Втрата Криму трохи витягла мене зі світу безтурботних фантазій. По наївності й недалекості я почав у всьому звинувачувати лише українську корупцію й у мене виникли проблеми із владою. Нападки на мене корупціонерів та несправедливість примусили по-іншому подивитися на життя довкола. Але я ще не бачив людей.
Нині я і сам дивуюся чому протягом життя я майже не звертав увагу на рідну сестру й майже не спілкувався з нею. Як так вийшло? Адже до закінчення школи я 17 років проживав разом з нею і батьками. Потім я всі наступні роки до повномасштабної війни жив з сестрою в одному місті й дихав одним повітрям. Моя рідна сестра багато років працювала у Києві в американській компанії біля Житнього ринку, який знаходиться за 15 хвилин повільної ходи від моєї службової квартири у виші біля Львівської площі.
Моя рідна сестра після смерті моєї дочки поклялася, що не буде більше спілкуватися зі мною:
— Ти — гнида!!! Смердюча!!! Прибери цю брехню, своє лайно з інтернету!!!! У тебе більше сестри немає. Спілкуйся тільки з мамою! Таке не пробачають! Це кінець!
Але за 60 років я так ні разу відверто й не спілкувався з сестрою. Наші розмови завжди були чисто формальні. Чому? У дитинстві я соромився спілкувати з сестрою, бо начитався дурних книжок і наслухався крутих ровесників, що справжні хлопці не повинні дружити з дівчатами. Я виміняв реальну сестру на вигаданих героїв, і тепер мої руки порожні. Ми часто шукаємо істину в товстих палітурках, переступаючи через живу душу, що плаче в сусідній кімнаті. Я жив, ніби у скафандрі з друкованих сторінок, куди не долітав крик сестри про допомогу.
Я ще й ревнував сестру до матері, бо мені здавалося, що мама повністю перемкнулася на сестру й любить її більше, ніж мене. Дитячі ревнощі стали моїм прокляттям. Мої дитячі ревнощі переросли у прірву довжиною в життя. Ревнощі дитини — це отрута, що може діяти 60 років.
Мама і сестра постійно про щось секретничали й шушукалися, а зі мною мама за все життя так по душах і не поговорила. Мати збудувала навколо сестри кокон із секретів, у який мені не було входу. Я бачив їхні голови, нахилені одна до одної, чув цей вічний, приглушений шепіт мами й доньки, з якого виштовхали мою присутність. То була далека для мене планета жіночих секретів.
Я зачинився у гордості справжнього хлопця, навіяній дурними підлітковими правилами, і з кожним роком цей панцир ставав товщим. Я дозволив мамі перетворити сестру на свою тінь, бо мені було зручніше вірити, що сестра просто інша, що вона — частина того закритого материнського світу, де мені немає місця. Тепер, коли моя сестра дала присягу мовчання, я розумію: це не вона замовкла. Це я ніколи не починав говорити.
Мені здається, що ми могли б поговорити про це:
— Ви з мамою завжди шушукалися, а я відчував себе зайвим. Я думав, вам ніхто не потрібен.
— Ти читав свої книжки про героїв і лицарів. Ти вигадав собі наш світ секретів, щоб не бачити моїх сліз. Тобі було зручно бути непричетним.
— Я просто не хотів заважати. Мені здавалося, вона любить тебе більше…
— Не підходь більше. Моє мовчання — це єдине, що я можу тобі подарувати за всі ці роки твоїх фантазій.
Та хіба можна маму і сестру за це винити?
В усьому поганому, що сталося зі мною, винен лише я сам.
33.Заради крутості оплачує три порожні офіси в Києві
Чим більші хвастощі,
тим більше за них
доводиться платити
Зять потонув у безкрайньому океані хвастощів.
Зять розмовляє телефоном, озираючись, чи не чують колеги на будівництві. Голос у нього владний, майже шляхетний:
— Так, так... Оплату оренди за київські офіси я вже переказав. Нехай стоять порожні. Мені потрібен простір для майбутніх проєктів. Гроші для мене не питання. Я звик до певного рівня.
Він бачить купу будівельного сміття, яку йому треба прибрати, і його обличчя спотворюється судомою ненависті.
Зять – дуже великий хвастун. Порожня оболонка, роздута від хвастощів. Вдень він — тінь на канадському будівництві, людина, що згрібає сміття під холодним вітром, відчуваючи кожною клітиною приниження своєї "винятковості". Але ввечері й у вихідні дні, у розмовах зі знайомими, він роздмухує щоки, перетворюючись на київського магната. Чотири роки він хизується тим, що платить за порожнечу — три офісні кімнати в центрі Києва напроти Посольства Білорусії в Україні. В його офісах гуляє лише протяг і пил. Це його вівтар. Його спосіб сказати світові:
— Я не невдаха, я просто тимчасово збираю сміття. Мої офіси в Києві... Це мій останній зв'язок із реальністю, де я був кимось. Поки я плачу за ті порожні стіни, я — господар життя, а не прибиральник на канадському об'єкті.
