П. : Пальці пригадують золото
кучерів...
О. : губи торкались моїх...
П. : Пісня веселка...
О. : обіймів стискання...
П. : Люба!
О. : Коханий! Як звешся — пригадую —
ні, не приходить ім'я найдорожче... — Паріс!
П. : Люба — Олено!
О. : Олена? Здається негарно...
П. : Сяєш лицем ти!
О. : Жалоба стає білосніжними
шатами. Вічність без тебе порожня, як день дощовий.
Тут би поставити три нам шатра: для Олени найперший,
другий — мені, а останній, найкращий, богині любові.
*
**
***
****
***
****
*****
*******
П. : Ти
чуєш
радісну
пісню?
О. : Життя
кличе до себе.
П. : Холодно світові.
О. : Наше кохання йому
силу дарує живлющу.
П. : Бачиш, цариця з володарем
нас зустрічають, скоріше він — бог...
О. : Швидше богиня — вона, я боюся —
Олю розлюбиш ти, ближче підходячи...
милій Олені — це ти мені вірна лишайся,
бачачи бога-царя.
О. : Подивися, як рисами
дивно він схожий на тебе!
П. : А жінка — то ж ти у люстрі!
О. : Наші тіла нас чекають перлинами плоті, коштовні —
П. : Душу чекають воскреслу осяйні нечувані шати —
О+П : Слава у вишніх тобі, усесильна богине любові!
*
**
***
****
***
****
*****
*******
5.
: Так
сонце
тягнеться
знов до землі,
так божевільний
слово народові
кидає, начебто спис
воїн у звіра встромляє,
так і філософ розмислює —
часу поняття єднає з вогнем,
тигри у темряві так на природу
хижу свою нарікають, до місяця
вишкіривши заплямовані ікла, та кров
срібною стала як місяць, і небо сховалось,
ніби відпущена книга на кобру звивається —
всі дев'яносто ідуть олександрів до трону, де цап.
Сонце у нього в волоссі зчорніло, як міх волохатий.
Дев'ять десятків, щитами помножені в сотні; на сотні
їхні жінки розлущились, що поряд ступають із ними.
: Я
долі
голову
низько хилю,
скромні дарунки
серцю державному
сліпо на землю кладу.
Нас розділяють олтарні
стовпчики з чорного дерева,
різьблені важно й штудерно, у вид
духів потрійних. Нечисті, як жаби,
помисли злі відганяють. Покірною
тінню, що сонцем відкинута в далеч, іду
знову на місце своє, завершаю орбіту
разом з ковадлом кохання, цариці розкришеним
світлом, і сили не маю підняти тягар голови.
Тугу стрічає сльоза, бо згасають багаття в очницях,
сходжу я знову з небес, сам на себе віднині не схожий,
спомином тільки лежить у душі україна правдива.
: Я
ніби
злодієм
залою йду,
і перед троном
низько схиляючи
голову, скромні дари
компасу царства під ноги
сліпо кладу. Лиш отруйними
іклами духів потішивши зір,
хвилею знову кочуся у море,
ставши з носителя спадку, з імперського
гордого птаха, творця невеличких людей, —
ставши немов сагайдаком, підніжком для мужа,
схожим на поле престольне, габою закутане,
поряд зі мною, що стелеться пріч у народ од царя.
Нібито посестри, наче близнючки тікають у сутінь
тиху гарему, щоб миті чекати — покличе володар,
жінки чавило тяжке виноградне, клекочучий конунг.
: Цар
мовчки
каже нам:
встаньте з могил.
Слову покірні,
звиті сувоями,
рвемо пожовклі бинти,
тлінням пропахлі, та сонце
зраком засохшим намацуєм.
Цар подає нам вінок золотий,
слово для кожного й кубок зі злата.
Ми з нареченими тихо відходимо,
в лісі ховаючись, ставши немовби люстром,
посудом вірним, що вогник тримає божистий —
тільки жаринку єдину, з якої кришталь на шматки
трісне, і скалками зорі засиплють примертвлену землю.
Долі чарівний дарунок приймаю до рук я — дружину,
з нею ж і владу пристойну для воїна з лав Олександра.
: Я
поряд
вклякнувши,
поряд із ним —
кутиком ока
бачу покірного
поряд, я чую слова
поряд мужчина дарунки
вірно приймаючи дякує
бачу гримасу зариту в очах
карлик на троні розсівся лукавий
бачу як ніяковіє цей найманець
поряд зі мною, наляканий, весь в колючках
від безголосся, як зиркає глухо на мене
млисту вимріюючи одаліску пропарити
дійсно квітуча нагода помріяти трошки, коли
царські цяцьки переймаєш, про мушлю прекрасну плодючу,
скинію роду, машину кохання, давалку, що поряд
муром вуалі закрита, не бачить, не чує й не каже.
: Як
жінка
мертвого,
вдягнена в тінь
стала я нині
поряд на паперті
воїнів, що жебраки.
