Моя ідея — це я сам. Моя війна — це нескінченний марафон від ТЦК, від совісті, від минулого. Я буду бігти, доки вистачить сил, доки серце не зупиниться від страху чи втоми, але це буде моє серце, а не шматок м'яса в окопі. Я вибираю бути ніким у вільному світі, ніж героєм у сирій землі".
Він дивиться на чорний слід на лобовому склі — такий самий, як і на його біографії. Зять чутє звук повідомлення в телефоні від друга дитинства суботнього вечора зіграти в "танки". А чому б і ні? Він не вагається. Він їде далі в темряву, добровільно приймаючи свою долю вічного мандрівника без батьківщини.
Зять стає людиною-привидом. Його життя тепер — це не історія успіху, а інструкція з виживання. Він не втік від війни — він приніс її всередині себе і прирік на довічне ув'язнення в клітці власного страху.
27.Страх стає параноєю
Хто боїться кожної тіні,
зрештою сам стає тінню
Приймальне відділення лікарні в Міссісазі — це чистилище під люмінесцентними лампами. Зять сидить на пластиковому стільці, не зводячи очей з плями на передпліччі. Для всього світу це просто висохла крапля крові колеги-будівельника. Для нього — це біологічна бомба, що вже почала відлік. Він не чує стогонів людей поруч, не помічає закривавлених бинтів справжніх пацієнтів. Він чує лише шалене калатання власного серця й думає:
"Вони всі дивляться на мене як на божевільного. Але вони не знають. Одна мікротріщина на шкірі — і все. СНІД, гепатит, невідомі бацили... Я втік від ракет не для того, щоб померти від випадкової подряпини якогось нехлюя. Життя таке крихке. Я маю перевіритися. Я маю отримати папірець, що я живий. Ці лікарі... вони спеціально тримають мене тут. Вони хочуть, щоб я здався і пішов. Але я не піду. Я буду вигризати своє право на безпеку".
Через 5 годин очікування у двері заходить Колега — той самий нехлюй. На роботі його кров випадково потрапила на тіло зятя. Його рука замотана брудною ганчіркою, крізь яку проступає свіжа кров. Він бачить зятя й зупиняється, наче вкопаний.
Колега ошелешено каже:
— Ти що тут забув? Тебе що, теж зачепило арматурою?
Зять відсувається від Колеги і його голос тремтить:
— Не підходь близько! Твоя кров... Вона потрапила на мене. 10 годин тому.
Колега вибухає сміхом, який переходить у кашель:
— Ти серйозно? Ти 5 годин сидиш у цій черзі, бо на тебе крапнуло? Чоловіче, я здоровий як бик! Я приїхав тільки тому, що жінка з'їла мізки, мовляв, треба зашити, бо занесе заразу. А ти... Ти вважаєш мене прокаженим?
Зять червоніє від люті й сорому:
— Я нікому не довіряю! Особливо твоїм словам про здоров'я. У Канаді медицина дорога, але життя дорожче. Я зроблю всі тести: ВІЛ, сифіліс, гепатит А, В, С... Все! Я не дозволю випадку вбити мене.
Колега хитає головою:
— Ти вже мертвий, друзяко. Ти вбив себе страхом ще тоді, коли перетнув кордон. Ти не живеш, ти просто виживаєш між антисептиком і параноєю.
Зять не відповідає. Він боїться краплі крові колеги. А може зять насправді боїться, що його власна кров — не тієї якості, раз вона не проливається за Батьківщину.
Зять нарешті чує своє прізвище. Він заходить до кабінету з виразом обличчя мученика, готовий віддати літри власної крові, аби лише переконатися, що він усе ще чистий. Позаду залишається Колега, який морщиться від болю в рані, але дивиться на зятя з глибоким, щирим жалем.
Параноя зятя постійно розвивається.
Я лише дивуюся, як він трясеться над своїм здоров'ям.
Після 10 годин роботи зять поїхав до лікарні швидкої медичної допомоги. Лікарі не наважилися відмовити людині, яка схильна в усьому вбачати небезпеку чи неприємності, недовірлива, тривожна, підозріла. Його просто поставили в чергу останнім і перед ним приймали людей з дійсно серйозними проблемами зі здоров'ям. Лікарі примусили зятя чекати в приймальному відділенні 6 годин. Медики думали, що він просто плюне й поїде додому. Та зять все одно їх дочавив і зробив усі потрібні аналізи, аби переконатися, що він не заразився.
28.Дім як поле бою
Найважче воювати не з ворогом в окопі,
а з дезертиром, який ділить з тобою хліб і дах
Зятю щось перемкнуло в голові. Він вирішив зіграти в мародера у власному домі. Зять раптово вийшов зі своєї кімнати й попрямував до вітальні, де я читав онуку книгу. Його погляд зупинився на зарядці до мого смартфона, який він мені купив у злодіїв у Торонто ще в перший рік нашого перебування у Канаді. У ті спокійні часи зять був найщедрішою людиною на світі. Де він підхопив вірус патологічної скупості? Його хвороблива жадібність, що випалює в ньому людяність до тла.
У зятя голос нагадує скрегіт:
— А де смартфон? Це моє. Я забираю його у вас.
