Ми сидимо з онуком, як миші, боячись спровокувати зятя на сварку. Коли потрібно піти в туалет, то інколи ходимо по будинку, як по мінному полю. Ми безпорадні перед агресором і його побутовим терором.
Ми, старі люди, розуміємо, що тепер нарешті зять справжній. Він не прикидається, як в Україні. Зять не зображає з себе порядну та виховану людину. Він скинув маску благочестивого парафіянина. Лицемір уже не бреше, як переводив через дорогу інвалідів та подавав милостиню жебракам і ходив молитися до церкви за мир у всьому світі.
Його нова релігія — 6 тисяч доларів і мітла на будівництві. Кожна його дія кричить про вседозволеність:
— Я заробляю ці гроші, тому вдома я — бог і закон! Я робитиму й говоритиму, що хочу! Ось такий я. Хочете любіть мене! Хочете ні!
Іноді ми з дружиною думаємо, що найлегше для нас у цій ситуації – померти. Але після нас може померти й старша донька. Тоді влада Канади відбере у зятя нашого внука на усиновлення, бо він же ненормальний і становить загрозу для своєї дитини, коли її залишити з ним наодинці. Станом на липень 2024 року відомо про 430 випадків вилучення дітей в українських біженців в різних країнах світу.
У Канаді діє Обов'язок повідомляти. Вчителі, лікарі та сусіди зобов'язані повідомити службу захисту дітей, якщо мають підозри щодо загрози дитині. Можливо зять і сам напише заяву на передачу дитини на усиновлення. У Канаді соціальна служба спокійно відноситься до відмови батьків від своїх дітей. У Канаді батьків не зобов'язують виховувати своїх дітей. На усиновлення стоять величезні черги. Зятя будуть навіть жаліти, що у нього відібрали дитину.
30.Зять зрікся України, як мене зреклася рідна сестра
Батьківщина — це не територія,
це здатність мати совість.
Без совісті ви скрізь бездомні
Зять говорить, що Україна – відтепер не його Батьківщина. Він каже, що йому не потрібна Україна і він не збирається повертатися до Києва. Певне, зять думає, що Російська Федерація захопить Україну, а значить потрібно вже забути про рідну землю й шукати нову Батьківщину. Він зрікається України, плює на рідну землю й заявляє:
-Якщо мене виженуть з Канади, то я готовий до кінця свого життя бігати світом по різних країнах, аби тільки не повертатися до Києва.
Я і дружина лише хапаємося за голови, вислуховуючи його тиради. Ми бачимо перед собою людину без коренів та без розуму, яка тягне за собою в безодню нашу доньку та онука. Горе не прийшло одне — воно оселилося в нашому домі під виглядом успішного емігранта.
Зречення зятя України стало ще одним плювком на свіжу могилу нашої молодшої доньки, яка і померла від того, що втратила зв'язок з Батьківщиною.
Зять зрікся України як мене зреклася рідна сестра у найважчий для мене час після смерті моєї молодшої доньки. Можливо, сестра — пенсіонерка злякалася, що я в соціальних мережах вилаяв і розкритикував президента Російської Федерації Володимира Путіна. Моя налякана єдина улюблена 60-річна сестра має кілька квартир на Лівому березі Києва і чула, що всю Лівобережну Україну можуть захопити російські окупанти. Вона думає: якщо до неї у квартиру прийдуть російські військові, то згадають, що вона сестра ворога їхнього президента. Тоді вона скаже їм, що не спілкується з рідним братом і вони її не чіпатимуть.
Нині сестра всім розповідає, що не розмовляє з рідним братом. Можливо, вона не може сказати справжню причину розриву відносин з братом. Моя люба сестра каже, що вона зреклася брата через те, що я колись у соціальних мережах розповів про нашого батька, який за часів Радянського Союзу займався дрібними крадіжками на роботі.
Сестра розпинає мене за гріх, який у Радянському Союзі був релігією виживання. Моєю першою реакцією було щире, майже дитяче нерозуміння: як можна карати за правду про повітря, яким у ті далекі часи дихала вся країна? В СРСР мільйони людей щодня виносили й вивозили з заводів, полів та колгоспних комор усе: від гвіздка до тонн зерна. За часів Радянського Союзу люди масово займалися крадіжками на роботі. Масове дрібне розкрадання державної власності у 1960–1980-х роках – це загальновідомий соціальний феномен. Це історичний факт. У ті роки всі мої родичі крали на роботі. Не крали лише ті, хто на роботі не мав доступу до матеріальних цінностей. Це був спосіб життя. У ті далекі часи я працював журналістом і був знайомий з тисячами людей. Я не зустрічав жодну людину, яка мала можливість украсти і не крала. Злодійство на роботі було звичайною справою.
