А ти поводишся як бидло з підворіття. Ти не Київ у 90-х, тут, у Канаді, закони працюють, а не бандитські поняття!
— Та які закони! Просто налякай його, щоб мовчав про бійку. Я не можу втратити цю роботу. Збреши бригадиру, що у мене всі рідні в Україні загинули і квартира згоріла. Бригадир – добра людина. Пожаліє. Куме, ну ми ж свої...
А собі зять каже :
"Він дивиться на мене так, ніби я шматок лайна на його черевику. Мій кум... колись він просив у мене поради, а тепер читає моралі. Мені плювати на того хлопця, якого я вдарив. Мені просто треба, щоб цей галас вщух. Я не ледар, я просто... Я просто не можу бути ніким. Коли я б'ю, я знову відчуваю, що я сильний. Але зараз я готовий повзати на колінах перед цим керівником, аби він закрив справу".
Зять здається і каже:
— Добра, але це в останній раз. І при умові, що ти з'їздиш зі мною в реабілітаційний центр Торонто, куди нещодавно привезли на протезування важкопоранених бійців з України.
Зять киває й робить щасливі невинні чисті очі. Артист!
Кум заходить у каптерку до Бригадира й просити за зятя, час від часу відводячи очі, бо соромиться, що доводить брехати:
— Слухай. Про те, що він знову спав... І про ту штовханину біля сміття. Не виганяй його. Він дурень, я знаю. Але в нього там, в Україні, все згоріло, його рідні загинули. Психіка не витримує. Поговори з тим хлопцем, потерпілим. Я йому докину п'ять сотень зверху, щоб не писав заяву. Нехай це залишиться між нами.
Бригадир розгублено знизує плечима:
— Він баласт. Тягне нас усіх на дно. Тільки заради тебе я дам йому останній — справді останній — шанс. Але якщо він ще раз заплющить очі на зміні — вилетить з роботи швидше за пробку з шампанського.
Зять підслуховує розмову кума з бригадиром під дверима:
"Врятували. Знову вислизнув. Яке ж це приниження — бути об'єктом жалості. Кум купує моє право бути рабом на цій будові. Хіба це те життя, заради якого я тікав через кордон? Я сплю, бо не хочу бачити цю реальність. Коли я сплю — я знову власник світу. Коли прокидаюся — я просто втомлений ухилянт, який боїться власної тіні".
Падіння і втрата людської гідності продовжується.
Кум стоїть на будівельному майданчику й дивиться на зятя, який знову куняє біля бетономішалки. Кум щойно залагодив черговий скандал, але тепер відчуває лише втому та фізичну огиду:
"Я пам'ятаю його іншим. Ми мріяли про великі проєкти, про майбутнє... А тепер я дивлюся на це створіння і не впізнаю в ньому чоловіка. Він просить мене залякати побиту ним людину, він благає протекції, як щур, що нашкодив. Я допоміг йому востаннє, але не з поваги, а щоб не ганьбити спільне минуле. Він вирішив бігати по світу? Нехай біжить. Але від себе не втечеш. Він думає, що обхитрував долю, але насправді він сам себе замурував у бетон. Для мене він більше не кум. Він — просто ще один підсобник, який рано чи пізно зламається під вагою власного страху. Мені все важче подавати йому руки, бо на моїй руці — мозолі від чесної праці, а на його — липкий піт боягузтва".
Зять лишається живим фізично, але стає соціальним трупом для тих, хто його любив і поважав. Свобода зятя — це лише право бути ніким серед чужих людей.
24.Відмовився допомогти ЗСУ
Суботній ранок у передмісті Торонто. Біля супермаркету — намет із синьо-жовтим прапором. Зять швиденько витягає темні окуляри й хоче за ними сховати свої перелякані очі. Він намагається непоміченим проскочити повз намет, але жінка-волонтер з втомленим, але світлим обличчям має добре натреноване око й перепиняє його шлях та звертається до ухилянта й протягує руку:
— Доброго дня! Допоможіть нашим хлопцям на передову. Збираємо на дрони для бригади на передовій. Будь-яка сума важлива. Ви ж теж з України?
Зять відчуває, як пітніють долоні, бо у нього, як на зло, повний гаманець справжніх грошових банкнот.
Зять ще з Києва має звичку за будь-якої нагоди витягувати гаманець, щоб знайомі бачили як багато у нього готівки. Якщо у нього немає валюти, то він напихає у гаманець пачку сувенірних копій доларів, які люди не можуть відрізнити від справжніх, бо не бачать на них напис "сувенір". Найцікавіше те, що сотні людей у Києві й Канаді бачили гаманець зятя з пачкою доларів, але у нього ще ні разу навіть не намагалися його вкрасти.
Зять бурмоче, ховаючи очі за окулярами:
— Е-е... Так. Але я зараз сам у скруті. Роботу ледь тримаю. Можливо, іншим разом.
Волонтерка тихо, з сумною посмішкою заспокоює брехуна:
— Розумію. Тут у кожного своя війна. Але там... Там у хлопців немає іншого разу. Просто знайте це.
