"Суржиком, суржиком!.."
(П.Г. Тичина)
"А то шкварчала ваша папіроска..."
(Ясний пень то звідки)
П.П
Учора на потьмареному небі
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
Не можу спати, а якщо засну —
то сладкий сон щоразу проживаю.
І віжу: обнімаю, Проне, Вас,
кладу на губи цілування тресугубне
і серця Вашого бурхливий ватерпас
до мене говоріт і мене любіт.
І канареєчка високої любві
мене зовьот, мов рицаря на подвиг,
прославити волнєніє в крові
і розтрощити недругів позорних.
Посилка.
Чудєсная Прісцилло, серця Дамо!
На вдохновенні поетичні гами
штовхнули палікмахтєра птахи.
І я пишу до Вас тепер стихи.
П.П
Був я бундючен, був я гоноров
і презирав і многоє, і многих.
Бував я весел, і бував здоров —
але напала на мене Любов
і невмолимо стала до порога.
Я вже не той — мене змінила ти:
я став сумний і я почав боліти.
В мої Ви увірвалися мечти
і я щодня пишу до Вас листи
і посилаю пурпурові квіти.
Не зневажайте пристрасті цвіти —
вони зросли у глибині сердечній.
і в мирний дом за правом увійти —
я ж Вас кохаю вірно й безконєчно.
Посилка.
О Проне, посмотрите на мене!
Моря засохнуть, города зникають,
зів'яне младость, гроші пропадають,
хотя моя любов — не промине.
П.П
я Вам приньос канфетку в кулаці
і хитро гнутий бублічок із ятки.
Сьогодні будемо кататись по ріці
і ворковати, наче голуб'ятка.
Гудить і кашля пароходная труба,
качається на хвилях наша лодка:
яка солодка нижняя губа
і верхняя губа яка солодка!
Моя голубко, я Ваш голубець
на човнику межи води слизької!
О, не соромтеся, далеко Ваш отець
і не блудіть під волнами рукою.
Посилка.
Пістрявенька бумажка шарудить
і шкабарчить карманная собачка.
Клянуся вєчно, Проне, з Вами плить
словами твердими, які не ходять рачки.
П.П
я, Проне, Вас просіл би не грустіть,
як це не личить молодій малжонці
і подождати, хай настане мить,
когда з гітарою ми станем під віконце,
щоб на м'якій Ви лежачи тахті
сльозу мучительно і сладко проливали,
коли зачну я кидати прості
слова до Вашої непуганої зали.
Розважить усєгда Семен готов
і серце нєжноє акордом розтривожить:
не може дєвушка прожити без цвітов
Посилка.
Дзвени, моя баска віолончєль!
Історгни плач із юного сердечка.
Лети, ідеже спить Прокопа дочка,
аби їй уші лобизнула трєль.
П.П
Мені, будь ласка, не морочте
один Ви голову момент:
пождіть, нехай поет настрочить
нерукотворний монумент.
Я ж не для себе тут стараюсь,
ошибки роблю раз у раз —
щоб Вас увічнити, мій раю,
у цей непідходящий час.
Січас я, дєвушка, затисну
в обійми пристрасні оп'ять,
що з Вас сльоза щаслива бризне —
стишок дозвольте дописать.
Посилка.
Я вже кінчаю вдохновенно
і знову з Вами, де і був.
Не треба дутись на Семена,
неначе Проню він забув.
П.П
Пісьмо до Вас пишу сьогодні я,
бо вчора Ви мені порвали жилу,
тому прошу простіть мєня,
що нині я прийти не маю сили.
Серед обітєлі щасливого життя,
пока ми з папінькою мирно говорили,
в болючім недержанні почуття
Ви каблуком Семена придушили
і змусили мене сказати вещ
правдивого не варту джентольмена.
Я прошу більше не калічить мене.
Я не хотів би знов пугати тещ.
Посилка.
Причина ета вийти погуляти
не позволяє день мені оден.
Безумен од любві. Закрит у хаті.
Каблучкою прохромлений Семен.
П.П
В пучині потопаючи тоски
моя душа здригається востаннє.
