Іноді Сава допомагав Кирилові із продажем картин, рекомендуючи його покупцеві як модерного і водночас органічно-національного художника, що трохи випередив свій час. Частину грошей, за спільною домовленістю, Чорнокрил залишав собі. Але покупців було не так багато, комерційні успіхи саво-кирилівського альянсу – нечастими, через те у Кирила грошей вистачало лише на сяке-таке прожиття і рідкі милостиві ін'єкції гостям-п'явкам.
Сава приніс пляшку марочного вина. Він хоче розповісти про власний смуток і кризу, скупо натякає про грошову кризу. Аналогічні натяки Кирила, не зв'язаного, щоправда, шовковими кайданами обов'язку. У повітрі зависає люте чоловіче безсилля. Раптом Сава згадує, що знайомий із одним дивним молодим галичанином, він казав, що знає якогось військового, високий чин, звісно, котрий цікавиться модерним живописом і хотів би мати у приватній колекції декілька нових цікавих картин. Уява митця вже малює пачку грошей на столі. Кирило питає Саву про сімейне життя і несподівано чує, що Сава, власне, прийшов, щоб подітися із другом таємницею...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА IV
Жовтневий недільний ранок. Остап Кисільчук їхав з дому до Києва. Він був лютий. Так склалося, що він на кілька днів приїхав провідати батьків, адже його дім – у Києві. Нехай гуртожиток, це тимчасово, йому знайдеться місце у цій гігантській еклектиці забудов. Утвердитися у Києві, вигідне одруження, і – на Захід! Він буде енергійним, хитрим і розумним – і йому відкриваються приваби світу і свобода, яку дарує долар. Остап не виключає і варіанта остаточної еміграції. Бо ти бачиш цю застиглість часу, цю неоковирну рагульську неквапливість, цю тупувату чуханку голови, ці перманентні скарги, цей підсвідомий інфантилізм, що вразив українство, ти бачиш це все і розумієш власну чужорідність, відокремленість, інакшість.
Взяти хоча би ці два чи три дні, котрі він провів у батьківській хаті. Все закостеніло, його рідне село нагадує пародію на єгипетського сфінкса, що втратив містику та позачасовість власних контурів. Господи, як він соромиться у Києві сільського походження. Позавчора директор школи переказував через Назара, щоб Остап обов'язково зайшов, адже він – їхня гордість. Та виявилося, що директор просто хоче за допомогою Остапа пропхати свою дочку на науку в Київ, бо дочка директора, як і Назар, закінчувала 11 клас. Із батьками стосунки також не складалися. Остапа бісили батькові ідеалістичні уявлення про Київ. Які демонстрації, літературні вечори, спілкування із правозахисниками, для чого? Ліпше би подумав, що синові треба більше грошей. Аякже, дочекаєшся...
Остап шаленів, коли його просили допомогти вичистити гній з-під корови, нарізати січки. Ці люди роками із маніакальною і кротячою нехитрою вправністю риються у землі – і що мають? Гроші, славу? Керований припадком селофобії, Остап бачив навколо лише обмеженість, примітивну хитруватість, вульгарну відвертість і щирість неандертальців, що вміють безпосередньо відгикували і псувати повітря, не зв'язані найменшими нашаруваннями цивілізаційної стриманості...
Батьки і Назар наївно чекали, що принаймні вечорами вони, як і завжди, збираючись сімейним колом, будуть обговорювати якісь події, Остап розповідатиме про навчання, на столі паруватиме гаряча їжа, а над столом – дух ріднокровної єдності й любов. Але Остап не хотів нічого говорити. Ще і Назар пошився у свідки Єгови.
Тож Остап вирішив їхати в Київ. Хотів, щоб більше грошей дали. Мама не витримала, заплакала. Боже мій, Боже, сини мої, що ж це таке, здоров'я своє поклала на вас, а один нелюдяний такий, жорстокий; другий у секту хоче вступати, наш католицький із діда-прадіда рід ніколи не чув про єресь. Батько мовчазний, дуже посивів за останній рік, а лице благородне і просвітлене, як у ранньохристиянського великомученика. Назар блідий такий, совісливий від природи. Всі сваряться, перебивають, щось хочуть довести, Остапові на хвилю стає жаль старих батьків.
Назар, відколи розпрощався із Остапом на київському вокзалі, ніяк не міг змиритися, пробачити, забути братового хамства. Невже може бути така нагла підміна людини. Назар не розповідав батькам про свою муку, однокласникам такі речі нецікаві. Священик лише кивав пальцем. Не можна, сину, не любити близьких, зле зробив, що хотів вдарити брата, треба молитися, молитися. Назар ще збирався багато йому розповісти, але до сповіді вишикувалася черга прихожан, священик квапився.
Десь через місяць після невеселих київських гостювань Назар понуро брів їхнім тихим і сірим райцентром. До Нього підійшли свідки Єгови і запросили на свої зустрічі. Назар поговорив з ними, а тоді зайшов у греко-католицьку церкву і щиро молився.
Остап тим часом вирішив наступну міжсеместровку провести в Києві. Хотів шукати серйозних підробітків, винаймати квартиру, бо кобіту навіть нема куди привести. Завтра планував зателефонувати до Ірен, щоб сплавити її батькові картини, про які Сава йому казав. "Піарщик усраний, думає мене використати, дулю йому із коноплею..." – думав Остап про Саву.
Після поїздки до батьків Остап ще більше полюбив Київ, але це не гармонія рівних, не співзвуччя душі людини і душі міста. Якби Остапові поставили банальне і щире запитання, чи любить він свій вуз, викладачів і навчання, то, не враховуючи обов'язкових і затертих кліше, він не знайшовся би на відповідь... Етика і мораль зводиться до боротьби за місце біля годівниці! І не було такої соціальної сфери, куди не проник би вульгарний вірус розтління. Що таке людина, міркував Остап, як не трохи ускладнена, порівняно із фауною, білкова субстанція? Людська совість – це прищеплені архаїчними бабусями смішні і стародавні поняття…
Після лекцій Остап спішив на домовлене місце, де мав зустрітися з Ірен... Вони ще не спали разом, очевидно, тому, що не було пристойної фазенди. Остап уявляв, як приведе цю генеральську дочку на свою винайняту квартиру, візьме її, а потім вижене і кричатиме, щоби більше ніколи його не турбувала, не натякала про походження, бо міф, з її точки зору, про високе і низьке походження, спалений і розвіяний вітром назавжди... Остап направду відчував до своєї першої столичної пасії дивну суміш емоцій. З одного боку, хотів її бачити, говорити, була близька йому гоноровитістю, прагматизмом. Але була і зворотня сторона медалі, бо майже завжди застигав натяк на її вищість, окремішність, навіть поблажливість, мовляв, дозволяю тобі, вчорашній селюче, зі мною зустрічатися. Остап гостро відчував цей елітарний расизм і витончену зверхність, стаючи у такі хвилини затятим хлопоманом та істинним християнином. Ірен труїла хлопцеву душу світосприйманням, таким далеким від способу життя його бідних і добрих батьків та Назара...
Ось і сьогодні, коли зустрілися, розповідала, що вчора була у нічному клубі "Одіссей", класно відірвалася з друзями. Приїхала тачкою додому о 5 ранку. Вчора натанцювалася, класна група московська виступала.
Ірен запросила його додому, бо батьків не було. Остап був вражений, що можна так жити: суперєвро, суперремонти, суперстелі, дві суперванни! Можна лише уявити, що думає Ірен після відвідин гуртожитського панельно-спального могильника пролетаріату. Остап хвилюється, згадуючи про свої шкарпетки із діркою на великому пальці, але викручується, каже, що хоче походити босим, як апологети кришнаїзму. Ірен заварює каву, робить бутерброди з ікрою – обов'язковим атрибутом східнослов'янської псевдобуржуазності. Дівчина не квапиться, далі щось воркоче, щоправда, дещо інтимнішим голосом. Говорить мовою великого і братнього народу. Остапові це, за великим рахунком, байдуже. Але раптом чомусь згадалося, що панна генералівна колись сказала, мовляв, укр. мова така собі нічого, красіва і солов'їна, але ж недорозвинута, бо хліборобську філософію слова не затягнути за екран монітора, бо селянською милозвучністю не передати гримаси і велич кінця XX сторіччя…
Очі її холодні і спокійні. Остап, сяк-так підтримуючи бесіду, постійно думає про ліжко, наче параноїк-еротоман, одержимий ілюзією, що кожна жінка, на котру він глянув, уже закохана і замарена ним. Остап хоче подавати якісь натяки, треба діяти. Час спливає, Остап п'є каву із текілою, їсть канапки, багато дізнається про нічні клуби. Ірцю, я тебе люблю, виривається в Остапа; мене ще так не називали, якось гортанно і без глуму відповідає Ірен. Текіла випита, Ірен тулиться до хлопця і кличе кудись у катакомби квартири, тут можна заблудитися, машинально думає він. Ось вони вже у спальні, поцілунки, десь подівся одяг. Кімната пливе кудись і Остап тоне, потопає у звабливому жіночому лоні...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА V
Сава розповідав Кирилу, що став зраджувати Іванці.
Кілька років життя з дружиною дали йому відчуття обманутості, ошуканості. Зненацька Саві видалося все таким сірим, нудним і безперспективним. І начебто дружина нормальна, і все добре, але точить черв'як невідбулості мрії. Іванка зробилася такою нервовою, вимученою.
Якось Сава пішов чи на день народження, чи на сімейну дату, він уже не пам'ятав, до одного знайомого. Іванка піти не змогла, бо хворіла Софійка, а Сава з задоволенням пішов, бо ненавидів рутину сімейного життя. Компанія на святі була весела, усі говорили українською. Сава трішки випив і раптом зловив погляд якоїсь жінки. Вона здалася Саві дуже красивою: обличчя матове, волосся чорне, коротка зачіска, очі темні і великі, мигдалеві. Звати її Мар'яною, вона – київська волинянка. Саві здалося, що вона сильна жінка, хоч раніше його тягнуло до слабких і безпомічних жінок. Вони вийшли курити на балкон. Жінка сказала, що зараз прийде її чоловік, у них є два сини. І Сава, і Мар'яна хвилювалися під час розмови. Вона була на кілька років старшою. Коли вони танцювали, прийшов її чоловік. Він був красивий, стриманий і холодний, жодних емоцій на обличчі. Мар'яна підійшла до чоловіка, щось говорила йому. А Саву огорнула байдужість, апатія і паралельність до Іванки. Коли вечірка закінчилася, Сава не знав, де ще зможе зустріти Мар'яну.