Михайло Коцюбинський — Дорогою ціною (переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Події в оповіданні розгортаються в 30х рр. 19ст.

Зазнавши поразки в класовій боротьбі українське суспільство потрапило в тяжке ярмо неволі. Люди тягли свою долю з мовчазною терплячістю, проте вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Розповіді старших людей про вільне життя та закиди емісарів із правого берегу Дунаю спонукали все більше й більше людей здійматися із рідного місця і нетрями лісів, полями, річками та пустищами пробиратися за Дунай, в Бессарабію.

Шлях селян був небезпечним та повним перепон, оскільки й пани розуміли, яке непомірне багатство давала їм каторжна робота хлопа. На вільних землях поміщики організовували справжні лови на втікачів, виставляючи військових вздовж всього південного кордону із Туреччиною. Біженців виловлювали, а коли їх вже повертали до пана, то на бідолаху чекали жорстокі покарання й катування.

Проте українське селянство все одно бігло туди "де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні – то полягти кістками на вічний спочинок…".

Розділ Ι

Попід тином в закинутій частині панського гаю у повній темряві стояло дві постаті, які неголосно перемовлялися. Соломія — струнка та висока молодиця, яка була міцно складеною і віддаля нагадувала швидше юнака аніж юнку – чекала в темряві Остапа. Красивий ставний парубок двадцяти років з’явився з того боку огорожі.

Він мусив тікати. Хлопець, наслухавшись розповідей свого діда, про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю та Уманську різню, вирішив бунтівними розповідями збурити народ. Проте Остап швидко зрозумів, що народ хоч і стогне, та робить це стиха і далі спочуття діло не йшло. До того ж, йому трапилося необачно втрапити на людей, чиїми стараннями його слова дійшли до пана. І тому скривджений та зацькований Остап мусив втікати із своєї Батьківщини закордон.

Дивіться також

Соломія, що була у помісті, не хотіла відпускати Остапа від себе, проте знала що й виходу немає, адже пан, немов скажений, грозився зняти з парубка шкуру живцем.

Хлопець та дівчина востаннє сиділи під вербою, прощаючись назавжди, і хоч момент був для обох складним, казати щось не було сил, бо й на серці все одно не полегшає. Після того прудка та сильна Соломія перевезла Остапа на той бік озера, відштовхуючись одною лише колодою з тину. Важко дивлячись на Остапа, вона ронила сльози раз за разом, проте змогла пообіцяти подбати про його дідуся.

Парубок рушив через чагарники та поля. Спочатку його чомусь огорнула туга, така, що й сам він не міг зрозуміти в чому причина: чи внаслідок реакції по пережитих турботах, чи через сльози Соломії.

Вийшовши з чагарників на поле він роззувся і відчув дивну легкість. Йому хотілося бігти, а в голову йому лізли вже радісні думки, про те, як він добереться до козаків і сам стане одним з них. А тоді повернеться додому та порятує Соломію від її чоловіка — панового хурмана — за якого дівчину видали насильно, бо насправді вона його, Остапа кохає.

Остап вийшов на шлях і озирнувся. Віддалік було видно якогось подорожнього з клунками і хлопець вирішив зійти кудись в ярок, проте як тільки звернув із дороги, почув як його хтось гукає. Подорожній махав до нього рукою та усміхався і Остап зупинився, думаючи, що боятись нічого оскільки їх лише двоє і він у своїй силі впевнений, в разі несподіванки.

Молодий безвусий парубок підійшов і лише коли він заговорив, Остап впізнав цю струнку постать – то була Соломія. Вона, повернувшись додому, зібрала клунки, одяглася в одяг свого чоловіка й вирушила навздогін за Остапом, бо зрозуміла, що без нього серцю життя немиле.

Спершу юнак не знав як реагувати на цю несподіванку, оскільки хотів йти на Січ, куди Соломії дорога закрита, проте вона вмовила його, адже для неї було щастям завести невелику господу на слободі і дожидатися Остапа з козацтва.

Остап з Соломією зійшли в ярок і лягли спати, поки сонце було в зеніті. Прокинувшись Остап розреготався, побачивши молодицю, а коли вона заглянула в криницю і сама все зрозуміла: чорне волосся розлетілося і тепер головою Соломія була дівчиною, а тулубом – парубок парубком. Щоб не видати себе вона наказала Остапу обрізати її довге темне волосся. І хоч вона намагалася сама себе обдурити, що своєї коси їй не жаль, в грудях все одно з’явився пронизливий біль.

Остап і Соломія, яку тепер обумовили називати Семеном, вирушили в дорогу.

Розділ ΙΙ

У долині, на горизонті, широкою смугою розлився Дунай. Було темно, хоч око виколи, тож побачити його було майже неможливо. Ще більший морок був у яругах, що збігали в долину по схилу прибережного узгір’я.

В одній з таких яруг сиділи люди. Втікачі. Було їх чоловік тридцять: із малими дітьми, з усяким клунками та навіть із слабкими. Були там і Соломія з Остапом, які дійшли до Дунаю, зазнавши різних випробувань. З ними сидів також Іван. Невеликий чоловік, він був із одного повіту з біженцями і навіть із недалекого села. Він пристав до них по дорозі. Іван був веселий та добродушний, але зв’язався із жінкою із завеликими для нього кулаками, тому, можна сказати, тікав не стільки від неволі як від своєї дружини. Проте душа його шукала знайомого відчуття покори, тому й пішов за Соломією, яка нагадувала йому статурою його жінку, і за її словом був готовий на все. Тому й поліз вверх по урвищу, щоб набрати бадилля для вогню.

