Степан Процюк — Інфекція (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Степан Процюк

Інфекція

Роман

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Будеш, враже клятий,

Батьками орати,

Матерями волочити...

Зі стрілецької пісні

ЧАСТИНА І

Сава Чорнокрил не любив України. Тієї, кожноденної, зі смердючими вокзалами і панельними будинками – химерними переростками хрущовського комунізму, із обідраним людом як конкретним доказом марноти будь-яких романтичних візій. Бо ця земля провокує лише застаріле галюциногенне видиво співучої беззахисної дівчини, супер-вродливої та гіпердоброзичливої, яку кожен зайда міг брати, скільки заманеться. Сава був кремезним 33-річним красенем із вузенькою чорною бородою. Він не любив галичан за їхню маніпуляцію та зманювання ідеалами, за їхнє політичне перелюбство, за їхню дріб'язкову корисливість і міщанську хитрість, за потрійне дно, за любов до побутового комфорту і відразливу корумпованість. Сава був праправнуком черкаського степовика, нащадком Міхновського і Донцова.

Сава ненавидів продажних інтелігентиків, які моляться доларовому богу, і вважав, що Захід на чотирьох гребе до занепаду, там содом і гоморра, інформаційний сатанізм.

Дружина Сави – галичанка Іванка, дочку звати Софійкою. Вони живуть у крихітній однокімнатній квартирі Троєщинського житлового масиву...

Дивіться також

Батько Іванни, Микола Васильович Лоб'юк, у роки царювання броватого та орденоносного радянського імператора, був в'язнем сумління. Після приваб совєцької тюрми і одиночок-карцерів, брому і нейролептиків Микола Лоб'юк повернувся додому не мужнім лицарем, а перебитим, розчавленим псом. Багато років опісля в'язниці, за умови найменшого нічного шурхоту він зривався з ліжка, наче тортурований фантомами білої гарячки. Зривався в припадку гострого параноїдального неврозу. Колись був лікарем, а після тюрми заледве знайшов роботу в задрипаній бібліотеці.

Микола Васильович Лоб'юк не змінив власних переконань, але страх загнав їх у підсвідомість. Він дуже сумнівався, що це покірне, мовчазне бидло варте України. Микола Васильович уявляв себе одиноким вірним сином деградуючого народу, йому хотілося плакати, стогнати, скаржитися. Нудна бібліотечна робота, постійна матеріальна скрута, сіризна повітового побуту. А у мріях Микола хотів стати факелом, що пролітає над заснулою країною. До його могили хлопці у довгих чорних плащах приносять мальви, на його могилі клянуться ніколи не зрадити, його дочка стає українською Жанною д'Арк, новою Степанівною чи Галечко, його могила – місцем культових відправ і виправ.

Дійсність була набагато одноманітнішою та безкольоровішою. Микола Васильович так часто уявляв, як забирають його до КПЗ, інкримінують крадіжку, хабарництво, зґвалтування, що іноді навіть хотів, аби забрали, катували, нищили.

Сім'я теж постійно відчувала тягар відповідальності за інакомислення. Іванка чула із малих років, що мусить бути дуже обережною, постійно носити жовтенятську зірку, піонерський галстук, комсомольський значок, аби змогти без ексцесів вступити до вузу. Вона знала, що хлопець, який залицяється, може бути кадебістським агентом.

Перелякана Іванчина мама взагалі жила на пігулках і травах, і дочка ніколи не вірила, розглядаючи старі сімейні світлини, що ця усміхнена життєрадісна дівчина є її мамою – постарілою, невротичною, із зціпленими товстими губами.

Мати дбала про їжу і гроші. У Миколи Васильовича не вистачало сил на такі дрібниці, бо він постійно мислив за трагічну долю мазеленду, поводився тихо, як відмінник-першоклашка, але кожен день, зранку і ввечері, ввечері і зранку не забував натякнути про обачність, стриманість, обережність.

Коли щось почало змінюватися, заговорили про русифікацію і етноцид, почали друкуватись у пресі статті цих хоробрих безумців, Микола Васильович подумав, що розпочався останній етап чекістської боротьби із залишками інакомислячих. Та почали утворюватися товариства лінгвістів-українофілів, стихійно виникати зібрання на захист рідної мови, на захист пам'яті закатованих більшовиками невинних. І Микола Васильович зважився. У реліктовому напіввійськовому сюртуку, просякнутому нафталіном і порохом років, він прийшов на засідання товариства української мови і пісні, духовності і танцю, берегинь та оберегів, солов'їності та калиновості. На засіданні сипалися громи на голови катів. Микола Васильович здригався від кожного звуку і сміливого слова. Думав: "Схоплять вас, хлопці, зараз, любі мої сини і дочки, заарештують біля виходу, свято закінчиться, тільки тайга, товарні вагони, шаг влєво, шаг вправо, стрєляю без прєдупрєждєнія, бий у печінку націоналістічєскую сволоч; діти мої дорогі, світлі янгелики українства, херувими і серафими під синьо-жовтим знаменом..."

загрузка...

Микола Васильович заплакав. Це був рев старого звіра із смертельною кулею у серці, тренос за розтоптаною молодістю, спазматичне просвітлення. У нього стався обширний інфаркт міокарда, йому викликали "швидку", але було вже пізно.

Іванка згадує цей післясмертельний туман у квартирі, чомусь зразу меблі, кімнати, коридор окутали тумани. Мати не плакала, а кам'яніла, Іванка теж не плакала, доки не побачила трупа, який ще сьогодні був батьком і так хвилювався зранку, кілька годин збираючись на засідання товариства.

