назирці тихо зі скальпелем ходить,
Листя гаряче збирає в альбом?..
(Синява тисне на хмари зі споду...)
У дощовому важкім молоці
стежкою йти і поволі чманіти...
Мряка зависла (вуаль на лиці)...
Хмари сріблисті, як мозок розкритий...
АНТОНИЧЕВА "РАКЕТА"
О, скинути землі огидну рвань:
бескетів купини, болота чавкотливі,
всю плоть важку, смердючу та хітливу ‑
кривавим сонцем бризнути із ран!
Червоний ніж ракети неба хлань
прорвав і сяє сильно й сиротливо,
і фейєрверків остаточна злива
прощально помирає в болотах.
А ти, бунтуюча сріблиста лань,
летюча за любов, а не за страх,
навіки розчиняєшся в зірках.
Прощай, планети яблуко гниле.
Летить ракета, зернятко мале,
сяйливе слово в сонця на устах...
НА ВСТАВЛЯННЯ ОСи МЕЛЬОДІЙНА ЕЛЕГІЯ
ось так би мовити печальний екзерсис
допоки на сусідній на коробці
Червона Шапочка нам обіцає стать
у позу для приємних операцій.
Нічого більше. Можна би утяти
як то годилося "О сон! Чарівний сон,
і смерть, його сестра!", як Персі Шеллі,
але яка, пробачте, це туфта
позаминулого забутого століття...
горіхи мозку звучно торохтять
і пальці ловко до рядка вкладають
слова немов патрони в магазин
але в кого стріляти вам, фонеми
невимовлені, отже й невимовні?
В остобісілім димі цигарок
і зовсім уже зайвому тумані
горілки, що все ближчає, немов
дев"ятий вал не далі як назавтра
ввижається вітрило не голандське
але усе-таки то Амстердам, новий
але ж і то в масштабі історичнім.
Отож, о сон кричати істерично
не хочеться, а дивлячись в екран
спокійно вести про своє, але туманно —
аби ніхто ніяк не розумів
про що патякає, звиваючись, поеза,
виважує багатозначну тезу
та проголошує нехибний силогізм
неначе дійсно має на увазі
стороннє щось і більше за свої
невдячні натяки на мряку існування.
Єдине що так Шапочка повзе
вивершує свої бібліотеки
перлистих знаків, начебто пітон
із екзотичного болота світить оком
на тріск вокабул, що маршують, доки
вона не дійде, зрештою, домов.
СКАРАБЕЇ КОТЯТЬ МОЗОК
1.
я хочу вполювати
мамонта
але...
вже мамонта немає
я хочу вийти на форум
я — місто
але я
не маю значення,
коліщатко
орда
вершники
зорі
Сонце — річ
генетика
різні люди —
не люди...
і тільки маленька україна
...пливе.....
2.
з моря води в море
каміння, з моря каміння в
море повітря та хмар —
з моря хмар — у море вогню
sea — land — air — space
фазові переходи.
наші сльози дівчина
збирає —
наче заклопотана
бджола
наша кров по краплі
цебенить
БРОКЕН
немов суккубою прозорою що вдягнена у плащ із літер
у серці ночі під дощами танцює й плаче маргарита
і тінню зеленавомідною гримить розпачливими крилами
знетілений на духа фауст його вогнем обплів обачливо
пурпурний біс неначе саваном або як тога імператора
і піднімає й віддаляє від підданих а в небі смерть
неначе ніж кривий кривавий його чекає голови
і переплетеними водоростями в нічному серці океану
хитаються боги та фавни боги апостоли жінки
одягнені в напіввогненні півдощові плащі зіткала
які одна і та ж рука
і круків пригорщу за пригорщею обривками великих стай
вона до ночі свисту кидає птахів лахміття півсліпе
і круки падаючи попелом на хвилі в мертвий океан
кричать недовго й відчайдушно один і непрозорий знак
серед взаємнонепроникних і невидимих напівслів
знаходить крик свою стихію і опирається й летить
допоки сяйво дня жорстоке поверне голоси землі
з якої встане тінь зелена і біс регоче за плечем
і серед них немов суккуба відпала жінка від небес
визбирує душі уламки в надії склеїти колись
РЕЦЕНЗІЯ НА ТВІР
Пробачте, пані, вигук випадковий,
що без добору слів до вас приплив,
і не відомо де настане фініш.
хіба що тільки — за двадцяту два
та я не буду клавіші тривожить
сю ніч до ранку. як я хочу спать,
коли б ви знали, пані безневинна,
але натомість... ну... коротше так:
ви кажете що це — щоденникОве.
мені сутужно муляє конфлікт —
здавалося би пристрасті такої,
що слово аж підстрибує й шкварчить,
настачило б і — вирізьбити форму,
або, сокиру взявши, нарубать
шось викінчене, хоч і кострубате.
послати дурнів на таку-то мать
(пробачте римування мимовільне)
але не розпускаючи кисіль —
нехай кілок, якщо немає кулі.
ви, певно ж, не писали просто так,
аби позбутися буденного туману,
цементу в серці, мряки в голові,
коли по хаті повзаєш, як равлик,
і з кухні тягне радше на диван,
а не в'язати вузлики химерні...
написане, пробачте, я сприйняв
за вправу, може й несвідому,
за тестування голосу, структур
довільну збИранку та непогану спробу
від начерку заскочити у текст.
...Аби це дуже довго не тягнути,
дозвольте тут і зупинюся десь,
докинувши хіба що наостанок:
ось гарне слово (я його не знав) —
я маю на увазі "галяретки".
Я Вас би про пояснення прохав,
але ж тоді мене зустріне ранок
у колі недопечених поем.