Зятя киває і якомога швидше йде від волонтерки:
"Вона дивиться на мене, ніби намагається розгледіти крізь мої брендові окуляри душу. А там — пустка. Вона просить на дрони, а я вчора програв сотню в онлайн-казино, щоб забутися. Її слова про інший раз б'ють під дих сильніше, ніж мій кулак б'є колегу на будові. Мені хочеться крикнути їй, що я теж жертва, що я теж втратив бізнес... Але я знаю, що брешу. Я просто втік. І ці дрони могли б шукати таких, як я, у лісах біля кордону".
25.Зустріч із тими, хто не спав
Він думав, що обманув смерть,
але насправді він просто обманув життя
Кум приїжджає із зятем в реабілітаційний центр, куди привезли на протезування важкопоранених українських бійців. Кум хоче привести зятя до тями й показати кому зараз справді важко. Кум сподівається на диво.
Військовослужбовці ЗСУ проходили та продовжують проходити лікування у Торонто. В Україні працюють місії, де канадські лікарі оперують поранених бійців. Частина складних випадків, які неможливо вирішити в Україні, скеровуються безпосередньо до провідних шпиталів Торонто. Українські військові зі складними ампутаціями отримують допомогу в спеціалізованих центрах Торонто. Наприклад, благодійні організації співпрацюють з канадськими клініками для встановлення високотехнологічних протезів.
У коридорі реабілітаційного центру кум і зять стикаються з молодим хлопцем на візку. У хлопця немає обох ніг, а замість правої руки — металевий шарнір. Попри це, він сміється, розмовляючи телефоном.
Поранений боєць помічає зятя й гукає:
— О, вітаю, земляче! Теж допомагаєш? Чи, може, волонтериш тут? Приємно бачити наших, таких міцних, здорових. Нам би такі плечі там, під Бахмутом, ох би знадобилися!
Зять від несподіваної пропозиції ціпеніє:
— Я... Я тут працюю. На будівництві.
Кум продовжує думку зятя:
— І сплю на роботі.
Онімілий від слів кума зять стає червоним, мов рак.
Та поранений боєць слова про сон сприймає як жарт і сміється, але потім враз його обличчя стає серйозним. Він тисне руку зятя єдиною вцілілою долонею, міцно, до болю:
— Будівництво — це добре. Треба комусь і будувати, коли ми закінчимо руйнувати ворога. Але, дійсно, головне — не спи, друже. Бо коли ми там засинали — ми більше не прокидалися. Тримай стрій тут, у тилу.
Зять зворушено киває, а сам думає:
"Його рука... вона гаряча, жива, а моя — холодна і мертва, хоча на ній немає жодного шраму. Він називає мене міцним, а я відчуваю себе гнилою деревиною. Він не повірив, що я сплю в робочий час. Я сплю, бо боюсь бачити сни про те, як я міг би бути на його місці. Його сміх ріже мені вуха, як циркулярна пилка. Він — воїн без ніг, а я — дезертир із повним набором кінцівок, який не може вистояти навіть перед власним соромом. Я хочу вирвати руку і бігти, поки не закінчиться ця Канада, цей реабілітаційний центр і це моє нікчемне життя".
Тепер кожен сон зятя може стати полем бою. Зять більше не бізнесмен і не робітник. Він — людина, що застрягла у сірій зоні власного сумління. Кожен гучний різкий звук на будові здається йому пострілом, а кожен погляд перехожого — повісткою, яку він так і не підписав. Його Канада стала не прихистком, а великою, чистою та дуже холодною кліткою.
26.Горизонт без повернення
Можна витягти людину з бруду,
але не можна витягти бруд з людини
Вечірнє Торонто спалахує мільйонами вогнів, але для зятя цей пейзаж — лише декорація до власного вигнання. Зять сидить у своєму старенькому авто й дивлячись на вогні вежі Сі-Ен Тауер, яка 30 років була найвищою спорудою у світі. Невже пік життя зятем теж уже пройдено і попереду його не чекає нічого хорошого?
Поруч на сидінні лежить паспорт і зім'яті українські газети, які йому дали в реабілітаційному центрі. Зустрічі з волонтерами та бійцем не змінили його — вони лише остаточно випалили в ньому залишки минулого. Зустрічі ще відлунюють у голові зятя, але вони більше не викликають болю. Біль змінився холодною, кам'яною рішучістю.
Зять тихо промовляє сам до себе:
— Ви називаєте це соромом? Нехай. Ви називаєте це зрадою? Мені байдуже. Я обрав життя. Нехай це життя підсобника, нехай я буду спати по кутках і терпіти стусани бригадирів, але я буду дихати.
Він повільно бере свій паспорт, відкриває сторінку з візою. У його очах — не каяття, а інстинкт звіра, який вирвався з капкана:
"Україна для мене померла того дня, коли я перетнув кордон. Я більше не належу тій землі, де в повітрі пахне смертю та залізом. Якщо Канада виштовхне мене — я знайду іншу щілину. Аргентина, Австралія, загублені острови... я стану тінню, буду змінювати імена, мови, обличчя, але ніколи не повернуся до лав тих, хто готовий померти за ідею.