У їхній хаті багато людей, усі метушаться, щось роблять, викликають набік матір, даючи їй грошові офіри на похорон від наших організацій. Іванка згадує ту зомбованість, ритуально-байдужий голос священика на панахиді. Відспівали "Вічная пам'ять", обличчям матері потекла перша і остання сльоза…

Іванка працювала шкільною лаборанткою. Вони з мамою часто голодували. У школі майже не платили. Іванка знала, що ніхто не допоможе, люди із наших організацій, котрі давали грошові офіри на батьків похорон і виголошували пафосні надмогильні філіппіки режимові, не з'являлися, хоча обіцяли не кинути у біді. Але їм ніколи, треба розбудовувати державу. Бо що значить маленька неповна сім'я із повітового містечка на Тернопіллі, коли під загрозою факт існування незалежної і соборної?..

На сімейній міні-нараді вирішили, що дівчина поїде вчитися до столиці, там, кажуть, легше вступити, і багато всіляких зоологічно-аграрних і харчово-естрадних навчальних закладів.

Іванку зарахували до сільськогосподарської академії, допомогло скерування із села, вибите матір'ю, що колгоспові "Нова доба" потрібен висококваліфікований агроном. Влаштувалась у гуртожиток, київське життя обмежилося ареалом місцезнаходження апологетичного селянського навчального закладу. Кожний її день був схожий на попередній: заняття, обід, бібліотека, бесіди про хлопців, сон. До хлоп'ячого кокетства Іванка відчувала суміш огиди, зневаги і жалю.

Із Савою Чорнокрилом Іванка запізналася у власній гуртожитській кімнаті. Сава прийшов зі знайомим, той мав щось передати Іванчиній співжительці. І вперше відчула Іванка вибух інтуїтивної тривоги. Його строгий церковний лик, вузька чорна борода, якісь внутрішні терези, що відмірювали необхідні частки агресії, впевненості й притягальності. Між ними зав'язалася необов'язкова бесіда. Сава запросив її на прогулянку.

Вони бродили неосвітленими вулицями, але Іванці не було страшно. Сава чудово розмовляв українською, йому не треба пояснювати, хто такі Донцов і Бандера, він такий сміливий, батько ніколи не наважився би так висловитися. На прощання не було спроб обіймів і поцілунків, жодних сентиментальних сюсюкань. Іванка дізналася про нього лише те, що закінчив політех. Він – не галичанин, це зрозуміло із дещо штучнувато-правильної мови, без жодного русизму і граминки лінгвістичної безпорадності.

Іванка закохалася, але пройшов тиждень, а Сава щез. Правда, хтось двічі телефонував на прохідну, але то виявилася мама. Нарешті Сава подзвонив. Голос його строгий і нерідний. Запросив її приїхати на Хрещатик. Іванка приїхала, і Сава сказав, що думав про неї, бо вона є втіленням українки його мрії, котра мусила прийти саме із далекої таємничої Галичини.

Сава почав приходити доволі часто. Іванка мало дізналася про минуле Чорнокрила, хіба те, що ріс без батька, з мамою і молодшою сестрою. Мати працювала у колгоспі, жили бідно, із деяких Савиних глухих натяків дівчина зрозуміла, що за межею бідності.

Сава почав надовго затримуватись, і одного разу сталося те, про що Іванка часто думала. Але не було ні розкішного двоспального ліжка, ні запаху шикарних парфумів… Іванка завагітніла і благородний Чорнокрил підкинув ідею одруження.

Коли Іванка сказала, що вагітна, Сава довго мовчав, постукуючи по столу невибагливою смердючою люлькою, котра теж додавала йому дрібку екзотичного шарму. Накінець Сава виронив, що нації потрібні нові героїні й герої. Іванка тоді уперше зловила себе на приступі жаху перед сфінксом ідеї. Але Іванка уже не мислила Саву інакше, маючи теж своєрідні припадки навіювання; якщо він покине її, то доведеться жити лише заради дитини і матері, прийняти своєрідний мирський постриг, стати світською черницею, бо чоловіків їй не треба.

Вперше зринуло питання житла. Але як жити далі? Звідки набрати грошей? Про них Сава ніколи не говорить. Він майже ніколи не має їх. Але він щось придумає.

Треба наносити візити... матерям, адже Сава – напівсирота, його батько покинув сім'ю, коли хлопцеві було два роки. Приїхали. Черкаські хатки-мазанки, спрацьовані до напівтваринного стану добрі сільські жінки, такі ж добрі та вічноп'яні їхні мужі та оборонці. Іванку вразило, що всі були мовчазні, строгі. Сава із односельцями перейшов на діалект. Сусіди заспівали стародавніх українських пісень, у хаті мовби ожила патріархальна Черкащина. Сава навчав дядьків не голосувати за комуняк, дядьки начебто згоджуються, але степові голови тугі відносно новацій.

Савині мати і сестра, мовби російські старообрядці, що насильно потрапили між людей, шепчуться, позирають на Іванку, хочуть сказати щось, але чи не наважуються, чи невдоволені чим. Коли сусіди розходяться, Сава повідомляє матір про заручини. Мати Якилина сказала, що здогадалася про це. Сестру звати Одаркою. Мати і сестра фактично нічого не розпитують.

На другий день Сава з Іванкою поїхали, не відбувалося особливо теплих прощань.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: