Частина перша
Повернення до Королівства
1
Бідолашний трамвай аж натомився вкотре виїжджати на гору, та ще й день видався спекотним. (...)
Від спеки в ньому весь час щось пересихало й ламалося (...). Бувало, трамвай зависав за кількадесят метрів до кінцевої зупинки, і втомленій, спітнілій кондукторці доводилося йти догори пішки, щоб зателефонувати в трамвайне депо. Водій задумливо дивився їй услід. Вони — трамвай, водій і кондукторка — їздили разом уже п'ятнадцять літ. Десь стільки ж років було єдиній пасажирці, що залишилась у вагоні за дві зупинки до кінцевої. (...)
Отож у порожньому салоні панував спокій. Водій не оголошував зупинок, бо не було для кого. Дівчинка знала, куди їде. Вона не збиралася кататися, а поверталася додому. Була вже восьма година вечора. (...)
Але тут із ним щось трапилося. Трамвай зупинився перед найважчим підйомом, відчинив дверцята, щоб упустити пасажира, хоча всім відомо, що трамваї не підбирають нікого між зупинками. Це ж не таксі. Водій сам не розумів, як воно так сталося. (...)
Пасажир упав на сидіння збоку від юної панночки, наче конав від утоми й не мав сили підійти з квитком. Це був рудий хлопець років шістнадцяти, з волоссям, зібраним у хвіст, що сягав майже до пояса. Такі патли викликають особливу відразу в літніх пань. А ще кондукторка, напевно, до кінця життя не забуде неймовірної камізельки без ґудзиків із чорного потріпаного атласу, бридких куцих штанців зеленого кольору й босих брудних ніг.
Хвороба, яка тихо тліла в організмі кондукторки тижнів зо два, вибухнула з нечуваною силою. Бідолашна чхнула, аж бризнули сльози. Здавалося, сама Алергія з'явилася перед нею в образі пасажира. (...)
— Будьте здорові! — гукнув привітно рудий, але кондукторка не змогла не те що подякувати, а й навіть виконати свій посадовий обов'язок — обілетити пасажира. Їй засвербіло в носі, зашкребло в горлі, сльозами залило щоки. Носова хустинка вмить перетворилася на огидну мокру ганчірку. А тут ще почав чхати сам водій. З напіввідчиненої кабіни долинало щось подібне до далеких гарматних пострілів.
Нарешті панночка вийшла із задуми, потривожена дивними звуками. А потім перевела погляд на пасажира. Очі в неї стали круглими, наче вона щойно звалилась із неба й побачила Землю, населену химерними істотами.
— Бідолахи, — зітхнув хлопець. — Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній (...). А вам, панночко, не погано? — стурбовано спитав хлопець.
Вона заперечно хитнула головою. Дівчинці навіть на думку не спадало запідозрити попутника в причетності до того, що зараз відбувалось із кондукторкою та водієм.
— Це дуже добре, — сказав хлопець. — Я радий, що ви не такі.
"Ніколи не розмовляй із незнайомцями", — згадала дівчинка слова мами. А може, так називався якийсь із фільмів? їй захотілося швидше опинитися надворі.
Трамвай вихопився нагору й застиг. Настала тиша, а потім трамвай теж чхнув. Здавалося, він зараз розлетиться на шматки. Але цей трамвай зробили за старих добрих часів, тому по шибках лише розбіглися тріщинки, наче павутинки.
Кондукторка, здається, знепритомніла, а можливо, ще встигла закричати. Двері розчахнулися. Панночка не зауважила, як вийшов хлопець. Він наче розчинився в повітрі.
На зупинці сидів дід, що торгував соняшниковим і гарбузовим насінням, міряючи його скляночкою. Він повернув голову в бік парку. Там посипаною цегляною крихтою доріжкою бігла руда істота з пишним хвостом — наче пес прогулювався перед вечерею. Але то був не пес, а лис, на якого ніхто не звертав уваги, бо не було кому. Власне, насувалася гроза.
У того діда наша панночка ніколи не купувала насіння, бо не любила його взагалі. Дід їй не подобався, бо не раз вона чула, як той брудно лаявся. Однак він першим помітив лиса чи лисицю. Здається, це все-таки був лис. Зупинившись перед світлофором, дівчинка зауважила, що дід витягнув із-за пазухи мобільника й комусь телефонує.
Але треба було поспішати, бо небо потемніло. Удома ніхто її не чекав. Мама сьогодні поїхала у відрядження. Попереду були довгі й нудні канікули.
Дівчинка перейшла дорогу, залишивши позаду занедбаний парк, що більше нагадував ліс, і трамвай із потрісканими шибками. Їй стало його шкода: коли почнеться злива, він не матиме навіть куди сховатися. Так і будинки: якщо їхні дахи не діряві, захищають людей від негоди, а самі мокнуть, мерзнуть і, можливо, хворіють на грип.
Їй було недалеко: вулиця Кульбабова, 4, квартира 14. Дім, певно, пережив не одну епідемію грипу та вітрянки — угруз у землю, посірів. Старі дерева сягали третього поверху й, коли виставити голову з вікна, знизу від землі тягнуло вогким духом провалля, куди сонце зазирає лише на кілька хвилин. Уночі чутно було скрипи, шарудіння, брязкання, під що так легко засипалося, а гілки дерев розхитував вітер, і на стелі мерехтіли тіні. Той, хто виріс у такому будинку, не боятиметься привидів і не проганятиме, бо це також і їхній дім. Люцина, правда, досі не бачила жодного, але чула різні незвичні звуки.
