Віктор Петров (Домонтович) — Дівчина з ведмедиком (стислий переказ)

Дівчина з ведмедиком (стислий переказ)

Віктор Петров (Домонтович)

Розповідь у творі ведеться від першої особи — Іполита Миколайовича Варецького.

І

Якось у листопаді 1922 року до Іполита завітав Семен Кузьменко. Іполит жив у темній, холодній і вогкій кімнаті, викладав у трудшколі, профшколі й технікумі. Коли прийшов гість, він саме смажив ячмінні зерна на каву й варив картоплю. Спочатку Іполит не впізнав військового в зеленій будьонівці з п'ятикутною зіркою.

Вони не бачились із 1919 року. Семен брав участь у січневому повстанні 1918-го, згодом очолював заводський комітет, а перед приходом денікінців його мобілізували на фронт. Іполит згадав січень 1918-го, коли Семен стояв на варті на розі Глибочиці й Кадетського шосе, а вони разом курили й розмовляли про те, як до Києва наближалися війська Муравйова. Тоді Іполит і впізнав давнього знайомого.

Семен приніс велику білу паляницю — нечувану розкіш за тих напівголодних часів. Він щойно повернувся з Туркестану й тепер збирався відновити завод, від якого лишилася сама пустка. У парткомі його підтримали, і Кузьменко вірив в успіх. Іполит сумнівався: не було ні грошей, ні палива, ні заліза, ні робітників.

ІІ

Проєкт відбудови заводу підтримали в губвиконкомі й Держплані. На початку 1923 року почалися засідання, на яких Іполит познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, представником Вищої ради народного господарства. То був літній, життєрадісний чоловік у золотих окулярах, киянин, який служив у Москві, тоді як його родина жила в Києві. Тихменєву сподобалася Іполитова доповідь про реконструкцію заводської хімічної лабораторії.

Якось Тихменєв поцікавився, чи вистачає Іполитові вчительської платні. Іполит зізнався, що став педагогом випадково, коли припинилася робота на заводі. Тоді Олександр Владиславович попросив його давати приватні уроки двом дочкам: тричі на тиждень по півтори години. За це обіцяв два червінці на місяць. Іполит погодився: за такі гроші він сподівався нарешті обідати щодня.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ІІІ

Мар'я Семенівна Тихменєва прийняла Іполита щиро й ласкаво; вісімнадцятирічна Леся — привітно й стримано, а шістнадцятирічна Зина — з насмішкуватою іронією. Після власної вогкої кімнати Іполитові було дивно опинитися в чистій, просторій і теплій квартирі. Сам він у солдатських обмотках, з тріснутими окулярами й саночками, на яких збирався везти американський продовольчий пайок, аж ніяк не пасував до цієї обстановки. Тихменєви навіть подумали, що саночки потрібні йому для катання з гірки: вони ніколи не належали до категорії "людей із саночками". Для них пайок не був життєвою проблемою, а саночки здавалися предметом веселої забавки.

Господиня пригостила вчителя кавою, булочками й маслом. Про навчання Іполит домовлявся переважно з Лесею. Вона була схожа на батька, сумлінна й розважлива. У кімнаті дівчат він побачив шафу з дитячими іграшками, а найбільше — кумедних патлатих ведмежат, що належали Зині. Дівчина бавилася рудим ведмедиком і здавалася безтурботною пустункою з темно-синіми очима.

Зина відразу взялася дражнити нового вчителя. Помітивши, що в його окулярах тріснуло скло, а дужку перев'язано ниткою, вона за обідом поцікавилася, чи не можуть окуляри розсипатися. Іполит зрозумів її намір і відповів, що сподівається колись отримати від неї в подарунок того самого ведмедика. Зина погодилася, але від свого не відступила.

За два тижні, знову за обідом, вона несподівано спитала: "Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?" Леся штовхнула сестру ногою під столом, мати тільки вигукнула: "Зино!" Іполит зніяковів, а Зина з невинним виглядом пригорнулася до матері й поскаржилася на Лесину нечемність.

Поволі Іполит звикав до родини. Якби не Зина, заняття лишали б тільки приємні спогади про теплі кімнати й сумлінну Лесю. Але Зина під час уроків пустувала й стежила за кожним його словом. Іполит не раз хотів відмовитися від викладання, та зрештою навчився на її витівки відповідати власними. На відміну від Зини, він умів спокійно приймати поразку. Іноді він ішов до Тихменєвих із важким зітханням, зате поступово почав розуміти, що за Зининими витівками ховається непроста вдача.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

IV

Навесні Тихменєви виїхали на підмосковну дачу, й уроки перервалися до осені. Спершу Іполит зрадів відпочинку, але незабаром відчув, як йому бракує Зини. Літо 1923 року принесло невідому досі нудьгу. Дні здавалися порожніми. Він шукав її обличчя серед перехожих, помічав схожих дівчат у кіно й трамваях, навіть одного разу вскочив у трамвай навздогін незнайомці. Знав, що Зини в Києві немає, та все одно чекав несподіваної зустрічі або листа.

Іполит питав себе, чи не кохання це, й намагався переконати себе, що винні спека, самотність і канікулярне дозвілля. Одного дня він прийшов до порожньої квартири Тихменєвих нібито по забуті книжки. Меблі стояли під чохлами, ніхто не вибіг йому назустріч. Забравши книжки, Іполит продав їх і напився. Так повторювалося кілька днів.

