Але я також боявся, що занадто підступно вони напали, і наші можуть просто не встигнути зреагувати. Або, і про це зовсім не хотілося думати, українці не змінилися, і та частина кацапських перевертнів, що раніше волала: "Хутін, ввєді войска!", зараз із рушниками зустрічає зелених чоловічків.
Десять хвилин я порпався у телефоні, ковтаючи стрічки новин. А потім заспокоївся. Моя апокаліптична сутність дала про себе знати. Я для себе зрозумів, навіщо мені дали це життя.
Мені випала можливість стати свідком того, як крилата фраза "Москаляку на гілляку!" із крилатого прислів'я стане наказом до дії. Також мені випало дуже сумнівне щастя – пожити недовго у підручнику історії.
А те, що мені у процесі доведеться померти, можливо, і краще. Чим жити у можливій колонії Кацапстану – краще не жити зовсім.
Замкнувши своє місце роботи, із повним розумінням, що сюди я вже не повернусь, пішов до зупинки міського транспорту, який, на щастя, ще ходив.
Проходячи повз військторг та військкомат, що якраз були по дорозі, я побачив черги. Моїй радості не було меж. Я зрозумів, що військові комісари не встигли б розіслати повістки, тому люди прийшли свідомо, за власним бажанням. А отже, не все ще втрачено.
Також я відчув забуте вже почуття сорому, бо була перша половина першого дня війни, люди вже встигли зреагувати, зрозуміти все, прийняти рішення і прийти до військкомату, а я, як тюхтій, лише на роботу приїхав.
Прийшовши додому, я заходився набирати воду в великі пляшки з-під коли, шукати запасні картриджі для водяного фільтру, та заклеювати навхрест вікна прозорим скотчем.
Весь час я переписувався зі знайомими й не дуже людьми, та повідомляв про війну, або отримував такі ж повідомлення. І хоча шостим почуттям я відчував, що ворога тут не буде, вирішив перестрахуватися і підготувати житло до нестачі води.
Потім став свідком, як господарка квартири скакала, немов молода, по кімнатах, збираючи речі. Як за нею заїхав якийсь чолов'яга, що розмовляв російською, та допомагав виносити пожитки.
З подивом відчув якусь злу відразу до російської мови, хоча ще вчора, обслуговуючи клієнтів, пишався, що можу з перших слів клієнта зрозуміти, хто переді мною, та відповісти мовою співрозмовника, оскільки вільно думаю і розмовляю обома мовами.
Дізнавшись, що я нікуди не збираюся від'їжджати, господарка дала мені наказ грудьми захищати її квартиру і покласти життя за старовинні меблі, віддала ключі й похапцем побігла по сходах міняти дислокацію на захід України.
Я ж, зачинивши за нею двері, пішов на кухню, дістав свій кишеньковий викидний ніж, мантачку, і почав точити лезо до ідеального стану. Іншої зброї я не мав, тому вирішив: ту, що маю, довести до позначки "відмінно".
За цією роботою я аналізував ситуацію, і настрій мій ставав дедалі гіршим. Я розумів, що до військкомату не піду. По-перше, стан моїх ніг не дозволить мені без наслідків навіть вистояти ту чергу, яку я бачив, а по-друге, у Збройних силах мені робити нічого. Не дозволить мені воювати з ворогом ні здоров'я, ні характер.
Я зрозумів, що без підготовки мало чим зможу бути корисним, а через мій стан здоров'я перший же день у Збройних силах стане останнім, і не тому, що мене вб'ють, а тому, що я стану неходячим. До того ж я ще й терпіти не можу виконувати будь-чиї накази, навіть розумні й логічні.
Отже, єдина користь із мене – це те, що я українець, а все, що я можу, – це дочекатися, коли ворог прийде в мій дім, підпустити його якомога ближче і ткнути ножичком в обличчя, ну і вже від наступного супостата отримати кулю в лоба та й по тому.
Ось за такими думками я довів лезо ножа до філігранної гостроти та перемістився до комп'ютера, щоб слідкувати за новинами. Саме у цей час мені зателефонувала моя двоюрідна тітка.
Жила вона в Березині. Це село біля кордону із Кацапстаном, і була чи не єдиною родичкою, яка ще жива і з якою в мене збереглись адекватні відносини.
Характер у неї доволі метушний: говорила вона довго, голосно, та подекуди переходила на істеричні ноти. Я не дуже розумів, що вона мені казала. Там фігурувала хата, худоба, сусіди, ну і, звісно, війна.
Чітко я сприйняв лише те, що маю дуже терміново їхати до неї. Також я зрозумів, що росіян у них поки не видко, що мене приємно здивувало.
Чому я погодився? Не знаю. По нормальній схемі мені варто було змусити свою тітку кинути весь її нехитрий скарб к бісу та тікати, хоча б до мене. Як-не-як, центр країни, глибокий тил. Але, напевно, через звістку про війну в моїй голові на деякий час вимкнулося критичне мислення.
Я навіть зрадів хоч якійсь визначеності, бо тепер знав що мені робити. У мене з'явилася ціль. Рідна людина попросила допомоги, і, незважаючи на небезпеку, я, немов воїн, узявся до виконання завдання.
Сказавши тітці, що виїжджаю і буду, можливо, пізніше, ніж завжди, тому що невідомо, що коїться на дорогах, я швидко почав збирати речі.
Повз мене проходила інформація, що треба мати тривожну валізу, але я, як повний пентюх, звісно, ніякої валізи не мав: ні звичайної, ні тривожної.