У бюджет Радянського Союзу закладали мільярди грошей з урахуванням, що їх розкрадуть будівники комунізму. Крадіжки на підприємствах була не злочином, а частиною неофіційного соціального пакета того часу, частиною генетичного коду виживання. Керівники часто заплющували очі на дрібні крадіжки, щоб утримати людей на роботі. Це сприймалося не як злочин, а як компенсація за низькі зарплати та дефіцит. Це була епоха мовчазної згоди: влада дозволяла людям нести з роботи все, що погано лежало, а люди за це мали славити комуністичну владу. Це був негласний договір з дияволом: держава робила удавала, що платить, а люди робили удавали, що не крадуть. Влада дозволяла народу бути злодіями, щоб вони не стали бунтівниками й були вірними червоним прапорам.
Чи врятує сестру зречення рідного брата?
Чи маю я право засуджувати людей, які трясуться від жаху під обстрілами в Києві або втрачають розум від страху в Канаді? Чи можна звинувачувати людину, якою опанував страх втратити свою нерухомість та гроші?
Чи можна докоряти 60-річній пенсіонерці за те, що вона просто хоче врятувати своє життя та життя нашої з неї 90-річної матері з батарейкою на серці, яку ми обоє любимо найбільше за всіх людей на світі і якій ми завдячуємо всім, що маємо?
Якщо я роблю зауваження внуку, то він сердиться і каже:
— Діду, ти поганий. Я не буду розмовляти з тобою.
Зять і моя рідна сестра поводяться, як 3-річна дитина.
Безглуздо не спілкуватися з рідною вам людиною. І неважливо що трапилося між вами. Когось із вас в будь-який момент може не стати, як це трапилося з моєю молодшою донькою. Уявляєте? Назавжди. І нічого не повернеш.
31.Зять і моя рідна сестра по одну сторону барикад
Байдужість — це ніж, яким ми непомітно
підрізаємо крила тим, кого мали б захистити
Смерть молодшої доньки стала дзеркалом, у якому я нарешті побачив своє справжнє обличчя.
Дуже болючим ударом для мене стала й поведінка моєї рідної сестри у цей страшний для мене час. Це мене дуже хвилює й примушує замислитися над своїм життям, яке раніше складалося з суцільних помилок та легковажності й пофігізму.
Я розгубив купу людей на своїй життєвій дорозі через свої книжкові правила та легковажність й перебування у вигаданому, а не в реальному світі. Найболючішими втратами в моєму житті стали смерть молодшої доньки та батька й розрив відносин з кращим університетським другом. Звісно, я нічого б не змінив, бо у Долі свої плани і її не хвилюють мої потуги, але я все ж картаю себе за те, що хоч не спробував і не боровся так, як слід, за життя молодшої доньки й батька та й за дружбу з найпоряднішим хлопцем на світі.
Смерть молодшої доньки зірвала всі декорації.
Тепер я стою посеред руїн свого життя, і цей холодний вітер — від подиху сестри, яка стала мені чужою. Моє життя, ніби стара чернетка, поцятковане помилками, які вже не витерти. Я розумію, що у зреченні мене рідної сестри та хамській поведінці зятя, більше моєї вини, ніж їхньої. Мій пофігізм став для них родючим ґрунтом.
Одна частинна мого розуму переконую мене, що зятя взагалі не потрібно було й на гарматний постріл підпускати до старшої дочки. Аби я більше цікавився життям старшої доньки, то я ще в Києві міг розкусити зятя й якось ввічливо пояснити доньці з ким вона зв'язалася. Але друга частина мого розуму говорить про те, що тоді б моя старша донька не була щаслива 10 років перед війною. Я хочу забрати у своєї доньки 10 років щастя?
А рідну сестру потрібно було тримати за руку й любити. Просто любити. І все. І тоді ми з дружиною могли видати її заміж. Але чи була б сестра щаслива у шлюбі? Її зречення брата — це лише відлуння моєї власної порожнечі. Я власноруч вимостив дорогу до її самотності.
Тепер я уявляю як міг би сказати сестрі тремтячим голосом:
— Сестро… я знаю, зараз не час, але… Пробач мені. За все те, чого я не помічав. Я мав бути поруч раніше.
А сестра могла дивитися крізь мене скляними очима та й відповісти на запізніле розкаяння:
— Раніше? Раніше ти був зайнятий своїм важливим життям. Йди геть. Ти для мене завжди був чужим. Просто шумом.
Я заслужив і поведінку зятя, і поведінку сестри.
32.У всьому винен лише я сам
Наші стосунки були
як дві паралельні вулиці,
що ніколи не перетнуться,
хоч ми завжди були поруч
Я більшість свого життя жив легко й безтурботно, особливо не вдаючись ні у своє життя, ні в життя тих людей, що були поруч. Я жив у своїх фантазіях та вигаданих книжкових світах, про які читав щодня. Я серйозно почав ставитися до життя, лише коли почалася російсько-українська війна і моя Батьківщина втратила Крим, а мої родичі на півострові почали сприймати мене як ворога, бо я не підтримав анексію Росією частини рідної землі.
Я все життя до війни кожного літа бував у Криму. Сонячний півострів став символом найкращих моїх часів і часів моєї сім'ї та спогадом про безліч незабутніх пригод. То було наче в іншому світі чи в кіно.