А виявляється, що ти, хоч би як це банально звучало, є просто голосом мого шлунку…"
Я полишив комп'ютер та перемістився на кухню, щоб приготувати щось на вечерю.
"– Ти ж казав, що напишеш лише початок?"
"– Та отож, бачиш, пишу. І це ще не весь початок."
"– Але це довго і нудно. Хто це буде читати?"
"– Сподіваюся, що ніхто не буде. Я пишу для себе, щоб насамперед у себе в голові структурувати інформацію. Я сам повинен зрозуміти, яким чином у мене вийшло. А головне, я і сам достеменно не розумію, що саме у мене вийшло."
"– Мені здається, що писанини забагато. За твоїми мемуарами можна створити систему підготовки майстрів магії."
"– Не тіш себе. Ніхто нічого створити не зможе. В охочих не стане одного складника, без котрого завдання стає неможливим. Це лише скорочені поверхневі записи, які допомагають мені трохи розібратися у власному житті, підсумувати факти, але не дадуть повної картини сторонньому читачу, а ще, зараз війна, і такого роду захалявна книжечка нікому не потрібна. Хіба лише за відсутності туалетного паперу."
"– Ну, все на користь. Якщо надумаєш надрукувати, роби з найдешевшого та найм'якшого паперу. Так, щоб швиденько прочитати, а потім використати за призначенням."
"– Може ти й правий. Але, є інші завдання, на яких потрібно зосередитися. Ось, наприклад, чи варто мені зараз легалізуватися у суспільстві? Паперів ніяких, перша ж перевірка, і мене почнуть ганяти."
"– Нудно. Тягатися по інстанціях. Ноги знову почнуть боліти."
"– Якщо надумаємо легалізуватися, то спочатку до лікаря. Там, може, ще на пару днів застрягнемо. Підлікувати макітру треба. Може, якусь довідку подорожню дасть, щоб із нею вже додому добиратися. А там паспорт відновити треба."
"– Я ж кажу, нудно. Навіщо тобі це все? Що, плануєш жити вічно?"
"– Якраз навпаки. Відверто кажучи, хочу назад."
"– Так майже півтора року в раю дарма не проходять."
"– По всьому виходить – назад мені зась."
"– Не вганяй себе в депресію. Чи забув уже, як, попавши туди, хотів на Землю повернутися? Аж під жижками тряслося, так боявся і додому хотів. І, між іншим, на той час повернення сюди виглядало ще більше малоймовірним. Так що не бійся. У всякому випадку одна спроба у тебе завжди є."
"– Мені та одна спроба не підходить. Якби все було так просто, то моє тіло продовжувало б трупаком гнити в землі, а я, в молодому тілі, вже скінчив би навчання і перейшов у вільне життя. А так, оскільки я виявився живим, значить, до повної смерті діло так і не дійшло. Струс мозку, втрата свідомості та пам'яті, може, навіть недовгий летаргічний сон, але аж ніяк не смерть. І якщо я зараз вирішу піти з життя, то "туди" можу навіть наступним не потрапити. У мене ж немає переходу."
"– Диви, як смерті боятися почав."
"– Ні, не смерті. Я до чортиків боюся не повернутися у "той" світ. А смерті вже не боюся. Ми вже помирали. Хоча якраз саме цього я і не пам'ятаю. Якби я міг бути впевненим, що через смерть є дорога туди, о-о-о! Відібрати у когось з бійців тепловізор, і поночі влаштувати просіку з кацапів на декілька десятків кілометрів, аж поки не спіткнусь об снайпера з таким самим тепловізором, або поки якийсь кацапський вояка першим не засіче мене на освітленій місцині та не прикінчить чергою з АК. Довго я все контролювати не зможу. А там... Там… Відразу до дерева життя. Там роботи непочатий край."
"– Не все так радісно. Там, може, нічого не змінилося, а може, вже пів сотні років минуло…"
"– Отже, немає чого просто так фантазувати. Пішли спати. Може, свідомий сон допоможе? Але мені чомусь здається, що поки з головою негаразд, до свідомого сну я не дістанусь."
"– Якщо думаєш, що завтра треба буде йти до лікаря на перев'язку, то пам'ятай, що до лікарні далеко. Мені не дуже подобається ідея завалитися до лікаря, кривлячись від болю в ногах."
"– То нумо зараз політаємо? На вулиці темно, ніхто нас не помітить, тепло, хоча нас холод не зупинить. Там коло лікарні дві липи великих росте. Крона така густа, що не тільки заночувати, жити можна. Згадаємо ночі біля дерева життя."
– "Згода. Беру із собою ноутбук. Якщо там є Інтернет, то, можливо, варто нам полежати пару днів у лікарні, похворіти, а то будемо швендяти з наліпкою на голові, ще інфекцію занесемо."
"– Яка інфекція? Забув, як себе з-під землі діставав? Брудний тоді був, що золотар після роботи у суспільній вбиральні, і ніякої інфекції не заніс."
Не поспішаючи, від'єднав ноутбук, скрутив зарядку, запхав усе до багатостраждального чорного пакету, біля дверей взув пластикові шльопки та пішов до вікна. На ходу махаю рукою, бажаючи цьому житлу всього найкращого. Одночасно в коридорі самостійно перекриваються крани холодної та гарячої води та клацають пакетники, лишаючи квартиру без світла. На півдорозі до вікна, вже в темряві, мої ноги відриваються від підлоги і я починаю набирати швидкість. Половина вікна відчиняється, я плавно вилітаю на вулицю, вікно обережно зачиняється.
