Дай мені ще 500 доларів, мені треба погасити відсотки. Живо!
Зять досяг дна людської ницості й думає:
"Вони думають, що я їхній клоун? Нехай думають. Поки вони платять за моє вино, я буду співати будь-яку пісню. А вдома... Вдома я король. Чому я маю витрачати гроші на іграшки для сина? Він малий, він нічого не розуміє. А мені треба тримати фасад. Якщо я не буду вечеряти в кращих місцях, я стану таким же нікчемою, як ці старі на моїй кухні. Мамині гроші — це мої гроші. Вона їх мені шле, навіть якщо пише інше. Я виживаю в цій нудній Канаді як можу. І якщо для цього треба витрусити останнє з гаманця дружини — я це зроблю. Мій комфорт дорожчий за їхні черевики".
Гроші, які його мати зрідка надсилає з Британії для онука та невістки, не доходять до адресатів. Зять перехоплює гроші, як стерв'ятник вириває здобич із горла. Він хватає матусині гроші й біжить проїсти їх за один вечір у черговому ресторані та підтвердити своє остаточне моральне падіння. Він став професійним вимагачем, що полює на кожну копійку дружини, аби замовити собі ще одну порцію їжі, поки його родина економить на всьому та рахує кожен цент.
Він провів лінію фронту просто через обідній стіл.
Два роки зять не їсть із батьками. Крижана пустеля за обіднім столом розділила родину на своїх та чужих людей. Зять з дружиною та сином їдять окремо від мене і моєї дружини.
Зять поглинає їжу відрами. Він їсть більше, ніж усі інші мешканці будинку разом узяті. Він водночас має нахабство дорікати дружині, що старенькі його об'їдають. Кожен шматок хліба, з'їдений тестями, він рахує з ненажерливою люттю.
Зять виходить з ресторану й обтрушує піджак від невидимого пилу. У кишені лежить перехоплений грошовий переказ від матері, а в шлунку – дорога їжа. Він відчував себе переможцем, не помічаючи, як його друзі за столом сміються йому в спину, називаючи паразитом. Коли він переступає поріг дому, теща мовчки прибирає зі столу порожню тарілку внука. Зять проходить повз неї, пахнучи дорогими парфумами й чужою зневагою. Зять залишає за собою лише холодний слід порожнечі.
42.Кредити на ресторани
Найдорожча страва –
та, яку ти з'їдаєш наодинці,
ховаючи очі від власної дитини
Вечірнє Торонто запалювало вогні. На під'їзній доріжці до нашого будинку стоїть стареньке авто зятя. Двигун, який вже давно потрібно міняти, працює тихо, випускаючи цівку диму в холодне повітря. Всередині, підсвічений лише екраном телефона, зять жадібно запихає в рот залишки стейка з дорогого ресторану. У розпалі банкет зятя під час чуми у власному авто. Він доїдає залишки їжі з паперових пакунків, наче крадій, що бенкетує на місці злочину. Миттєве задоволення зятя бере гору над батьківським обов'язком. Паперовий пакет шелестить, наче сухоти, а запах жирної їжі заповнює салон — єдину територію свободи ухилянта.
Раніше зять не зізнавався, що після роботи їсть у кафе. Зять казав, що дуже виморюється на роботі й після роботи спить в авто. Тепер він уже не приховує, що заїдає свою нікчемність у ресторанах, а потім ще пів години, а то й годину сидить у машині під домом, жадібно доїдаючи залишки з паперових пакунків.
Зять думає:.
"Смачно. Це справжнє життя. Там, у ресторані, я — містер з Європи , людина з кредиткою Platinum. Офіціант кланяється мені, він не бачить моєї брудної роби під курткою. А вдома... вдома знову будуть ці очі. Тесть зі своїми докорами, дружина з рахунками. Не хочу. Я краще посиджу тут, доїм це холодне м'ясо. Це моє право. Я заслужив це свято, навіть якщо завтра банк заблокує всі рахунки".
Його маленький син притискує лоба до холодної шибки. Він бачить силует тата в машині. Дитина починає стукати крихітним кулачком по склу, вигукуючи:
— Тато! Тато приїхав!
Зять підводить погляд, бачить сина, морщиться, наче від зубного болю, і знову втуплюється в телефон. Скло вікна з радісним сином безсиле вплинути на кам'яного батька в авто.
Я лише зітхаю, коли бачу, що між батьком у машині та сином біля вікна — не скляна стіна відчуження, а прірва, яку не заповнити жодним делікатесом. Байдужість до дитини є вершиною деградації зятя.
Через пів години зять, заручник власного шлунку, заходить у дім. Порожні руки, порожній погляд. Дитина вже давно припинила очікувати від нього хоч маленького подарунка.
Я кажу зятю:
— Ти знову сидів у машині годину? Дитина чекала тебе, він хотів показати малюнок. Ти хоч щось йому приніс? Хоча б яблуко?
Зять кидає куртку на підлогу й скиглить:
— Я втомлений. Я працював. У мене немає грошей на дурниці. Ви знаєте, які зараз ціни?