Я не підводжу очі:
— Десь малий ним грався. Він дивиться на ньому мультики. Глянь у кімнатах.
Зять зі злою усмішкою:
— А чи не лежить часом смартфон у лівій кишені ваших штанів?
Я засовую руку в кишеню і віддаю смартфон зятю. Заради приколу я притримую смартфон у своїй руці і зять спочатку ніяк не може його вирвати в мене. Він виривав смартфон з моїх рук, наче стерв'ятник, що захищає шматок їжі від власних пташенят.
Зять різко висмикує шнур зарядки з розетки, перекидаючи чашку:
— Мені плювати! Я плачу за це. Ви тут нічого не купили. Ви — тягар. Геть від моїх речей!
Я не витримую і підпускаю йому шпильки:
— Ти став схожим на дрібного крадія. Ти відбираєш у дитини і в мене навіть крихти тепла. Тобі не соромно? Як внук дивитиметься мультики?
Зять наближається до мене впритул з дикою люттю в очах:
— Сором — це для бідних. А я — вільна людина в вільній країні. Хочете мати телефон? Купуйте за свої гроші. Хочете розмовляти? Розмовляйте з канадським снігом за вікном. А ще краще — збирайте валізи. Я не буду годувати вас вічно.
Він іде й грюкає дверима так, що здригаються стіни. Дочка приходить з крамниці й застає матір у сльозах, коли та намагалася підняти розбиту чашку. Зять забарикадувався у своїй кімнаті й занурюється в синій екран монітора. Кімната, де він ховається від реального життя та обов'язків, стає його кіберокопом.
Він дезертує з фронту любові, з фронту відповідальності, з фронту людяності. Для нього 6 тисяч доларів зарплати стали стінами бункера, в якому він сподівається відсидітися, поки світ навколо нього руйнується. Він не просто наглядач — він і є в'язниця. І найстрашніше те, що ключі від цієї в'язниці лежать в його кишені, поряд із чеком, за який він продав свою душу.
Зять перетворює канадський дім на камеру ув'язнення в тюрмі без ґрат. Він роздмухує сварку як димову завісу, щоб приховати свою патологічну скупість. Зачинившись у кімнаті, він дезертує з лав сім'ї, аби не купувати їжу, не шукати ще одну роботу, не допомагати по дому і не витратити жодного зайвого цента на батьків дружини. Він створює димову завісу розбрату зі штучних конфліктів для прикриття егоїзму.
Він опускається до найвищого ступеня ницості: починає відбирати назад колись подаровані нам речі, вириваючи їх у нас із рук.
Моя дружина завжди хвалить чоловіка своєї молодшої покійної доньки. На фоні сьогоднішнього домашнього пекла її слова звучать як болючий реквієм.
Вона згадує як втрачений рай роки, які провела з молодшою донькою:
— Там атмосфера в сім'ї була зовсім не така як у нас у Канаді. Ми ніколи не бачили чоловіка молодшої доньки розгніваним. Він не приносив у дім бруд і ненависть. Він приходив додому відпочивати, а не катувати рідних. Чоловік не псував нерви своїй дружині й мені, як це робить зять у Канаді.
Дім повинен бути місцем, де люди набираються сили. Вдома не потрібно носити маски й можна бути слабким. Вдома потрібно відпочивати, а не воювати. Дім — це не там, де тебе терплять, а там, де твоя душа нарешті знімає обладунки.
У Канаді ж наш дім став полем бою. Замість того щоб бути місцем, де скидають маски й набираються сили, він перетворився на лінію фронту.
Я відчуваю це щохвилини: ми не живемо, ми відбуваємо строк у тюрмі, де наглядач — наш власний зять. Коли ви змушені воювати там, де маєте любити, ваша фортеця стає вашою могилою. Ми опинилися в заручниках у людини, яка свідомо руйнує все святе заради хворобливого відчуття влади над тими, хто не може йому відповісти.
29.Сімейне пекло
Смерть нічого не вирішить,
а лише погіршить ситуацію
Я і дружина живемо в найменшій тісній захаращеній кімнатці. Ввечері в кімнатці напівтемрява, щоб внуку було легше спати у колисці. Я тримаю дитину і чую, як відчиняються вхідні двері. Моя дружина пошепки, притискаючи пальця до губ, каже:
— Тсс... Він приїхав. Зачини двері щільніше.
Я лише зітхаю, стискаючи кулаки до болю:
— Скільки ми ще будемо ховатися у власній хаті, наче злодії? Дитина боїться навіть плакати...
— Мовчи. Ти ж знаєш — йому потрібен лише привід. Він хоче, щоб ми зникли. Він п'є нашу напругу, як вино.
Вечір у Канаді тепер для мене і моєї коханої дружини має звук — це тінь зятя на порозі й низький гуркіт його старенького напівмертвого автомобіля, що розрізає тиху вулицю. Цей звук діє на нас, як сирени повітряної тривоги. Ми, двоє старих людей, які колись мали повагу і дім, тепер, мов зацьковані звірі, хапаємо внука під пахви й біжимо. Наша схованка – остання фортеця нашого залишку гідності. Ми вчимося дихати беззвучно. Ми вчимося не існувати. Ми сидимо, затамувавши подих, боячись зайвим звуком розбудити звіра, що живе за стіною.