– Мені лише запах самосаду подобається.
Через певний час Стріла обережно вибиває свою люльку в бляшанку. Сірий також допалив свою і простягнув Стрілі, бо однією рукою вибивати попіл незручно.
Стріла мовчки бере, вибиває попіл, та починає роздивлятися водночас дві люльки, намагаючись знайти різницю між ними. Незнайомець зазбирався, ще разів зо три подякував хлопцям, а коли вже виходив із альтанки, помітив милицю Сірого.
– Негоже козаку стрибати із такою підпіркою. Ось, – чоловік підносить навершя своєї тростини собі до обличчя, пильно дивиться на нього, потім правою рукою бере його в кулак, відпускає і, погладивши череп, неначе струсивши з нього пил, передає тростину Сірому. – Тепер вона твоя. Ось тут кнопочка, ось так повернути. Всередині сюрприз для кацапів. Обережно, не поріжся.
У Сірого округлюються очі, коли він бачить наполовину витягнуту рапіру.
– Але це дорого! Я не можу таке прийняти!
– Не дорожче, ніж ті байрактари, на які люди збирають кошти для перемоги, – незнайомець байдуже махає рукою, – не переймайся, у мене ще є.
– Ну, я навіть не знаю, як вам дякувати? – Сірий знизує плечима.
Стріла, що весь цей час порівнював люльки, раптом зблід. Поклавши їх на стіл, він ногою злегка штурхає Сірого по забинтованій нозі. Коли Сірий обурено повертається, Стріла подає розпальцьовкою знак "Небезпека" і спокійним голосом каже:
– Просто подякуй.
Спрацювала військова звичка підкорятися наказам і лише потім питати. Сірий повертається до чоловіка, що вже прямує в бік лікарні, та голосно каже:
– Дякую!
Незнайомець на мить спиняється, в нього на обличчі з'явилася хитра посмішка. Обернувшись, звертається до хлопців:
– Якщо є бажання віддячити, то, коли будете на передку, і трапиться вам труп москаля, зробіть ласку, поставте на нього ногу, знаєте, як мисливці, коли світлини роблять, на дичину ногу ставлять? Отак ногу поставте, і скажіть: "Душа кацапа пішла під кригу, згадай характерника Мамалигу." Достатньо буде однієї штуки. Але щоб точно москаля. З українською душею так чинити не можна. Запам'ятав?
Брови Сірого повзуть угору. А Стріла блідне ще більше, хапає правою рукою Сірого за плече, не даючи йому відповісти, ліву руку підіймає відкритою долонею до незнайомця, неначе показуючи, що в його руці немає зброї, і заспокійливим голосом відповідає:
– Усе запам'ятали! Я зараз запишу. Все зробимо, як ви й сказали. І ми щиро вдячні вам за подарунки.
Незнайомець посміхається:
– Не треба боятися, хлопці, ви ж українці, все буде добре. А люльки не полишайте, вони стануть вам у пригоді. Бувайте, може, ще колись зустрінемось. – Затим іде у напрямку лікарні.
Поки Стріла слідкує за незнайомцем, Сірий свердлить поглядом товариша і терпеливо чекає на пояснення. Коли чоловік із наліпкою на потилиці завернув за ріг лікарні й зник з очей, зі Стріли неначе випустили повітря.
– Ну? – не витримує Сірий.
– Підкови гну! – Стріла виконує імітацію серії ударів, – Уф! Стільки адреналіну я отримував лише один раз, коли кацапський танк у мій бік гармату повернув, а мені до окопу аж десять метрів лишалося, — Стріла витирає з лоба декілька крапель поту. – Тут не знаєш, чи заздрити тобі, Сірий братику, що ти отримав таку тростинку з сюрпризом, чи радіти, що мене минула така доля? До речі, можна глянути на неї ближче?
– Тебе зараз можна на обкладинку журналу "Максим" фотографувати. Прямо "сексі-мен", такий збуджений. На, дивися вже, та кажи, що з нею не так?
– Так я і думав, – роздивившись, Стріла повертає тростину, і, взявши до рук свій телефон, щось туди вбиває. – Ось, записав, поки не забув, про душу. Тому що тепер нам, аби чого не вийшло, обов'язково треба одну кацапську душу характернику віддати. Знаєш, якщо відкинути реалізм і здоровий глузд, то ми з тобою тільки що зустрілись із козаком Мамалигою. І нікому ж розповідати не можна! Ні одна жива душа не повірить! Ну хоч ти бачив те, що і я, і ми з тобою тепер пов'язані цією таємницею, а так би взагалі кришу знесло б! Із тобою хоч поговорити можна і ти не назвеш мене брехуном.
– Та ти задрав уже загадками говорити! Ану кажи, що тут не так, бо зараз почну бити, можливо, ногами, і можливо, дуже боляче!
– Тебе, братику, якщо ти не забув, осколками посікло. І щось зможеш ти лише через пів місяця. Все! Все! Показую! Не кидайся на мене! Ось, дивись, навколо отвору на люльках металева смужка із текстом. На тростині така ж металева смужка знизу під черепом. Тільки у мене на цій смужці дрібненько написано: "Мій господар – козак Стріла", а у тебе і на люльці, і на тростині – "Мій господар – козак Сірий"! О! Зараз моя черга!
Стріла похапцем налаштовує телефон і фотографує Сірого, бо обличчя того зараз справді гідне обкладинки "Максима".
Шмат VI
∞ Колись
Вплив на реальність у повсякденному житті був, швидше, забавкою. На серйозні проєкти із покращення свого життя у мене не вистачало часу, контролю і витримки. Чим серйозніша справа, тим довше в часі триває процес впливу на реальність.