Кольору сліз моя сукня.
Златом і кров'ю одягнена
поряд людина людині стоїть.
Тягне дарунки єдиноживому.
Армія нині в ліричному наступі,
мов скарабеї, що котять зірки в небесах,
щоби до ранку зліпити їх в сонце новеньке; —
хвацьке весілля скатали у кулю політики,
разом поклавши народи з народами в ліжку однім.
Тут безіменні ми всі протираємо плоть, і кістками
світячи дзвіно сміються стукочучи в танці кохання
котяться сяючі кулі та землю пропалюють навпіл.
6.
День
Сузи
кидає
ночі на дно.
Лядою трумни
гомін придавлює й
тишу ципресову ллє
в горло бенкету. Володар,
шаблею зблиснувши
погляду, книгу судьби,
писану Зевса рукою,
владним ударом роздвоїв — і
встав. І промовив убивця людей:
"Сталося". Голос його потрясав, наче сурем
три та чотири. Іменнями, мовами, вірами
хвиля вогненна пробігла — в народі, у місті, в полках
ніби єдиного слова розвилась корогва по вітру:
"Йдіть і паліте, рубайте усіх, а Господь розбереться."
Зміїногривий табун промайнув ув очах помертвілих.
Бог
вічний,
блискавка,
маг і пророк,
тисячолітній
син Подалірія
ніжно гукає до зір:
"Вийди, Роксано! Роксано,
вийди, Олено утілена.
Друзі прекрасні у лавах тебе
тільки чекають, Роксано. Роксано,
берег за сьомий та воді за чорнії
стежка запалася, чари потрухли богів.
До чоловіка прилинь же, Роксано! Роксано,
в черепі гордім пошлюбного ложа влаштовано
тепле кубло, і сплітаються двоє гадючищ — одна —
віра, а друга — то вдача, блискуча луска з іменами.
Вчителька віри в Асклепія, стиснена в кільцях Господніх,
п'яна духм'яними травами й віри найвищим балетом."
Тінь
тчеться.
З димної
ями летить
мужу в обійми,
мила, жадаюча,
руки розкривши в політ,
мила, чудовна, кохана.
Землі здригаються, й обрії
мідні тріщать, бо зачувши її
мертві жадають дочасно повстати
з праху могильного. Їх перемучити
ще раз, мабуть, доведеться, ввібгати у тлін.
Янголи з неба злітають, шкандуючи вірші
сріблу волосся, кривавим устам і бездонности
синіх очей — так багато летючих еротів, що з них
виспренна битва у хмарах, за те, щоб побачити пару,
що приступає до шлюбу: вона — під фатою снігурка,
в нього — стегно золотеє, що згнило, покрите червою.
Він
клятву
вірности
пише на віск.
Вже запечатав.
Разом у полум'я,
що з Епікурових книг
зведене, кинули жертву.
Жрець, ланцюгом обвиваючи
руки одним, Олександра та світ —
батька та жінку єднає довіку,
небо та землю, богів із державою.
Вклавши в долоню цареві свячений батіг,
тяжко ярмом прихиляє донизу роксану.
Разом і поряд іти їм шляхами терплячими,
разом і поряд спускатись в Аїду правічную тінь.
Сурми сурмлять семикротно, усім сповіщаючи — шлюбом
серце співуче з'єдналось з історії тілом вселенським,
вирвана з пекла спартанка закохано смерть попирає.
Друг,
ворог,
звірі та
люди й боги!
Місячні шпилі,
Марсе й Меркурію,
з ними Юпітер, Сатурн,
також Венера — радійте!
Знов повертається колесо —
вік золотий повернувся оп'ять.
Землю тепер наречемо — Любов'ю:
більше не будуть могили дельфінами
з неї на жах виринати й розпуку, але
пекла порожні чертоги стоятимуть. Пекло
стане байдуже безсмертним істотам, зрівнялися
ми з олімпійцями зрештою силою розуму — та
пристрастю ми розтрощили збезсилені їх блискавиці.
Діти не плачуть, всміхаються старці, розлуки
більше не знати коханому серцю із серцем коханим.
Ніч
владно
пам'яті
сипле пісок
в горло глибоке.
День, рік, цар, вік, біль, скрик,
дзвін, свист, вітр, джавр, спіж, мірт, кант —
перерізає стежками,
пересипає пустелями.
Місто очницями зяє у глиб
бухти сузір'їв, збирає на хвилях
срібні монети, мониста, здираючи
синю корогву щовечора, чорну від ран...
Сон, заваливши бенкетову залу з гостями,
ходить нечутно пантерою, чорною лапою
чавить останні жарини, і свічку скидає у кров.
Тільки актори в куточку розучують ролі негучно:
завтрашня п'єса — найтяжка, божественно грати примусить
лицарів, сплетених з диму, що грають у шахи зі смертю.
==================================
"П.П"
"З усміхненими ліцами ми почали ніжно товкти його кулаками, одначе він уперто співав."
(Е.