Їх провідником був дід Овсій. Він поставив всіх в одну лінію і непомітно провів до комишів, наказавши тихо чекати. Було холодно, вода затікала в постоли, діти починали скиглити, та ще й будь-якої миті могла наглянути сторожа. Десь в заростях завив вовк.

Селянство почало вже гудіти, що перевіз забув про втікачів, коли з того берегу тихо вирушили два човни. На березі почався заколот, всі намагалися швидше залізти у шлюпку. Іван зайняв для Соломії та Остапа місце й все кликав їх, коли звідкись вигулькнув козак. Він устиг вистрілити до того, як люди повалили його на землю. На них уже неслися інші козаки і селяни розбіглися хто куди. Човен відбув, а Іван так і продовжував кричати до Остапа і Соломії, не помічаючи як далеко він від них віддалився.

Що було далі ні хлопець, ні дівчина згадати не могли. Вони мчали без пам’яті через комиші й воду у повній темряві. Врешті на їх шляху щось трапилося, вони перечепилися і разом впали. Обидвоє дійшли висновку, що посеред берегу залишатися небезпечно, тому рушили в бік гір та швидко знайшли темну яругу.

Зранку пара згадали про мірошника Якима. Вони зутріли його ще на початку шляху і той розповідав, що знає як перейти Дунай. Тепер Остапу й Соломії нічого не залишалося, як звернутися до того мірошника, бо залишатися на цьому березі було небезпечно: козаки уже напевно підняли тривогу, тому їх могли впіймати.

До вітряка Якима було верств із тридцять і вже зтемніло, коли вони підходили до нього. Незабаром з’явився запорошений мельник. Він упізнав Остапа. Яким запропонував вирушити того ж вечора. Коло опівночі він повів втікачів до невеликої печери, схожої на лисячу. План у мельника був дуже простий: змайструвати невеличкий пліт, щоб двоє людей могли на ньому легко переплисти на протилежний бік.

Всередині були дошки та колоди, тому, забувши про втому, Соломія і Остап при світлі свічки взялися до роботи. Матеріалу їм не вистарчило, тому роботу мусили продовжити ще на один день. Тільки вночі біженці зважилися вибратися на берег. На горизонті підіймалися високі вогняні гори. То палали плавні, проте вогонь йшов у протилежний від втікачів бік, за вітром. Назбиравши дощок та дерева із всією обережністю вони перенесли все в печеру.

З опівночі пліт був готовий. Вони обережно опустили його на воду. Пліт захитався, почав пропускати воду. Заледве добравшись до того берега вони зістрибнули у плавні, залишивши свої клунки на плоту. Та це була дурниця: вони були закордоном.

Остапа через це оповило дивне відчуття — він раптом відчув обурення через всю ту наругу, якої зазнав у покинутому краї, тому голосно закричав до лівого берегу: "Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!".

Десь за рікою почувся тупіт копит і кордонний козак, що вчув ці прокльони, пальнув із рушниці в пітьму. Куля його потрапила просто в Остапа. Він ухопився за груди і похитнувся.

Розділ ΙΙΙ

Остап тихо застогнав. Його поцілили просто під серцем. Соломія, немов не розуміючи того, що сталося, потягла його за собою. Й хоча козак кричав, що хай вони собі тікають, дівчина думала, що він стрілятиме ще. Вона вхопила Остапа за руку і поволокла його, а парубок підсвідомо піддався та біг за нею, хоч із його рани й сочилася кров.

Тільки коли Остап застогнав що більше не може, вони зупинилися. Соломія поклала свого коханого на землю, а коли провела рукою по грудях, то відчула, що сорочка мокра й липка від крові. Вона добре знала що робити і легко обмотала його рану.

В середині в Соломії усе завмерло. На душі було тривожно, адже вона навіть не могла оглянути рану через всепоглинаючий морок. Їй було б набагато легше, якби це її підстрелили. Вона віддала Остапу свій верхній одяг та тримала його за руку, хоча холодний вітер проймав дівчину. Молодиці здавалося, що навіть сам морок шепче: "Він умре…".

Зранку Соломія і Остап вирішили, що потрібно рушати. З допомогою дівчини Остап підвівся, хоча й з кожним кроком під лопаткою щось нило. Соломія напоїла Остапа, оглянула його рану та приклала до неї мокру ганчірку. Вирішити куди рухатися було непросто. Остапові здавалося, що вони мусять рухатися за вітром, праворуч, а Соломії — що ліворуч, проте вона піддалася пораненому.

Вони йшли та йшли. Через високі комиші неможливо було розгледіти сонця, тому вони навіть не відали, котра пора дня була. Здавалося, плавням нема кінця-краю. Стало очевидно, що справи їхні зовсім погані. Остап більше не міг іти, а Соломія усе думала, що без їжі та води вони у цих триклятих плавнях швидко ослабнуть та помруть.

Тому дівчина вирішила, що буде краще залишити Остапа та самій метнутися й пошукати виходу. Вона примостила хлопця біля води, щоб він міг сам напитися та пішла так як хотіла спочатку — тримаючись ліворуч. Вона йшла і йшла місцями, де хто зна, чи ступала нога людини. Раптом Соломія зупинилася. Їй у голову вдарила думка, що пройняла дівоче тіло жахом: а що, як вона не зможе знайти Остапа! Адже молодиці ніяк не позначала дорогу.

1 2

Інші твори Михайла Коцюбинського скорочено: