Хаосу, неба дружина, живущого мати
нині вінчається з Олександром, і парою
стануть вони — олімпієць земний та приборкана честь,
брама відкрита кохання, довговолосе багаття.
Разом вони споглядатимуть всю ойкумену підвладну —
поки що ж різно сидять і чекають на півня спокуси.
2.
Як
місто
радісно
нині сидить
разом з мечами,
вірно безстрашними...
Дев'ять їх тисяч прийшло,
честі зірок бойової,
сили нестримної витоків.
З них дев'яности імперських птахів
стануть сьогодні жінок орачами,
людства нового творцями божистими.
Гідна подія б така надавання ім'я
свіжого. Як же — Гераклом, героєм найпершим?
Мало пасує він полю для битви любовної.
Жінка — не гідра й не лев, не підкориться дурню вона.
Можна Антеєм, та й він не пристане, бо в землі чужі ви
здалеку всі поприходили, в силі не знаючи втрати.
Може хіба Прометеями всіх охрестити героїв?
Ні.
Дати
іншого
імені вам
тільки можливо
злато, що Кратера
гідне й Гефеста. Неарх,
ти, Птолемей із Селевком —
вірними станьте рітонами,
сяючим станьте люстром одного:
станьте ж усі Олександрами разом,
плем'ям, нечуваним досі, титановим;
землю заповніть плодючу, що носячи тяж,
лоно, циклопами повне; нечуваним болем
мучила чрево, Урана замикане чарами.
Станьте ж усі Олександрами, риси несхожості з лиць,
начебто небо і зорі, і люди, і лютеє горе —
все пропадає, і наново твориться шлюбом священним.
Жрець
вводить
дівчину
в білому всю,
неба звірятко
менше отримало
ніжності, наче вона.
Губи в уста молодому
чисто вона простягаючи,
чує щасливо — імення назвав
перший він раз у житті, обіймає
плечка тонкі молодої, обвіяні
шовком Персиди прозорим, і брязкіт намист
хору підспівує ніжно. Ідуть молодята
впасти у прах, пошановок цареві та богові
виказать мовчки, та одяг дошлюбний покласти в вогонь,
кості та плоті, та жиру принести богам воздаяння —
смрадом і чадом, і димом нехай одірветься минуле,
чистими люди постануть, не сходинки хижі природи.
Меч
велій
кожному
цар подає.
Купно з вуздою —
шпетного коника
масті червоної в дар
жінки гнобителю, щоби
не забував повелителя,
духа одвічного, вухо молитв.
Знову пірнає один з дев'яноста
вибраних — в ямчасте тіло народове,
іншому стразу людини віддавши місця.
З них діаманти витворює царського слова
жар нестерпимий і вітру ласкавого шемрання.
Отвори світла розплющити гості не здатні й на мить,
бачачи рівню Озірісу, бачачи пристрасті факел.
Тиша така западає, що чутно чаїнки у склянці,
чутно, що крилами поре повітря у небі пташина.
лунко
брязкає,
серця рвучи
плетиво мирне.
Душі приборкані,
наче опоки — метал,
чашу приймають багряну.
Моря скипає народного
мертва й байдужа, почорнена кров;
хвилі приймаючи в себе рубіну;
та мерехтить, озиваючись голосом,
звиклим до смерті, до мови ж людської хрипким.
Честі підняти руно золоте із багнюки,
честі підняти руно — і прескорбними сходями
можна зіходити в чорну впокоєну твердь назавжди,
стати смарагдовим космосом, золотоглядним промінням,
взяти оселею вічність, землю святу і правдиву,
стати жильцем досконалим зоряної україни.
Так
лави
різьблені
всі зайняли
пари подружні:
сарни приборкані,
очі спустивши на діл,
поряд із левами воєн;
сніжносотворені статуї
поруч підданців закону лісів,
каменів сірих, за словом Орфея
ті, що зарухались, ставши приступними
серця та розуму кличу й кохання вогню.
Бігають хутко дівчата-служебки, в турботах
їхнє життя проминає, та, мабуть, щасливими
чуються, хоч і не можуть торкнутися духу самі.
Хай неприступні їм величі чисті й холодні джерела,
жвавістю радують мирною, повні та рожеволиці,
глянути втіха, якусь жартома обійняти зі сміхом.
3.
Струн
звуки
еліни
слухають. Лад
їхній дорійський
любий суворому
серцю, що звиклю удар
свій не прискорювать навіть
серед війни божевільної.
Слово сліпого співця розтина
груди камінні, немов блискавиця;
вітром гуде, напинаючи витлілі
серця вітрила, і тугу стрічає сльоза.