Сиджу тепер і штопаю носки
я на любві руйновищі печальнім.
Кораблік мій кохання залатой!
Слєзу тяжку роняючи на чолку,
я сам один у комнаті пустой
і пальці мені коле ржава голка.
І це — награда за мою любов?
Ви жлобському повірили наклепу?
Ваш папінька мене розбив у кров
і ледве не загнав мене до склепа.
Тобі я нікогда писать не буду.
Пускай твоє забудеться ім'я!
Хай пропаде Прокопова сім'я
за мій позор, якого не забуду.
Посилка.
Жестокая! Я чув ваш звонкий сміх,
як на Поділ котився колобками,
і розірвав прочуствований стих
оцими-то кривавими руками.
П.П
Стояла ти і чухала в потилиці,
й мені обидні вещі говорила.
Я, больше, дорогая, не прийду
ні пішки, ні в кареті, ні на милицях.
==================================
СМЕРТЬ КОМАРЯ
Я сів за стіл. Узяв до рук бобину,
де Оннегер записаний. Скрутив
один виток розмотаної плівки,
липкий червоний кінчик притискав
я другим пальцем. Тільки не чіплявся
він за сусіду, тож його відклав,
щоб вивільнити місце перед себе.
(Скажу в лапках, що зараз на машинці
передруковую, це все, що написав,
а в текст оцей удруге я устряв
лише для того, щоб унести ще краплину
реальности, та ще приготувать
таке-от дивне вторгнення в минуле —
неначе петлю часу зав'язать.)
Ще на "Вечірці" там лежала карта.
Її перевернувши на лице
дізнався я, що це була дев'ятка —
дев'ятка пік — не дама і не туз.
(Я перепрошую, що вмішуюся знову
до плину тексту — нічого втрачать
в такому тексті. Просто попрохати
хотів я вибачення — дещо претензійна
здалася ця алюзія. Отож
я краще розповім коли із братом
ми до Москви поїхали в посольство,
зустрів він друга та мене залишив
і з ним усеньку ніч проговорив.
Усе нормально. Хай би. Тільки — спека.
(Я вже писав про неї). Ти зустрінеш
це вже в майбутньому — для мене то минуле.
Тож я лежав, бісився та пітнів,
нам'явши гулю сумкою з грошима,
а потім кинув, і стояв до ранку
у тамбурі — вікно було та вітер.
Ми грали в карти. Я погано грав,
як завжди, ув обидві набирав
руки — а хлопці посміялись
напевно потім. Добре. Я замовк.)
Тоді, на чистий аркуш подивившись
(я перепрошую, іще одна хвилина —
я, може, зводжу тако нанівець
усю концепцію цього неначетвору,
адже це суперечило б ідеї —
та до ідеї ви ще не дійшли.)
Тоді, на чистий аркуш подивившись,
я завагався — може ліпше нам
блокнота взяти, чи чого такого й
подумав, що не того я хотів —
відкрити б нам щоденника і слово
мережати за словом, і шукать
піднесення та відкриття осяйні...
Але... І знову завагався я і став
шукати зошита, де зараз ми й зустрілись,
читачу мій, з тобою — я, живий
у миті поруху моєї самописки,
і ти, що маєш вузол зав'язать —
і час провисне... Я шукав і думав —
і відчував, точніше, як та мить,
коли я рішення прийняв узяти в руку
перо та сісти і поговорить
від мене до минулого тікає
та наче мул — хвилин нашарування
лягає на початок — і прозоро
я бачу ще — його не помічаю
і намагаюсь охопити й пов'язать —
щоб знов почати з тої ж само миті,
коли знайду щоденника. Аж ось —
я знову вигулькнув (нарешті!) на поверхню.
Відкинувся. Поклавши самописку,
відсунув окуляри, та в замок
завівши руки, кілька раз порухав,
щоб нерозроблені суглоби потріщать
і біль легкий відчути враз у ліктях.
І знов подумав я: Чи буде справедливо,
коли усе рядками попливе
не стримане, бездумне та відверте?
Нехай. І руки тріснули. Вперед.
