На Зеї це було найулюбленішим моїм заняттям. Я в напівсидячій позі, прикривши очі, ширяю всередині крони клена, переді мною, змінюючи форму, літають частини мого творіння.
Від смітника прилетіла погнута і покручена невідомою силою металева лікарська ложка. Таку холодну штуку терапевт засовує пацієнту до рота, коли хоче розгледіти горло.
Беру її з повітря і, розглядаючи, кручу в руках. Напевно, нею щось робили не за призначенням, а потім вирішили не заморочуватися і просто викинули … Або в лікаря нерви здали … Або зубастий пацієнт попався …
Також підтягнувся до компанії виламаний разом із шурупами, старезний, покритий порепаною, колись білою фарбою, здоровенний шпінгалет. Усе пішло у діло.
У підсумку, переді мною висить тонка рапіра без гарди, із ручкою під срібло і навершям у вигляді черепа, та дерев'яні, обрамлені металом футляри з металевим наконечником.
Ну і ще продовжує літати збоку шмат, зліплений із бетонного піску. Рапіра, приємно клацнувши, залітає до футлярів. Мені до рук опускається тростина для ходіння, що всередині має холодну зброю.
У дитинстві читав книгу Джеймса Крюса "Проданий сміх", і на одній з ілюстрацій запам'ятав тростину із навершям у вигляді золотого черепа, якою послуговувався барон Троч. У моєї тростини оформлення під срібло, але це аж ніяк не псує відчуття мого щастя.
Згадавши про рештки бетону, на секунду задумався: що б із ним зробити? Трохи пофантазувавши, надаю йому форму декоративного садового гномика.
Статуетка вилітає з крони дерева і, трохи вдавившись у землю, завмирає недалеко від альтанки, за спиною у хлопців. Через пори бетону виступає фарба. Розфарбований гном має червону шапочку із білою оторочкою, таку ж курточку, чорні черевички.
Підперезаний зеленим паском маленький казковий чоловічок тримає у руках коротку кирку із червоним кайлом.
Один із хлопців у альтанці озирнувся на звук падіння.
– Ти диви, який гарний. Коли це його установили?
– Не знаю, вперше бачу. Справді, гарний. Де таких роблять, цікаво? Після перемоги на дачі у батьків із десяток таких поставлю.
– О! Ти бачив? Він мені підмигнув!
– Звісно, бачив. Я взагалі багато чого помічаю, – воїн поклав товаришу руку на плече і сказав так, неначе звертався до душевно хворого:
– Брате, Сірий! Минуть часи. Колись тебе вилікують, і мене вилікують, потім ми з тобою повернемося на передок і переб'ємо всіх кацапів к бісовій мамі! І вже тоді, після перемоги, за чарчиною перваку, ти мені, як побратиму, відкриєш, нарешті, таємницю того, що ти оце зараз тут куриш?! Бо я також хочу так, щоб зі мною гноми й русалки перемигувалися!
Зареготавши, хлопці повернулися до свого заняття.
Побачивши, що ніхто в мій бік не дивиться, я, захопивши речі, під прикриттям стовбура, плавно спускаюся на землю і, вийшовши із-за дерева, прямую повз альтанку до лікарні.
За своїм заняттям я зовсім забув про біль у нозі, і він, наче образившись за це, майже зник. Але це не означає, що від тростини потрібно позбутися.
Мені сподобалося відчуття прихованої зброї в руці. І хоч я добре усвідомлюю, що неозброєний зараз стократ більш смертельно небезпечний, усвідомлення того, що в середині тростини знаходиться металеве лезо, приємно гріє мою самооцінку.
Згадавши, що мій одяг не дуже відповідає тростині, підношу руку до шиї й у футболки виростає комірець, рукава подовжуються, на грудях уже не футболки, а теніски, з'являється вишивка "Polo". Спортивні штани залишають крій, але змінюють колір на чорний і трохи розгладжуються.
Шльопки на ногах перетворюються на крокси із великими дірками для вентиляції, бо, незалежно від моїх забаганок, ноги потребують свіжого повітря.
Я майже минаю альтанку, аж тут до мене долітає легенький запах цигарок і я реагую, як кіт на котячу м'яту, миттєво змінюю курс. Хлопці курять самосад.
∞ Тут і зараз
Хлопці, помітивши на доріжці чоловіка із тростиною, повертають голови в його бік. Незнайомець давно не голений, має коротко стрижене сиве волосся, і одягнений по-літньому: в зеленувату теніску, спортивні штани та крокси.
В одній руці тримає чорний непрозорий пакет із написом "BMW" із чимось прямокутним усередині. Напевно, коробка цукерок на подарунок лікарю. Другою – невдало намагається зобразити аристократа, недбало спираючись на, вочевидь, дуже дорогу тростину, яка поблискує тьмяним металом на сонці та дуже контрастує із зовнішністю незнайомця.
Найдивнішим є його погляд. Очі світяться щастям, неначе у дванадцятирічного хлопчика, якому сказали, що він виграв поїздку до Діснейленду.
Підійшовши, незнайомець зупиняє погляд на столі, що стоїть по центру альтанки. Там лежить невеличка машинка для самокруток, торбинка із тютюном, і запальничка. Поряд стоїть стара бляшана банка з-під "Nescafe", яку використовують для недопалків, і пара телефонів. Мабуть, хлопці відпочиваючи, переписувалися з кимось.
Чоловік був занадто збудженим, чим спочатку збентежив хлопців.
– Слава Україні! Дай, Боже, здоров'я! Хлопці, ви самосад курите?
– Героям …
– Я ось тут присяду, можна? Я зовсім не буду заважати. Ви собі розмовляйте, не звертайте на мене уваги, я просто посиджу тихенько.
– То пригощайтесь, – один із вояків підсовує тютюн до чоловіка.
– О, ні! Я не палю! – менше з тим, новий співрозмовник тягнеться до тютюну, бере щіпку, розтирає між пучками та нюхає.
– То вам не заважає? – товариш Сірого покрутив у пальцях самокрутку.
– Ні, що ви! Я саме за цим до вас і прийшов!
– Стріла, бачиш, людині сподобався твій самосад. Не будь жмотом, навчи чоловіка палити. А то так ніколи й не спробує справжнього козацького тютюну.
– Не переймайтеся, хлопці, я до вас за запахом. Коли я ще в школі вчився, допомагав моєму дядьку будувати дачу, – незнайомець із блаженною усмішкою прикривши очі та вдихаючи через розширені ніздрі сизий димок, продовжує розповідь. – І у дядька була грядка із самосадом. Він коли листя обривав і розкладав на бляшаному даху веранди просушитися, я приходив на запах і міг цілий день там просидіти, немов токсикоман. І так само, коли він люльку набивав. Я інколи просив його у хаті палити, щоб запах довше залишався. Але він ніколи не погоджувався. Принциповий. Казав, що в хаті палити не можна, бо у хаті Бог. Предки у нас запорожцями були. То він із сім'ї найбільше традиції поважав. Так що я пасивний курець. Однак, востаннє чув цей запах років тридцять тому, то, можна сказати, що я давно в зав'язці. У вас саме такий самосад. Такі спогади….
Тим часом хлопці докурили самокрутки й недопалки покидали у бляшанку із-під кави.
– Хлопці, я вам дуже вдячний. Ви навіть не уявляєте, яке це для мене цінне. Це як у рідну хату повернутися, – раптом співрозмовник пильно подивився на хлопців. – А ви люльку пробували палити?
– Ну, думка така була, але все руки не доходять.
– То зачекайте, – чоловік різко прикладається правим вухом до столу. Хлопці на мить подумали, що він хоче щось почути, але потім розуміють, що він щось підіймає з підлоги.
Другою рукою, так, щоб хлопцям не було видко, чоловік хапає себе ззаду за теніску. Шмат тканини відділяється від теніски. Пусте місце ніби заростає тканиною без сліду.
Обидві руки (одну – зі жменею камінців із підлоги, другу – зі шматком тканини) незнайомець засовує у чорний пакет і починає там шарудіти, наче щось шукаючи:
– В мене ось тут випадково із собою було… Я вам хотів би маленький подаруночок зробити… Ви ж із передка? З пораненнями сюди потрапили?
– Так, – Сірий трохи із насторогою дивиться на чоловіка, що шурхотить руками у пакеті і розмовляє з хлопцями, заплющивши очі.
– То там із собою цигарки не завжди є. А я ось вам… Просто випадково було із собою…
Пауза затягується. Пакет за розміром невеликий, і щось так довго там шукати трохи дивно. Стріла, спостерігаючи за незнайомцем, підіймає праву брову:
– То ми, певно, вже підемо? – Сірий тягнеться за алюмінієвою милицею, що стоїть біля входу в альтанку.
– Так, скоро столова відкриється. Обіцяли запіканку, – Стріла починає поволі збирати приладдя для куріння.
– Ні, чекайте… Все! Знайшов, ось, – на долоні у незнайомця лежать два довгастих мішечки, затягнутих шовковим шнурком на кшталт кисета. Чоловік бере у кожну руку по одному, потім, хитнувши головою, міняє їх місцями та простягає хлопцям:
– Ось ця – тобі, а ця – тобі.
Хлопці з насторогою беруть мішечки й починають їх відкривати. Першим відкрив Сірий. Із мішечка йому на руку випадає люлька із сірого каменю.
Полірована поверхня, різьблення, металева смужка з якимось написом по краю. З одного боку – зображення тризуба. З другого – вирізьблений профіль козака. Відразу видно високий рівень майстра.
– Ого! Оце подарунок!
– То таке… Непогані подруги для козаків. Не дуже довгі, але і не зовсім носогрійки. Щось середнє. Слугувати будуть, поки вам не набриднуть. Мундштуки міняти не потрібно. Просто знайдіть шматок дроту тоненького та зрідка прочищайте. Гризіть, як завгодно, не згризете. Скоріше, зуби зітрете.
– Королівський подарунок! Чим віддаровуватися будем?
– Нічого не треба, хлопці. Просто обновіть люльки. Ще по одній викуріть, та і мене потішите.
– Це щоб іще разок понюхати самосад, ви нам подарунки робите?
Стріла вже набив люльку собі й набиває Сірому. Видно, досвід усе ж таки є, бо рухи вправні. Сірий бачить набиту люльку Стріли і бере її, щоб підкурити запальничкою.
– Ні, ні! – сполошився раптом чоловік. – Вам плутати люльки не можна. Яку першу взяв, та і твоя. Набити товаришу люльку можна, але палити – зась. Палити одну люльку багатьом козакам можна, лише коли нарада і немає спільних думок. Тоді загальну люльку по колу передають. Ваші люльки, насправді, різні. Ви їх пізніше навчитеся розпізнавати.
Хлопці розпалили люльки. Зосереджено смакують, пихкаючи та звикаючи до нових відчуттів. Незнайомець же насолоджується ароматом:
– Люлька для козака – найліпша подруга, – продовжував зайда. – Пам'ятаєте, у пісні Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку. Ви подивіться в Інтернеті, які трави козаки мішали з тютюном. Бо і тютюну багато тоді не було, і лікарські трави допомагали лікувати різні хвороби. Тож козаки першими вигадали інгаляцію.
– У вас там часом, у вашому пакетику, трав немає тих лікарських? — хитро запитав Стріла.
– Ні, – з усмішкою відповідає незнайомець.