— Тоді звідки цей запах? Від тебе пахне рестораном. І прийшло сповіщення: ти знову зняв гроші з кредитки, яку ми відкривали на випадок хвороби!
Зять миттєво переходить в напад:
— Так, я їв! Бо я людина, а не робот! Мені треба розрядка! А тепер слухайте сюди: мені прийшов лист від банку. Потрібно гроші, щоб перекрити ліміт. Хай ваша дочка дає свої заощадження. Швидко!
Я намагаюся йому щось довести :
— Це гроші на садок малому! Ми збирали їх по центу!
Пізніше зять розігрує перед моєю донькою черговий спектакль. Навіть виє й театрально хапається за голову:
— Ти хочеш, щоб мене посадили в тюрму? Щоб твого чоловіка викинули на вулицю? Я в цій Канаді, як раб на галерах, а ти жалієш папірці для мого порятунку? Ти невдячна! Я все життя на тебе поклав!
Він зображає нещасного доти, доки не зламує мою доньку психологічним тиском і не видурює конверт. Як тільки в його руках опиняється конверт з грішми, то миттєво замовкає. Його обличчя розгладжується, знову з'являється та сама зверхня усмішка. Він вириває гроші з рук дружини й навіть не гляне на сина, який плаче у кутку, бо злякався крику батька. Як і завжди, мародерство спрацьовує. Зять – ас висмоктування ресурсів сім'ї на власні потреби. Він досяг досконалості в егоїзмі.
Зять йде у свою кімнату. Він не купив синові жодної іграшки за 4 роки. Він купив собі ще один вечір ілюзії, що він — успішний чоловік. Хоча насправді він лише паразит, який навчився професійно висмоктувати життя з тих, хто має нещастя його любити…
Обжерливість зятя стає формою безумства.
Зять все глибше залазить у кредитне рабство заради ілюзії величі. Він бере кредити в банках, щоб проїдати їх у ресторанах, а потім, втративши залишки сорому, вимагає у дружини гроші на погашення боргів. Кредит на ресторани стає ознакою, що зять остаточно втрачає зв'язок з реальністю. Він одягає кредитну маску багатства на своє обличчя злидня й щовечора біжить до ресторанної лазні для брудної душі. Ресторани стали для нього місце, де він намагається змити бруд своєї нікчемності фальшивим блиском.
А вдома панує стерильна жадібність. Зять виростив у собі холодну, продуману відсутність будь-якої щедрості до рідних. Натомість він став віртуозом фінансового мародерства. Його кредитні картки схожі на морфій: вони дають короткий кайф важливості, але вбивають організм сім'ї. Кредитні картки для нього — це не зобов'язання, а спосіб купити ілюзію успіху в ресторанах, де офіціанти знають його в обличчя, але не знають, що вдома його дитина не бачить від батька навіть цукерки. Він купує повагу офіціантів за гроші, які краде в майбутнього свого сина.
Коли ж банк притискає до стіни, зять скидає маску мачо, як стару ганчірку, й починає вимагати гроші у дружини, погрожуючи й виючи про свою важку долю.
Трапези щура в тіні хмарочосів продовжуються.
43.Незастелене ліжко, немитий посуд
Дитинство закінчується там,
де людина припиняє чекати,
що хтось наведе порядок в її житті.
Ранок у нашому домі починався не з кави, а з візуального шуму, який залишає по собі зять. Його кімната нагадує поле бою: зім'ята ковдра, кинута на підлогу, наче прапор капітуляції, і порожня чашка з коричневим обідком на дорогому дубовому столі.
За роки у Києві, а тепер і в Канаді — він жодного разу не зробив того простого руху, який відрізняє дорослого чоловіка від недисциплінованої дитини. Він ні разу не заправив своє ліжко.
Виправдання його прості:
"Навіщо витрачати час на те, що ввечері знову розвалиться? Вони все одно приберуть. Теща любить почуватися корисною, дружина звикла бути служницею. Мій час коштує дорожче за миття тарілок. Я створений для великих стратегій, а не для боротьби зі сміттям. Світ винен мені комфорт за сам факт мого існування".
Я заходжу до кімнати зятя з пилотягом і зупиняюся біля ліжка та з мовчазним докором дивлюся на безлад. Його покинуте ліжко нагадує розриту могилу його власної гідності. Зять стоїть у дверях і зав'язує краватку перед дзеркалом.
Я починаю свої лекції про те, як слід поводитися у сім'ї:
— Твоєму сину 3 роки, і він уже намагається складати свої іграшки. Тобі 43 роки. Тобі важко просто накинути ковдру?
Зять навіть не повертає голови й каже:
— Не починайте свій ранковий терор. Ви ж все одно тут прибираєте. Яка різниця, хвилиною раніше чи пізніше?
— Різниця в повазі. Ти залишаєш після себе бруд так, наче ми — невидимі тіні. Це не дім, це твій персональний готель.
Зять повертається, зверхньо посміхаючись:
— А хіба ні? Я плачу за цей дах. А ви відпрацьовуєте своє перебування тут. Це чесна угода. Я приношу гроші — ви наводите марафет. Порядок — це справа прислуги, а не лідерів.
— Порядок — це перше рішення людини про те, ким вона є.