Щодо грошей я, звісно, спробував кілька довгострокових проєктів зі збагачення, але через постійну нестачу фінансів завжди переймався кінцевим результатом, що звело всю роботу нанівець.
А свідомі сновидіння мене дуже тішили. І хоч минуло майже три роки, поки я відчув, що почав щось опановувати, але результат був того вартий.
Свідоме сновидіння за особистими відчуттями мало відрізняється від реальності. Осяйнути себе уві сні ти можеш у випадковому місці.
Зрозумівши, що ти уві сні, спочатку потрібно зафіксувати контроль, або, як кажуть митці, знайти якір, який не дасть твоїй свідомості поринути у сон повністю або прокинутися, та буде тримати на грані сну і дійсності.
Кожному потрібен свій якір. Деяким краще раз у певний проміжок часу фіксувати погляд на своїх долонях. Для декого функцію якоря виконує фраза, подібна до: "Я сплю. Я уві сні. Тут можна все", яку потрібно також час від часу повторювати. Все суб'єктивно. Після фіксації якоря настає час для того, заради чого все це і затівалося. Настає час змінювати реальність.
Сила і розмах змін реальності залежать від сили вашого волевиявлення. В реальному житті можна відстежити процес волевиявлення, але неможливо виміряти його силу.
Можете самі поспостерігати за цим явищем. Ось ви перебуваєте у стані спокою, ось відчули, що чухається ніс. Потім виникає думка: "Потрібно підняти руку і почухати носа". Після цього настає черга волевиявлення. Це мить між тим моментом, коли ви дали собі сигнал підняти руку, і тим, коли рука починає підійматися.
Ви можете скільки завгодно подумки чи вголос кричати: "Рука, підіймись!", але сигналу не подавати, й дивитися, як рука вільно лежить на колінах. Це тому, що господар своєї руки ви, і слова не є сигналом для зміни реальності.
Сигналом є ваше волевиявлення, і лише після того, як ви подасте своїй руці цей сигнал волевиявлення, вона почне рухатися. Пояснення даного терміна досить плутане, тому що для більшості образів у справі керування реальністю немає слів у людській мові. Тому маємо, що маємо.
Усвідомившись уві сні, я, як і більшість новачків-сноходців, не маючи певної цілі, творив якусь дичину, беручи приклад із героїв імперії Марвел.
Я кидав вогняні кулі, стріляв блискавками, намагався випускати з рук павутину, тобто використовував час як доросла дитина, якій у дитинстві не дали награтися досхочу.
Коли гратися набридло, мені закортіло подорожувати, і я переносився у різні місця за своїми забаганками. Але, як виявилося, Єгипетські піраміди уві сні хоч і були дуже схожі на реальні, але все ж інші, і на реальні піраміди волевиявленням зі свого сну я вплинути ніяк не міг.
Тобто, це були майже такі ж піраміди, але все-таки інші. Я почав підозрювати, що самостійно їх моделюю своєю уявою, для свого ж сну.
Стосовно змін реальності уві сні я зрозумів, що сила волевиявлення в різні ночі різна. Іноді злетіти у повітря було легко. Побачив на дереві якусь цікавинку, потягнувся до неї, аж ось вона вже на рівні твоїх очей, а земля далеко внизу. А іноді крекчеш, надуваєш щоки, а тебе лише на пів метра в повітря підіймає.
Найбільше, чого не вистачало мені у реальності, це відчуття польоту. Наяву, під водою, я міг затримати дихання до двох хвилин, і мені вистачало часу розгледіти мушлі на дні. По землі я ходив усе життя. А от із тим, щоб ширяти в повітрі, ніяк не виходило.
Після польотів пасажирським літаком в аеропорту викидав на смітник майже повен пакет блювоти. Від стрибка із парашутом відсторонили лікарі. В реальності з польотами мені не таланило, тому уві сні я відривався на повну. Лише приємні відчуття. Легкий холодок у животі від висоти та повна свобода.
Хоча, що я вам розповідаю? Мабуть, у кожного залишилися спогади від польотів уві сні з дитинства. Різниця лише у тому, що я міг собі це дозволити будь-якої ночі.
Сплило доволі багато реального часу, поки я відвів душу і почав уві сні моделювати оточення. Я визначив собі кілька місць, де мені подобалося уві сні проводити час, і по черзі почав доводити їх до досконалого стану. Це схоже на те, як психологи рекомендують улаштувати собі зону комфорту.
Серед лісу, із сонячною погодою та краплями роси на листі, установив собі дерев'яний будиночок із каміном, кріслом-гойдалкою, товстим пледом у шотландську клітинку, великими вікнами, верандою та бібліотекою.
У горах створив гірський кряж із вершиною, що мала рівний, як стіл, майданчик над прірвою, з якої спостерігав дальні далі, засніжені вершини та горизонт.
Мав я уві сні рівну, мов стріла, степову дорогу, що ділила світ на дві половини, і по якій полюбляв ходити. Там добре думалося.
Одного разу я створив ліс із велетенськими деревами, що закривали небо, напевно, родичами американських гігантських секвой. Пізніше часто туди навідувався.
Там уперше спробував створити живе створіння. Першим у моїй уяві виник трилапий жук. Спереду в нього була одна лапа. Нею він підтягувався, ковзаючи по траві на броньованому животі. Позаду він мав дві лапи для відштовхування. На рівній поверхні цей жук використовував передню лапу, як лижу, і за допомогою двох задніх доволі швидко розганявся.
Створювати живих істот виявилося не так складно, як я думав.