Музики сила проклята куди прикликає,
що мимоволі стискаються пальці, безвихідно й болісно,
на золотому руків'ї меча? Де ж нечуваний світ?
Як обложити фортецю його, прорубати дорогу
у бойовиську, бо ж іншого руки не вміють і мозок?
Дико й безвихідно виє у грудях порожніх балада.
Знов
радість
бризкає
в голосі струн.
Очі ясніють,
сутінки відчаю
вивітрились із душі.
Пісня звисає веселкою,
учти барвистограйливим ярмом;
згадує слово минулих героїв,
славить героїв із ними теперішніх,
ладних і зводити, і поламати. Для них
сила в усьому найвищим законом: ховати
можуть і кидати, навіть сліпці та каліки.
Воїна грізного влада існує, не гублячись.
Силою силу і хитрістю розум їм звично бороть.
Стаєю сутінків з іклами, протиягнятами я би
їх нарікав, чи вампірами півночі; аристократи
лісу нічного вони, чи брати дипломатки рудої.
Як
музи
колами
йдуть у танок
звабні дівчата,
що танцівницями
в Матері храмі служить
вибрали долю цнотливу.
Струшує залу — кімвального
дзвону тяжкі водоспад, і монет
розсипи ніжні в осяйних монистах
з ним сперечаються; манять незвіданим
стегнами гнучко здригаючись музиці в такт,
груди підносячи в жертву богині високі.
Вірності давши обітницю, враз пожалкуєте,
воїни, що не самотні ви — люди жонаті, і тут
з вами — окраса домівки пильнує найменші бажання.
Треба обачними бути — дружина ж бо все помічає:
вам би цілком знадобились і та, що сидить — і танцює.
Хто ж
далі?
Ритора
кличе Харес,
майстер придворний,
учти керуючи
плином, слідкує за всім.
Еліни ласі до слова,
вишуканого й ажурного,
перси ж чекають терпляче кінця
зливи, хто грецької мови не знає,
хто ж розбирає по-грецьки, дістатися
важко до сенсу химерного плетива їм:
формули й облази, мітів болото й цитати...
Іншого слова привчили чекати їх еліни:
царських едиктів веління, і точної лайки команд.
Сумно. Промова достойна того, що послухати рідко
вдома вдається, не те що у варварів землях далеких:
слово хвалебне про ту, що криваві річки відімкнула.
Шлях
досі
звивисто
йшов у глибінь,
через примари —
в царство незмінного,
і сподівався зустріть
там, де століття не плинуть,
там, де платонові ейдоси —
серце усіх таємниць на землі
та під землею, та в небі зірчастім.
Музика тільки слугує воротами,
слово так само, а рівно із ними танок
кличе до сутності першої, та залишає
на півдорозі, в пустелі, й зникає міражними
брижами. Одноманітний пісок замітає сліди,
начебто наш провідник — зголодніла уява, не більше;
начебто дюни хвилясті — то все, що можливо на світі.
Відчаю мить викликає найвищого дива світило.
Стріл
жала
в кратерах
мочить факір
дивний індійський,
сипле закляттями,
меч дерев'яний здійма
він догори рукояттю.
Воду, по чашах розлитую,
він пропонує розпити гостям.
Диво! Це диво, достойнеє бога,
ось воно, серце таємне, торкається
кожного, в кожного очі відкриті, дитям
кожен здається, не вірить і вірить одразу —
замість води прохолодної та кришталевої
темно-пурпурне хвилюється в чашах гаряче вино,
смаком чарівне, амброзію тільки згадати, з Олімпу
ніби даровану гостеві кожному царської учти.
Ось воно, слово усіх таємниць і часів, і народів.
4.
Олена: Стріл
світла
витримать
сили нема!
Паріс: Сили немає
далі у спокої
ночі блукати.
О. : Вогонь
тілом безпам'ятні тіні
знов обгортає, в жорстокости
рівний до пекла запеклих синів.
П. : Кличемо гучно, побиті за слово
О+П : Боже,
О. : Владико, допоки відкладено
О+П : помсту і суд проживаючим там, на землі?
П. : Доки товпитися нам біля ями живої,
з чорним, гарячим,
О+П : гарячим, гарячим вином, та
срібноцвяхованих лез обминати болючий паркан?
О. : Помсти живим
П. : ми благаємо, помсти живущим за нашу
О+П : КРОВ,
П. : від жертовника пекла
О. : не нас повертай,
О+П : о, благаю,
О. : в тіло затиснувши, —
О+П : ЇХ перелий до пекельної чари.
*
**
***
****
***
****
*****
*******
П. : Хто?..
О. : Тінь я.
П. : Іменем
тіні — і я
вкритий довіку.
О. : Попіл вітрилами
знову стає при словах
дивних.