Якісь малі бігали поміж будинками з іграшковими автоматами, стріляючи одне в одного. Вони страшенно дратували. На підвіконнях перших поверхів сиділи товсті коти, знервовано посіпуючи вухами. Їм хотілося зістрибнути вниз, але вони боялися гармидеру надворі. За спинами тих котів готувалася вечеря. Пахло смаженою картоплею і гарячими пиріжками. Люцина проковтнула слину.
На верхніх поверхах крутили дешеву попсу. Усе це так не пасувало до лиса, який біг стежкою в зеленій траві вечірнього парку, що дівчинці захотілося негайно опинитись удома, у світі, захищеному з усіх боків від диких вересків невихованих дітей, лементу тупої музики, запахів кухонь, відполірованих до блиску мамами, що виходять лише за покупками й іноді в гості. У свої неповних п'ятнадцять років Люцина розуміла, що існує багато світів, а той рудий хлопець нагадав їй, як небезпечно потрапляти з власного до чужого світу. Справді, коли сутеніє, можна злякатися, наскільки небезпечною була прогулянка по місту вдень. Мама щотижня купувала місцеву газету "Посейбічні й потойбічні новини", половина якої складалася з моторошних кримінальних історій. Коли мама надибувала щось особливо страшне, то казала несміливо: "Може, мені зустрічати тебе не на трамвайній зупинці, а приходити просто до художньої школи?" Ясна річ, для нашої панночки то було вже занадто. Бабуся, коли ще жила, міркувала набагато розсудливіше: "Що має статися, те станеться". А мамі знову доводилося їхати у відрядження: вона пропонувала книгарням книжки свого видавництва, і грошей у них завжди не вистачало.
То тут, то там спалахувало світло у вікнах, не змішуючись із білими спалахами блискавок, що були десь далеко. Людина зайшла нарешті до під'їзду. У першій квартирі загавкав доберман Фантом, у третій — пекінес Голмс. А в них жив кіт Фелікс, який навідувався поїсти та поспати після гульок. Він залазив по дереву через кватирку й так само повертався назад. Цьому котові не потрібні ні двері, ні ключі. (...)
Але в передпокої нікого не було. Натомість у кухні на холодильнику сидів Фелікс із голодним блиском в очах.
— Я бачила живого лиса, Феліксе! — повідомила Люцина. — Він такий гарний... Може, ти посидиш зі мною? Починається гроза...
Фелікс не боявся ні блискавки, ні грому, ні собак, ні терористів. Він боявся лише зачинених вікон, що обмежували його свободу.
Поки він хрупав котячий корм, а Людина гріла йому молоко, надворі знявся шалений вітер. У відчинену кватирку бризнули краплі дощу. Котові не дуже сподобалося, коли дівчинка її зачинила. Бо, урешті, це він наглядав за домом і перевіряв, чи все гаразд.
Мамі не до вподоби була така Феліксова сумлінність. Вона воліла би мати на канапі п'ятикілограмову подушку, що мурчить, коли її погладити, а не посмугованого шрамами маленького тигра, який, роблячи обхід квартири, задирає хвіст біля кожного стільця, а потім щезає через кватирку на три дні.
Ні мама, ні Людина не знали, що їхній котик працює і що навіть землетрус не завадить йому вчасно з'явитися на важливу зустріч із Королем котів. Сьогодні була особлива ніч. Час, що залишився до неї, Фелікс вирішив використати для відпочинку — передрімати в м'якому кріслі.
— Хороший котик, — сказала Людина. — Я тебе люблю!
Кіт теж любив Людину, але вважав зайвим про це нагадувати. Він мав власне життя, про яке люди не знали.
Люцина розстелила в кімнаті великий аркуш, поклавши на кутики книжки. Поставила на стіл коробку з фарбами, пензлики, налила склянку води й, сівши на канапу, задивилася на зливу.
Деякі люди й багато собак бояться грози, кулястих блискавок і безневинного грому. Цього не люблять також різні незвичайні істоти, що намагаються не потрапляти людям на очі. Усі ці стрімкі потоки з неба, упавши на асфальт чи бруківку, через закриті решітками віконечка вливалися до підземного світу. Там, у темряві, пливла річка, яку загнали під землю сто чи двісті років тому. Мешканці міста, за винятком кількох сміливців, ніколи не бачили річки, яка на землі мала колись ім'я.
Без сонця та свіжого повітря річка помутніла, і води її не дуже приємно пахли. На її берегах, у печерах і тунелях, жили опирі, довгомудики, слинявці, велетенські павуки, щурі, тобто ті істоти, котрих люди панічно бояться і називають нечистю. Час від часу історії про них публікував тижневик "Посейбічні й потойбічні новини". Автором цих захопливих статей був чоловік, під псевдонімом Мортіус, за основним фахом слюсар-водопровідник. Він умів догодити читачам і по той бік, і по цей, бо писав лише десять відсотків правди, як, зрештою, більшість репортерів. Йому потрібно було багато-багато грошей. (...)
5
Зазирнувши в отвір балконних дверей, Мортіус сказав ніжно:— Вибач, Колобочку, справи... Думаю, що повернуся швидко, і ми погуляємо. Сиди чемно на балконі й дихай свіжим повітрям (...).
— Г-р-р! — озвався Колобок. Власне, справжнє ім'я величезного тигра, вихованця Мортіуса, було Ілля, але в дитинстві той був таким чудовим смугастим клубочком (...).
Задля тигра Мортіус тяжко працював на двох роботах, недосипав ночами, коли той хворів, навіть не одружився.