Нарешті він продав останню золоту дрібницю й поїхав до Москви. Тихменєв прийняв його між засіданнями й запросив погостювати на дачі. Іполит подякував, але відмовився. Він усе-таки доїхав до дачної місцевості, проте в останню мить зупинився: навіщо приїхав і що має сказати? До родини так і не зайшов. Повернувшись у Київ, узявся за роботу. Нерви заспокоїлися, повернувся сон. Коли ж він знов відчув самотність, то згадав про Мар'ю Іванівну.

V

Мар'я Іванівна викладала в тій самій школі, що й Іполит. Вони заприятелювали ще в голодні роки. Він допомагав їй із дровами й пайками, вони разом вечеряли в холодній кімнаті, іноді пекли млинці або варили пшоняний кандьор. Мар'я Іванівна не брала на себе жодних зобов'язань і не вимагала нічого від нього. Згодом робота розвела їх: викладали в різні зміни, Іполит проводив дедалі більше часу в заводській лабораторії.

На літніх канікулах вони знову почали зустрічатися. Мар'я Іванівна прийняла його радісно й без докорів. Вони проводили цілі дні на Дніпрі: перепливали на інший берег, шукали відлюдне місце, купалися, лежали на березі, насолоджувалися сонцем і тишею. Вечорами поверталися до міста. Обоє відчували, що ці зустрічі останні, але про розлуку не говорили. Вони ніби допивали те, що ще лишалося недопитим у їхньому коханні, знаючи, що це літо не повториться.

Узимку 1923–1924 років Іполит зміг покинути школу. Він переїхав із задрипаної кімнати до теплого помешкання, весь час присвячував заводові, директором якого став Кузьменко. Від уроків у Тихменєвих не відмовився, хоча на обіди вже не залишався. Почуття до Зини начебто зблідло. Та його й далі вабили її поривність, здатність захоплюватися й палати, її яскрава вдача. Він бачив, як на його очах дитина перетворювалася на дівчину.

VI

Зина змінилася. Вона стала стрункішою, перестала по-дитячому дражнити Іполита й почала шукати власного шляху. Але й тепер любила говорити про речі, що шокували інших. Якось розповіла, ніби у фотоательє їй запропонували знятися оголеною. На Іполитове здивування відповіла, що навіть подарує йому знімок і запросить подивитися на фотографії у вітрині.

Зина не визнавала усталених правил. Одного вечора вона сперечалася з Іполитом, матір'ю й Лесею про письменників, які зображують втрату дівоцтва як трагедію. Зина вважала такі уявлення застарілими: сучасна дівчина, на її думку, нічого не втрачає, коли сама вирішує, кого покохати. Мар'я Семенівна запевняла Іполита, що попри зухвалі слова Зина добра й чемна. Леся дорікала сестрі: та завжди говорить так, щоб ні на що не було подібне. "Я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!" — відповідала Зина. Іполит не підтримав її, хоч за це вона обіцяла подарувати давнього ведмедика.

Сестри розповіли йому про Стефана Хоминського — дивакуватого поета, з яким познайомилися на дачі. Він жив у старій селянській лазні, ходив у дірявому плащі, лагодив взуття й пас худобу, хоча робив це кепсько. Називав себе метром Гільдії деструктивістів, заперечував усе правдоподібне й проповідував руйнування старого мистецтва задля нового. Вважав, що в майбутньому кожен чоботар зможе бути поетом, а поет — чоботарем. Він також малював дивовижні картини: на одному автопортреті ніс, очі, рот і волосся були розкидані по полотну, а поруч кріпилися підошва, дратва й чоботарські інструменти. На другому він зобразив себе серед кубічних корів і приклеїв справжнє сіно. На його оселі висіли дві дошки: одна вихваляла його як великого поета й художника, який лагодить взуття, друга називала його головним уповноваженим у боротьбі з літературною контрреволюцією. Того ж літа Хоминський помер від тяжкої анемії, а дошки повісили над його могилою.

Іполит зрозумів, який вплив справив на Зину цей поет із його проповіддю руйнування всіх правил. Наступного дня дівчина сама чекала на Іполита біля оперного театру. Вона запитала, чи не образили його її розмови, а потім несподівано зізналася: "Я теж нічого не знаю!" Іполит порадив їй працювати, знайти справу до душі. Але Зина сміялася з думки стати друкаркою в установі. Вона хотіла вивчити китайську й поїхати до Китаю. Звідти, казала, вона напише Іполитові, коли він одружиться з Лесею. Відтоді Зина часто повторювала: "Коли Ви одружитеся з Лесею".

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

VII

Улітку 1924 року Іполит приїхав до Криму, де вже відпочивали Мар'я Семенівна з дочками. Він оселився в тому самому пансіоні. Дні були спекотні. Господиня готувала сніданки, Мар'я Семенівна постійно клопоталася про їжу, вигадувала нові доручення й просила шукати для неї особливі сорти винограду та фруктів. Після сніданку Іполит із дівчатами йшов купатися. Обережна Леся далеко від берега не відпливала, зате Зина сміливо пливла в море й могла залишатися там цілу годину.

Одного разу Леся взяла на пляж Ґетеву "Іфігенію в Тавріді", щоб читати вголос. Зина заперечувала: їй не подобалася сентиментальна героїня, яка сумує за батьківщиною.