Надворі темно. Небо трохи захмарилося і зірок не видно. Ідеальна погода для польотів. Більшість вулиць села освітлена ліхтарями, а коли багато світла, то на нічному небі нічого неможливо розгледіти. Тому я не переймаюся за випадкових спостерігачів і на висоті метрів тридцяти рушаю у напрямку лікарні. Спочатку мене трохи дивує той факт, що нікого немає на вулицях, але потім згадую про комендантську годину. Зрозумівши, що ні за ким поспостерігати не вийде, додаю швидкості та вже за кілька секунд ширяю у повітрі біля лікарні.
∞ Тут і зараз
Зелень, сонячні зайчата стрибають по заплющених повіках, повітря пахне лісом. Прокидатися на природі мені дуже подобається, особливо, коли погода гарна і ніхто, виконуючи розпорядок, не будить затемна, щоб нагадати, що моя черга готувати їжу.
Вчора, підлетівши до лікарні, я виявив, що дві великі та розлогі липи, які я помітив, коли вперше завітав сюди, мають не дуже щільні крони й сховатися там на ніч мені не вийде, бо зранку моя снула тушка буде дуже помітна персоналу або відвідувачам.
У цьому місці зелені насадження створюють невеличкий парк, у центрі якого знаходилася лікарня. Для сну на свіжому повітрі я обрав декоративний клен із щільною кроною, у формі майже ідеальної кулі. Хоч він і значно нижчий, але листя ховає простір навколо стовбура ідеально.
Росте клен серед інших дерев, на задній половині двору лікарні, біля пішохідної доріжки, що з'єднує чорний хід приймального покою із господарськими спорудами.
Зараз моє тіло ширяє у повітрі в горизонтальному положенні всередині крони. Спускатися на землю я не поспішаю. Потрібно спочатку роздивитися, чи не спровокую я у когось серцевий напад тим, що, немов ангел, спланую на пішохідну доріжку.
Прокинувся я доволі пізно, і в парку вже є відвідувачі. Неподалік в альтанці помітив двох охочих викурити вранішню цигарку. Спортивні костюми, більші на два розміри, і пов'язки (в одного – на голові, а в другого – на лівій руці й на лівій нозі) видають бійців, що отримали поранення та лікуються тут на стаціонарі. Більше людей я не помітив.
Хлопці в альтанці сидять до мене спинами. Я вже вирішив спускатися, але неприємні відчуття у правій нозі нагадали мені про існування в мене нижніх кінцівок.
"– Ну от, знову. Наче ж заспокоїлись вже пару днів як."
Це моя ахіллесова п'ята. Крім іще декількох хвороб, у мене періодично болять ноги. Вони починають боліти без причини, іноді пухнуть та змінюють колір шкіри до нездорового темно-коричневого.
На щастя, завжди болить лише одна нога, або одне коліно. Тож можу, хоча б кульгаючи, рухатися. Яка саме нога і коли вона почне боліти, для мене завжди лишається загадкою.
Зараз ледь віддає болем у правій нозі, під п'яткою. Терпимо, але я вже знаю, що так буде лише упродовж дня. Назавтра я майже не зможу наступати на ногу і буду дуже повільним у пересуванні. Мине це нещастя на третій, або четвертий день. Але чи надовго мине, невідомо.
У дитинстві чув назву для таких, кривих на одну ногу, невдах: "Рупь-двадцять". Спочатку ходив консультуватися до лікарів. Лікарі щоразу ставили різний діагноз. І щоразу лікування майже виправляло ситуацію на третій або четвертий день.
Одного разу я не звернувся до лікаря і плюнув на лікування і, о диво, на четвертий день болячка пройшла з таким же результатом, як і під час будь-якого з лікувань.
Відтоді я не звертаюся до лікарів і, матюкаючись від болю, щоразу згадую про свій немаленький вік, щоб якось виправдати цю несправедливість.
У голові виникає спогад про дитячу мрію. Я ледь усміхаюся.
"– А коли, як не зараз? Усе відносно. От вивчився б лікуванню, то ходив би здоровий, і в лікарню не звертався б, і своєї дитячої мрії ніколи не здійснив би."
Моя рана на голові пройшла випробовування ночівлею у повітрі на "відмінно" і не нагадувала про себе, тому я вирішую збільшити навантаження на мозок.
Покрутивши головою, роздивився двір лікарні. У дальньому кутку парку стоять баки для сміття. Біля них на землі лежить понівечений бордюр. Вочевидь, якась велика машина, можливо танк, не вписався і зруйнував оформлення дороги, а комунальники добре знають свою справу, викопали поламаний бордюр та полишили біля смітника.
Розмірковую, подумки приміряю і, зрештою, киваю головою. Бордюр, утративши кілька шматочків бетону, підіймається в повітря і плавно понад землею летить у мій бік. Пригальмувавши біля клена, бордюр, шурхнувши листям, підіймається до мене.
Не чіпаючи руками, кручу перед собою у повітрі цей шматок бетону із оголеною арматурою. Понівечений бордюр перестає існувати. Весь бетон перетворюється на пісок, стікає з арматури у сіру хмаринку. Потім відлітає трохи в бік, формується у кривобоку кулю і завмирає на місці, продовжуючи повільно обертатися довкола своєї осі.
Погнута арматура втрачає свою форму і витягується в блискучу вузьку смугу металу. Від клена без жодного звуку відділяється чималенька гілка, зминається у велетенську краплю з рідкого дерева і плавно рухається постійно міняючи форму, неначе живе срібло.
Через деякий час вона приймає форму довгої трубки як палець завтовшки, темніє, неначе вкривається лаком, і зупиняє свій рух біля металевої пластини.
Мені дуже подобалася трансформація.