Ти — людина, яка не може завершити навіть мізерну справу. Тому в тебе й життя таке — розхристане і чужими руками склеєне.
Я зітхаю і починаю заправляти ліжко. Кожен мій жест, яким доробляю за зятя роботу, — це сигнал капітуляції. Я підживлюю його паразитизм. Коли я заправляю постіль за зятем, то я даю йому сигнал, що йому не потрібно завершувати розпочату справу, бо хтось інший завершить її замість нього. З кожним рухом я відчуваю, як надсилаю зятю той самий сигнал:
Можеш не напружуватися, я дороблю за тебе.
Я розумію — це моя помилка. Але я не можу залишити хаос, бо хаос має здатність розростатися. Для зятя неприбране ліжко – лише ще одна можливість показати зверхність над тими, хто прибирає. Зять втік від війни за океан, а за океаном тікає від щоденних елементарних обов'язків у родині. Дезертир воєнний став ще й дезертиром побутовим.
Зять вийшов з дому, переступаючи через мішок зі сміттям, який дружина виставила в коридор. Він не помітив його. Зять не помічає нічого, що не пов'язане з його его. Він поїхав у світ, де сподівався на справедливість, не розуміючи, що людина, яка не здатна заправити власну постіль, приречена спати на голій землі власної нікчемності.
За 4 роки життя в Канаді зять жодного разу не заправив своє ліжко після того, як прокинувся. Жодного разу зять не помив посуд за собою, та навіть не сполоснув чашку водою. Жодного разу він не підмів за собою бруд і не виніс сміття з хати. Так само зять поводився 10 років у шлюбі в Києві, бо ніколи не прибирав за собою з самого свого народження.
Зять завжди поводився так, наче рідний дім — це готель, персонал якого зробить за клієнта всю роботу з наведення порядку в його готельному номері. Він живе, наче клієнт у готелі, де замість чайових залишає лише бруд і розчарування.
Зять хоче поваги до себе від усіх знайомих, але він не звик до відповідальності. Чи знає він що таке дисципліна? Він звинувачує у своїх невдачах Канаду, капіталізм, роботу, людей, але не задає собі запитання:
— А що я зробив сам, щоб виправити ситуацію?
Ліжко, яке не заправив, і посуд, який після себе не помив, здаються дрібницями. Але ці дії – це перші акти порядку нового дня, перше рішення людини про порядок у цьому світі. Зять чекає, що порядок до нього прийде сам або порядок йому подарують інші люди. Він звик, що життя саме розкладе все по полицях. Коли на халяву йому ніхто нічого не дає, то зять називає це несправедливістю. Це нетренована відповідальність.
Дитина, яка не заправляє свою постіль і не миє посуд після себе, має проблеми зі своїм майбутнім.
Зять отримав звичку жити без наслідків.
Знайомі в розпачі питають:
— Він взагалі не має відповідальності? Як йому не соромно?
Але сором — це ознака розуму, а зять давно втратив і те, і інше. Іноді мені здається, що такого, як зять, неможливо знайти на всій канадській землі — ні серед емігрантів, ні серед місцевих.
44.Собаки замість онуків
Багатство — це коли ти маєш усе,
але ніхто не знає, що ти плачеш у ванній
Парк неподалік нашого будинку нагадує декорацію до фільму про ідеальне життя. Смарагдова трава, усміхнені бігуни. Я повільно йду, тримаючи онука за руку. Назустріч нам – мій знайомий канадець. Його сивина виблискує так само дорого, як і повідець його маленького тер'єра. Він живе в маєтку за 5 мільйонів, але його будинок — це склеп, де мешкає лише тиша.
Канадець погладжує собаку й каже мені:
— Гарний у вас внук. Ви щаслива людина. У Канаді діти дуже дорогі. Ви знаєте, що в Канаді виростити одну дитину до 18 років коштує понад 300 тисяч доларів? І це без університету.
Я знизую плечима:
— В Україні кажуть, що сім'я — це не інвестиційний фонд. Це сенс.
Канадець гірко посміхається:
— Сенс закінчується там, де починається розділ майна. Мій друг помер від серцевого нападу прямо в залі суду, коли його дружина під час розлучення забрала 70 відсотків його активів. У нас жорстокі закони. Ви знали? Якщо жінка просто проживе з вами пів року як цивільна дружина, вона вже може претендувати на половину вашого даху над головою. Достатньо лише свідків. Сім'я — це занадто високий фінансовий ризик.
Я співчутливо зітхаю:
— І тому ви обрали дім для літніх людей?
— Так. Там принаймні контракт чіткий. Я плачу — за мною доглядають. Без істерик і судових позовів. Статистика не бреше: зараз у Канаді близько 40 відсотків дорослих людей живуть самі. Понад 15 мільйонів одиноких домогосподарств! Люди не хочуть дітей. Світ стає багатшим і... безлюднішим. Ми орендуємо житло, орендуємо емоції, а потім просто зникаємо.
Канадська арифметика самотності вражає!
Нещодавно третина канадців у віці 20-45 років заявили, що не планують мати дітей.
