неначе він, чи жінку ту зустрів
серед істот численних того роду,
яких праматір завинила перед Богом.
Вона потупилась, чекаючи на слово,
але на ноги несподівано упав
в холодній сором'язливості погляд.
Стежина сіра підпливала кров'ю
од свіжих ран, неначе він пройшов
усі краї, весь світ без відпочинку,
всі селища, всі гори, всі міста,
аби дістатися з лілеєю в руці
до цього місця. Тихої відрази
укол вона відчула і підняла
на цього очі знову.
Дивний одяг
був чистим після довгої дороги,
обличчя світле, мов не чуло болю,
і пил не осідав на ньому, наче
в байдужості, у безбороннім сні
там пізнання суворе процвітало.
Вона прислухалася до знайомих слів
незвично вимовлених — виспіваних наче
про тьмяне щось, про вість немов благу,
і, як замовк, невпевнено спитала:
"Тепер я, певно, дякувати винна?"
Але чужинець їй не відповів
і, відчуваючи легке роздратування,
із глечиком холодним на плечі
пішла собі. Почувши за спиною
торкання вітру, шелестіння крил,
вона неспішно озирнулась:
Чужинець вже пішов, лишивши слід кривавий,
у небі розтавала куля масла,
стікаючи промінням полуденним,
і високо ширяв великий птах.
Іов
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір'ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.
І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом — у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.
Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-
ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я —
я — Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.
Мов Іов серед гною — я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця — збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози — очі колють, мов солома...
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян
в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують
І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною
Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь
Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов
Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі
що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... "О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" —
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу
він озирнувся площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси
і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.
Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім'ятий м'ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.
І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п'яним він
тамтешньому народу видавався.
А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи
Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
"стискає горло зраднику любов"
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині
бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей — а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
"Навіщо..." поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних
і чув як у душі останнє мре
і жалить у п'яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
ШЛЮБ У СУЗАХ
Мені немає музи, до якої
би ся звернув бундючно попервах,
того на виправдання, що я тут накоїв.
Тому, чительнику, з великим непокoєм
звертаюся до милих бідолах,
які знайдуть серед моїх бомаг
сей папірець, напевне віртуальний.
Ім'ям пошани гідного Христа
оборонивши занечищені уста,
заправимо історію моральну,
в якій немає ні хвоста ні голови
хіба лише середина сердита.
То слухайте будь ласка, бітте дрітте,
що настогнав я тут і наревів, —
1.
Ніч
Сузи
кидає
сонцю в наділ.
Сиплеться в ясла
світло соломою.
Тінь Персеполя на схід
всохла, й божисте склепіння,
начебто озеро сніжную
воду ховає у морок на спід, —
небо до ночі нової ховає
тишу. Роса висихає на камені
сірому царського замку, де промінь уста
палко притулює, наче дитину цілує.
В небі лишилась єдина незрушна лампадою
зірка ранкова світити, єдино пристойна царю.
Спокій розвалює скибами — плугом своїм балакучим
місто, на свято збираючись; вже до палацу рушають
багатирі колісницями, бідні ж посунули пішки,
місячи землю ногами, ніби вчиняючи тісто.
Йде,
суне,
тягнеться
ріжний народ:
разом чи поряд
хлопці з дівчатами,
елін, вірменин і перс,
согди та македоняни,
старчики, злодії, воїни,
бондар і римар, гончар і коваль.
В чорних хламидах ступають волхви,
бігають діти в костюмах адама,
разом з повіями лізуть розпусники,
батько з синком пробиває юрбу, —
всі поспішають побачити, як проїжджає
царська процесія шляхом од храму до гульбища.
Кожен плекає надію, що хвіст ухопити фортуни
вдасться напевне йому, ну хоча би монетку свячену,
щоби носити на шворці, про царське весілля на згадку.
Він
тільки
м'ясище,
місиво тіл.
Бачить не може
глибше за явища
шкіру, мальований прах.
Онде вже скачуть; вужака
війська, збиваючи кільцями
порох, звивається шляхом сюди.
Ревом трембіт потрясаючи небо,
мідних котлів потрясаючи грохотом
землю, ступає неначебто мідний гігант
кидає брили на кожному кроці тяжкому.
Дюжину статуй божественних тягнуть священники,
чортову дюжину — цар поміж ними тринадцятий — ні —
перший хитається бовдур його, а за ним вже порядком
Енкі, Мардук і Кібела, а з ними Іштар; та Аммона,
батька небесного, що з головою барана, проносять.
Ось
військо
грюкає
лезом об щит.
Голосом грому
крик виривається:
кінь білосніжний летить,
наче пегас обезкрилений.
Той, хто сидить у сідлі, має лук
і безупинно у небо стріляє
високо так, що назад повернутися
стрілам дозволить нечуваний досі політ
року наступного в день той же само весняний,
царського шлюбу, а також злопам'ятний Аттіса
смертю жахливою. Аттіс, розіп'ятий іклами,
нині в престольному вершнику знову знаходить життя.
Серце державне поквапливо скаче назустріч Роксані,
сяє вінець золотий на чолі многомудрім привідці
і заникає за брамами сірокамінного замку.
Там
диво
діється:
гнуться столи,
наїдків повні,
віку неначебто
злата повернено час,
ніби чим більше з'їдають —
страв залишається більше там.
Ноги пірнають у пух килимів,
шовком іскристим сповито колони,
стіни, заховані за гобеленами,
і на долоню не кажуть каміння сіряк.
Тільки на вході крилаті бики на сторожі
стежать суворо й похмуро, як гості, співаючи,
небу вихлюпують чару вина золотого, на знак
щастя й любові прохання, а доблесть — то справа людини.
Всі тут герої, що разом по пеклу з мечами гуляли —
кожному цар, наче брату, одламує хліба шматочок.
День
світло
родиться.
Низка перлин —
хмари на грудях
неба пречистого
тануть, і космос завмер
в миті одній досконалій,
славній, жахливій гармонії
світу з народів вогненним стовпом.
Мова кохання єднає сильніше
меду, що знесений мови робочими
бджолами, тобто словами.