Нам заважає, друже, тільки віри
нестача, бо все інше маєм ми.
Я чую — стукає дитина за городом —
чи то біжить — чи палицею лупить
у землю — може б'є палас,
або доріжку хтось од пилу —
але навряд — то бігає дитя.
(Це гикавка якась — не можу всидіть.
Я знову тут і вашої уваги
ліхтар вельмишановний вимагаю
на цю ж останню фразу спрямувать.
Ви відчуваєте — "то бігає дитя"...
"То бігає дитя" — тут промайнуло
щось вічне, символічне щось,
якщо завгодно. Годі. Замовкаю.)
Але навряд — то бігає дитя.
І як завжди собаки брешуть, брешуть,
і жалібне, і тріснуте шось є
у їхніх голосах. Забувся — щось
хотів сказати, думку застарілу —
та вилетіло, поки розбирався.
А взагалі, швидкі мої думки —
їх імпульси проходять паралельно —
а взагалі-то я сказати хтів,
чому узявся всю цю базгранину
(красиве слово!) тутки виливать.
Лежав, читаючи "Епохи та ідеї"
А. Барга та підкреслював цікаве,
і трошки намагався порівнять
(о — що там — дикий гавкіт басовитих
сірків сусідських і малий собачка,
ще пискля заплелася в їхній хор...
Все стихло. Тільки ще сусіда,
Сергій, цей обговорює випадок,
своїм дивнющим, правда, голоском —
зіжмаканим — чи, радше, напівп'яним.
Сказати б, голос — начебто стілець,
в якого ніжку куцо вкоротили —
тож і хитається. Розхлябаний. Ну добре.)
Я повертаюся до наших до баранів.
Подивимося. Лікоть як болить...
Ще трохи вправ. Проїхала машина —
я певен — "Жигулі" — отож, читав —
і наштовхнувся. Родова свідомість.
Антиномічне мислення тоді
не дозволяло всі життя дрібниці
в життєписі зобразити до денця —
от зараз — пригадав Челліні —
яка людина! (Знов завалували!
Чи хтось іде? О, раптом тихо знов —
і вітерець посипався з тополі.)
Отож Челліні. (Ще один момент
і присягаюся, нарешті, що встрявати
не буду та спокійно друкувати
вже маю намір до печального кінця.
Я просто, друзі, хочу попередить,
що деякі зі слів у цих дужках
не є пізніші вставки — я по ходу
звертав увагу до речей назовні,
і спільного у них нема нічого
з коментарями цими. Бачте, я
не планував таких часу накладок —
не хочеться всю форму зіпсувать.
До вас була це репліка востаннє.)
Отож Челліні. Як було яскраво
і чисто надиктовано життя.
(Пляшками стукає, здається, там сусіда —
він приманив до себе під паркан,
під кущики — там ящика поставив —
там п'ють вони. З Сергієм гомонять —
що всі ми чуємо. А він пляшки збирає —
та має гроші.) Тож, якщо завгодно —
це є ублюдочне продовження епохи
Відродження. Ідея тут така —
найвищої реальности дістатись
і вийти (тра-ля-ля-ба-ля —
із натиском сказало немовля,
сорока скреготнула, знов собаки,
Сергій із жінкою, тополі шум сухий —
ось "мама" крикнули — і жінка напустилась:
"От, господи, і там... (щось)... не працюють" —
цебро, собаки побудило знов — і тихо —
і тричі ав-ав-ав, як причавили —
тінь комаря майнула по столу
і через аркуш над моєю тінню,
ось навіть ластівки — несе мене, несе —
чи повернуся знову я додумки,
якщо згадаю, як рукою я тернув,
почухався та випростався.) Знову —
скоріше, поки тихо, до думок —
отож реальности сказать найвище слово —
щоб не бліді з'явили словеса —
все, як було, як є й віднині буде —
як спеку я відчувши на лиці,
подумав — це од лампи — чи від столу —
і різко викрикнув хлопчина вдалині,
і гучно чхнув Сергійко на городі,
а з кухні телевізор все лунає,
про нього я не згадував.