Цей безглуздий жест — спроба купити собі статус багатія, який смітить грошима. Зять хоче, щоб його співрозмовники думали, що в Канаді він має багато грошей і не знає куди їх витрачати. Офіс у Києві, який він не використовує, але за який платить, лише підкреслює абсурдність його пихи.
У дитинстві мати й бабуся не хвалили зятя. Вони лише лаяли його і били. Тож нині він хоче заслужити у людей слова подяки, але від цього його бажання страждають найближчі люди. Щоб заслужити похвалу у шахраїв, у яких ми винаймаємо житло, він сам робить ремонти або викликає друзів на допомогу.
Коли щось ламається в домі, то за законом питанням ремонту має займатися власник житла. У нас зламався холодильник і моя донька звернулася до власника будинку з проханням, щоб він викликав майстрів і розв'язав проблему. Щоб отримати похвалу від власника будинку зять виставив майстрів за двері й сам з товаришем зайнявся ремонтом холодильника. Хитрий власник попросив написати розписку, що вони відремонтували холодильник. Звісно, зять з товаришем нічого не відремонтували, але тепер власник каже, що вони самі пошкодили холодильник і мають купити новий.
За фасадом начебто успішного майстра з ремонту телефонів ховається дріб'язковий тиран, який перетворив життя сім'ї в Канаді на такий жах, що повернення під російські ракети в Київ здається нам райським спочинком. Там будуть обстріли й нетоплені кімнати та відключення електрики, але там не буде його. В Україні діду і бабусі не потрібно буде постійно мовчки терпіти страшного зятя.
34.Шахрайство з орендою
Закон — це пастка для
порядних і шпарина для підлих
Паркан до паркану з нашим будинком стоїть ошатна колись вілла. Але зараз вона нагадує вулик, що гуде від прихованої небезпеки. Господар цього хаосу — мій знайомий балканець. Він не платить оренду вже третій рік і перетворив будинок на перевальну базу для крадених автівок та нічліжку для тіней без документів. Мій зять, роздратований черговою вимогою банку, виплескує свою лють на сусіда, але лише натикається на залізобетонний спокій хижака та думає:
"Я тремчу над кожним доларом, боюсь кожного листа з банку, а цей тип просто плює системі в обличчя. Він живе в будинку за мільйон, не витративши ні цента. Поки я ховаюсь від ТЦК, він ховає в цьому підвалі десяток наркоторговців від поліції. Хто з нас більший ухилянт? Я — від війни, чи він — від самої цивілізації? Дивлюся на нього і відчуваю огиду, змішану з диким, отруйним захватом від його нахабства".
Балканець стоїть на галявині перед будинком, заклавши руки за спину. Він щойно закінчив читати півгодинну лекцію офіцерам поліції, які знову поїхали ні з чим.
Солодка безкарність бісить зятя і він цідить крізь зуби:
— Знову виставив їх за ворота? Ти хоч розумієш, що власник цього будинку скоро збанкрутує через тебе?
Балканець сміється, витираючи обличчя дорогою хусткою: — Друже, в Канаді власник — це просто гаманець на ніжках. Поки йде суд, я — король цієї території. Поліція? Вони без ордера навіть поріг не переступлять. Я цитую їм Хартію прав, і вони тануть, як морозиво на сонці.
Зять в темних тонах малює майбутнє сусіда:
— Але ж суд колись закінчиться. Твій бізнес на крадених тачках викриють. Як ти збираєшся жити далі? Хто тобі здасть хоч собачу будку з такою кредитною історією?
Сусід підморгує:
— О, ти мислиш як чесна людина, а це твоя слабкість. Вчора я познайомився з дівчиною. Вона щойно з Балкан, чиста, як перший сніг. Жодного штрафу, жодного боргу. Наступний контракт буде на її ім'я. Я заплачу за перший місяць — це мій вхідний квиток. А потім... Потім знову 2-3 роки безплатного раю.
І балканець робить жест рукою, наче закриває замок. Чужа наївність — найкращий капітал для шахрая.
Зять починає зображати з себе порядну людину:
— Ти просто використовуєш її. Ти паразитуєш на всьому, до чого торкаєшся.
— Це не паразитизм, хлопче. Це оптимізація витрат. Поки ти платиш банку відсотки за свої ресторани, мої гроші крутяться в справі. Вчися, поки я живий. У цьому світі виживає не той, хто дотримується правил, а той, хто вміє перетворювати їх на фарс.
Сварок вдома зятю було мало й він намагався сваритися з сусідом-балканцем, який орендував будинок і роками не платив його власнику-канадцю. Та балканець завжди нападки переводив у доброзичливу розмову. Ті гроші, що албанець мав сплачувати за оренду, він, за твердженнями чоловіків, які нелегально проживали в будинку, він вклав у бізнес з торгівлі краденими авто. Суд щодо несплати за оренду будинку йшов кілька років і балканець жив безплатно в будинку та у криміналі крутив гроші, які мав платити за оренду. Він ще й за невисоку платню поселив у будинку 10 одиноких чоловіків, заробітчан та торговців наркотиками. Коли власність стає беззахисною, дім перетворюється на лігво.
Власник будинку часто викликав поліцію, щоб правоохоронці виганяли з його нерухомості тих, хто незаконно тут жив.