Пробачте.
Годі вже.
Прибацаний Єфрем.
ДЕ ЩО БУЛО, ТОГО НЕМАЄ
"А де ж усе поділося, — спитаєш, —
ні літери ні слова, ні рядка?.."
Не вирвала їх сила несвятая,
але моя поцупила рука.
Повикопані зомбики з могилок
пішли псувати нерви читачу,
аби спіймати остаточний вирок.
І я туди за ними полечу
(на титульну сторінку, власне), де ви
прибийте нас, узявши пістолет.
Єфрем — що зрозуміло — Пацюкевич,
поет — (як це відомо) — бертолет.
***
це
усе
відходить
у несподівано
прекрасне
видіння
це
усе
зникаючи
полощеться
на вітрах
жаху
це
усе
не знає
анічогісінько
посміхаючись
жалісні
смішки
кинь
це
усе
каміння
це
усе
остюки
це
усе
====================
ЮВЕНІЛІЯ
***
Ніч варила пелюстки
Чорного тюльпана,
Кидала слова жорсткі,
Пісню розривала.
І пливли по казану
Хмари та сльозини.
Ложкою шкребла по дну
Відьма, та трусила
Перли, що з ріки вона
Місячно збирала,
Щоб тепер до казана
Вкинуті, заграли.
Ніч варила на любов,
На кохання вічне,
Щоб ніхто не поборов,
Душу не скалічив.
Ніч варила на любов,
Скільки є на віці.
Тільки хто ж туди додав
Зілля чемериці?
***
Серед падолисту золотого
прокладу Гарольдову дорогу,
прокладу дорогу проти сонця
і до міста, зниклого за церкву.
Серед падолисту круговерті
прокладу Гарольдову дорогу,
Серед падолисту золотого
прокладу дорогу віри й смерти.
Покладу Хрещатика в основу
і церков пласмасові скелети.
Повінчаю із хрестом сосновим
Княжу гору на усю кебету.
Повінчаю Гейгера й Марію,
повінчаю гейзер телевежі
із нічним Подолу трясовинням,
повінчаю винних і невинних.
У союз небесний поєнаю
Господа гіркого та п"яницю,
Богоматір та останню маху,
і свої дві долі — божу й ницю.
***
ти приходиш у жовтих колготках
і парфуми твої наче тлін
в голові моїй крутиться млин
і хвилює спідниця коротка
на здобуток або на загин
ти роздвоїла ніч мов копито
де мене вже теперка подіти
я проплив у блаженнім кориті
як мойсей безсловесний й один
твої губи у чорній помаді
ми зіщулились як у кіно
наше серце — болюче воно
ми позирили вдвох у вікно
я не маю до цього поради
хай ми спільно прокручені дзвінко
(хай тріщить)хай тріщатиме жовте тавро
ми неначе ромашка з барвінком
до америки вдвох летимо
ПЛУТАНИНА
тобі складаю Кіро цей реєстр
життя земного в натовпі людському
в якім замішано істоти й тіні з'яв
небесні голоси й важкі ікони
що кругло котять вулицею де
іду я повз чужі та власні храми
тобі ця Кіро сповідь з глибини
свавільного але не злого серця
як застеляють очі навісні
мені роки минулим спопелілі
тобі рядки ці повні голосів
і янголів оскаржених у бога
я йду життям несвітської тривоги
і не тримає нас тяжка земля
натомість витліває на хмарини
міцне каміння та стоять міста
прозорі наче синій понеділок
опісля днів напоєних вином
я винен винен винен перед тебе
але прости бо я тебе люблю
уста гарячі до зірок звертаю
і гладить сонце нас по голові
немов дітей дрібних і неслухняних
але таких закоханих в любов
у хворім серці мила гетьманівно
дай жити вічно іншого життя
мені та долі в світі не потрібно
коли я прийду — двері відчини
й зустрінь мене з високого порогу
разом із кішкою що в'ється коло ніг
тоді простить напевне мене біг
що я його для тебе покидаю
і граю з пеклом краплений картяр
і сподіваюсь виграти свободу
земля бо стогне у полоні зір
що в білім небі чорновито сяють
бо зодіяк звивається змією
і колесо фортуняче скрипить
тебе поклав я Кіро на долоню
немов перлину, чисте немовля
і ти лежиш і дихаєш повільно
крізь сон поворухнутись я боюсь –
боюсь і падає на мене тінь несвітська
ПЕРЕЛЬОТИ
нащо в житті наш розірвався вальс
нашо лечу крізь непокірні хмари
і мій ірже та шкіриться пегас
чикрижать вітер його чорні крила
вікно до вічности пробивши летимо
понад полями всіяними злою
травою щастя деревом життя
стоїть наталя в просторі прозорім
і нічиє кохання не підкорить
іі важкі розплющені уста
ЯКА МОЖЕ БУТИ НАЗВА
зорі
сльози троянди
спадають
у землю
пробиту нічними криницями
цвяхи в долонях
сльози
троянди зірками
червоно стікають
горлянкою
срібного дзвона
що з
Олоферна
спливали
криницями стінами
вогненні стовпи через обрій
дівчина йде та
лілею в руці
оббризкано
трояндами слова
трояндовий меч
НЕ ЗОВСІМ НЕСПОДІВАНІ СЛОВА...
Осьде земля зробилась невелика.
В моїм житті настав невдалий час
і я когось розумного покликав,
не стримавшись, напевно, перший раз.
Я інколи, можливо, помилявся.
Я не плекав до тебе почуття.
Ти був нав'язливою темою малярства,
кіна, романів, статуй...