Запідозривши, що за наступний місяць платити оренду я не буду, зібрав майже всі кошти, захопив до рюкзака документи, білизну, банне приладдя та пляшку води й вискочив за двері.
Ключі віддав на виході з під'їзду нашому старенькому вахтеру, який також нікуди не збирався їхати, і мужньо продовжував сидіти на посту.
Сказав, що їду за тіткою, на схід, та, отримавши здивований погляд від вахтера, вискочив на вулицю. У звичайні дні я добирався до Березина за ніч і половину дня на поїзді.
Діставшись до вокзалу, я зрозумів, що про поїзд годі й мріяти. На вокзалі ніде ступити. Я відмовився навіть від думки наблизитися до кас. Мусив трохи допрацювати маршрут.
Зрозумів, що можу доїхати до Березина двома довгими гілками електропоїздів із пересадками. На одному із вокзалів доведеться заночувати. У кінцевій точці фігурує ще пара годин на маршрутці, але про це я вирішив зараз не думати.
Побачивши на табло, що найближча електричка відʹїжджає уже за десять хвилин, я поспішив на перон. До каси міжміських електропоїздів я не пішов, бо там також були Содом і Гоморра.
Прослизнувши повз турнікет на перон, роблю жалісливий вираз обличчя для контролера, і протягую сотню. Той кривиться, відмахується. В країні – війна, що тут узагалі роблять контролери?
Заскочивши в старенький вагон, розумію, що всі черги та штовханина біля кас були саме за квитками на захід. На електричку на схід людей практично нема.
Вагон майже порожній. Я зайняв широке сидіння та, не довго думаючи, розлігся на ньому, сподіваючись пролежати хоч частину дороги, поки не набереться людей і мене не поженуть, змусивши прийняти сидяче положення. Але сидіти я мав біля вікна, і це зробить дорогу не такою нудною.
Потягнулися години моєї подорожі. Спочатку я лежу і трохи куняю. Потім народу побільшало і я, звільнивши людям місце, сиджу біля вікна, та дивлюся на ще засніжені поля.
Мимоволі дивуюся тому, як змінилися люди. Якщо раніше обов'язково знайшлося б якесь наполовину тверезе тіло, яке гнали б звідусіль матюками та жартами за дурнувату поведінку, або зібралася б компанія галасливої молоді з голосною музикою на мобільних телефонах, то зараз усі поводять себе дуже шанобливо до оточення. Зовсім немає дітей. Чуються розмови про війну та іноді жінки мовчки витирають сльози.
Згадав звернення Хутіна до Кацапстану, запис якого я прослухав зранку. Вперше воно пролунало вночі, одночасно з командою "Фас!", яку віддали кацапські командири своїм свинособакам.
Також згадалися слова одного зі світових політиків: "Щоб об'єднати народ та зробити з країни єдиний кулак, потрібен зовнішній ворог. Чим сильнішим буде ворог, тим міцнішими будуть зв'язки між людьми."
Це відчувається у повітрі. Невідомо звідки, але я достеменно знаю, що за потреби, можу просто встати, попросити у людей допомоги та миттєво її отримати. І байдуже, що буде потрібно: гроші – витягнуть із гаманця і віддадуть, одяг – знімуть із власного плеча й одягнуть на тебе. Світ став чорно-білим.
Немає жодного жебрака, котрий скористався би вдалою годиною. Бо відчувають: якщо попросиш не по нужді, а бажаючи збагатитися чужим коштом, ці жалісливі дядечки та тітоньки відчують фальш у твоєму голосі, та вмить перетворяться на чудовиськ, що розірвуть у клоччя кожного, хто в лиху годину наважиться використати довіру людей та нажитися обманом.
Зважаючи на те, як об'єдналися люди, відразу видно, що ворог нам дістався до біса сильний. Однак я зрозумів також інше. Якщо кацапам так легко зайшла на віру промова Хутіна Пуйла, від якої мене, як і кожного українця, тягне на блювоту, настільки вона просякнута зухвалою брехнею та зневагою, то і кацапи також об'єднаються.
Можливо, не так сильно, як ми, бо проти Кацапстану Україна видається не дуже сильним ворогом, але об'єднаються. І в лозунгу "Бєй жидов, спасай расєю!" слово "жидов" умить зміниться на слово "хахлов".
Однією з останніх думок, які я досі пам'ятаю, була: "Для багатьох життя скінчилося повністю. А для решти скінчилося те життя, яке було ще вчора. Насуваються жах, темрява і небезпека."
Електричка все їхала, іноді зупиняючись. Люди мінялися, заходячи й виходячи на невеличких сільських перонах. Я дивився у вікно, куняв, іноді робив ковток води з пляшки, знову куняв...
∞ Тут і зараз
"– Усе…"
"– Так, здається, початок ти написав."
"– Відверто кажучи, я думав, якщо потихеньку підійти до цього моменту, то я повинен іще щось пригадати. Але на першому дні великої війни спогади обриваються. Та і про перший день війни я згадав, лише коли повернувся на Землю. Може, ти щось пам'ятаєш?"
"– Ні. Не треба на мене покладати так багато надій. Якщо ти не пам'ятаєш, то й у мене ніякої інформації немає."
"– Ніякої від тебе користі. Я, звісно, розумію, що ти – частина мого мозку, і користуємося ми однією пам'яттю, але думав, що ти дотичний до підсвідомості, маєш трохи більше інформації з тих запасів, що складають дев'яносто сім відсотків потужностей нашого мозку, якими всі люди не користуються. Я думав, що через тебе можна дістатися хоча б у передпокої плацу підсвідомості. А ти користуєшся тими самими трьома відсотками мозку, що і я.