Я намагаюся викликати співрозмовника на відвертість:
— Ви кажете, що не жалкуєте. Але ваші очі кажуть інше, коли ви дивитесь, як мій внук наздоганяє вашого пса.
Канадець відвертає голову і каже:
— Собака не подасть на розлучення. Це безпечніше.
Я майже бачу, щоб хтось з людей мого віку в Канаді гуляв із внуками. Сини й дочки зі своїми дітьми в цій країні проживають окремо від батьків. Дідусі рідко бачать своїх онуків.
Майже всі діди, яких я бачив на прогулянках, були зі своїми собаками. Замість онуків у канадських дідусів – собаки. Та й у багатьох канадців замість дітей собаки. Дійсно, собаки потребують меншого догляду і менших грошових витрат.
Дідусі заздрять мені через те, що я гуляю з онуком.
Я розмовляю з дідами. Вони всі живуть самі, або доживають життя з бабусями.
45.Сирота при живому батьку
Дитина любить батька
не за те, що він є,
а попри те, ким він став
У суботу ввечері за дверима кімнати зятя чути звуки віртуальної стрілянини. Його син стоїть у коридорі з іграшковим ведмедиком й грюкає у двері до батька й зриває собі голос:.
— Тату... Татку, дивись, у ведмедика вушко відірвалося. Полагодиш? Будь ласка...
З-за дверей чути лише лайку через програш у грі. Малюк стукає ще сильніше й починає плакати.
Зять кричить, не відриваючись від монітора:
— Пішов до матері! Дай трохи пожити! Я сказав — не заходити! У мене вихідний! Заберіть його. Він мозок виносить!
На кухні теща намагається нагодувати внука, але він розкидає їжу, дивлячись на зачинені двері батька.
Бабуся з болем умовляє дитину:
— Сонечко, з'їж ложечку... Ну навіщо ти тарілку кинув? У хлопчика починається істерика:
— Не хочу! Нехай тато вийде! Нехай він накричить! Нехай хоч подивиться на мене! Бабусю, чому тато мене не бачить? Я ж тут! Тато мене любить?
На кухню входить моя виснажена донька:
— Залиш його, мамо. Тато сьогодні втомився. Він цілу ніч справи вирішував...
А зять програє в комп'ютерній грі й винним робить сина:
"Чому він не замовкне? Чому всі вони хочуть від мене якихось емоцій? Я оплачую цей дах, я терплю їх усіх — хіба цього недостатньо? Ця дитина... Вона як дзеркало, в яке мені гидко дивитися. Він нагадує мені про відповідальність, від якої я втік через океан. Коли він шкрябає у двері, я відчуваю, як він краде мій спокій. Мені простіше вбити ворога в грі, ніж вийти й обійняти його. Бо якщо я його обійму, мені доведеться визнати, що я — мерзотник. Краще я буду спати. Сон — це єдине місце, де я не чую його плачу і де я не винен нікому жодного цента любові".
А внук продовжує вірити в диво:
— Тато вийде з кімнати й мене полюбить. Він гратиметься зі мною.
Та ось хлопчик нарешті замовкає, знесилений власною істерикою, і засинає на підлозі прямо біля батькових дверей. Маленька рука витягнулася в бік дверної ручки, яку так і не повернули. Бабуся обережно підіймає його, відчуваючи, як малюк здригається уві сні. А за дверима продовжує мерехтіти монітор. Зять нарешті починає вигравати чергову битву в цифровій реальності, поки в реальному житті він уже програє головну війну — за душу власного сина. Зять ситий і спокійний у своїй норі, не знає, що кожна хвилина його тиші — це цеглина в стіні, яка одного дня поховає його під собою.
Я бачу, як старша донька намагається компенсувати відсутність уваги батька й щодня купує синові дешеві іграшки. Її чоловік нічого не купує синові. Всі дорогі іграшки в домі я взяв біля будинків канадців, які виставили їх на обочині дороги. Непотрібні людям дорогі іграшки забирають або водії, які проїздять поруч, або сміттярі.
Син хоче, щоб батько теж його любив так, як і мама.
Син носить іграшки в дитячий садок і каже дітям, що всі іграшки йому купив батько. Матері багатьох дітей у дитячому садку виховують своїх дітей без чоловіків. Діти заздрять моєму внуку. Хлопчик, прагнучи відчути себе любим і важливим для батька, розповідає іншим дітям неправду. Ця дитяча брехня, хоч і зворушлива, наповнює мене ще більшим болем, адже вона є свідченням глибокої потреби дитини в батьківській любові, яку він не отримує.
Зять заборонив дружині народжувати другу дитину, бо виховувати дітей надто дорого й забирає багато часу.
46.Найбільша жертва терору зятя
За бешкетами малюка зазвичай
приховується батьківська байдужість
У новому канадському садку було гамірно, але мій внук стоїть осторонь, стискаючи кулачки. Вихователі пишуть звіти про його некерованість. Вони не бачать справжньої причини агресії дитини. Педагоги не розуміють, що цей хлопчик просто намагається відштовхнути світ так само сильно, як батько відштовхує його щовечора вдома.
Зять вскакує після роботи в хату й відразу біжить у ванну, а потім швиденько зникає за дверима спальні.