Іван Сенченко — Руді вовки (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Іван Сенченко

Руді вовки

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧИСТЕНЬКИЙ ЇЖАЧОК ПОТРАПЛЯЄ В ЗУБИ ВОВЧИЦІ

Довготелеса, зауваживши, що хлопчик Їжачок надто забруднився, і не маючи часу з ним панькатись, вийшла за курінь і гукнула рудих вовченят, щоб облизали хлопчика. Серед вовченят була і Волохата – єдина дочка Одноокої Вовчиці, яку в таборі людей з роду Рудих Вовків називали Сліпою. У Сліпої раніше було шестеро рудих вовченят, але смугастий тигр з'їв п'ятеро, і залишилася тільки Волохата. Тоді чоловіки – Голомозий і товстий Кендюх, вбили тигра і врятували Волохату.

Їжачок мав два роки. Вовченята за одну хвилину вилизали його. Побачивши вовченят, усі діти табору кинулися до них. Одноока Вовчиця, яка нездужала після нещасливої зустрічі з диким кабаном, почула вереск дітей. Її мучив голод, і вона пішла до куренів.

Довготелеса в цей час розминала козячу шкуру. Люди з роду Рудих Вовків загалом майже круглий рік ходили голі, лише спали на шкурах і вкривали теплим дітей. Та ще чоловіки прикрашали себе лев'ячими і тигровими шкурами. Та перед цим шкуру треба було як слід вичинити з допомогою лише своїх зубів і потужних щелепів. Цю роботу здебільшого доводилося робити жінкам. Цим і займалася Довготелеса. Біля неї сиділа Печеричка, огрядна дівчина і, як завжди, вилежувалась дівчина Костяна Голка. Печеричка пекла кропив'яні корінці для споживи, а Костяна Голка лежала на боку і байдуже стежила за п'ятнадцятирічним Оленячим Рогом, що вовтузився з ратищем. Олянячий Ріг чіпляв новий наконечник. Зауваживши, що Печеричка зацікавлено дивиться на його працю, хлопець зашарівся і ще гарячіше взявся до роботи, пишаючись перед нею своїм умінням. Печеричка запитала Оленячого Рога, як він тікав від хлопців з племені Ведмедів. Хлопець признався, що тікав, бо їх було троє, але він встиг прихопити кременю стільки, що його вистачить на всі мисливські списи. Печеричка сказала, що ніколи не бачила хлопців з племені Ведмедів. Костяна Голка сказала, що ті чоловіки дуже худі, бо гасають по урвищах за гірськими козами. А вже ж із тих кіз пожиток!

Але й люди з племені Рудих Вовків були худі: хоч тепла пора вже давно завітала в Оленячу Долину, однак мисливці живились майже самими корінцями, бо олені десь забарилися. Поладнавши наконечник, Оленячий Ріг пішов полювати.

Дивіться також

Раптом над табором пролунав крик маленького Їжачка. Довготелеса кинулась на крик. Слідом за нею подалась і Печеричка. Та було пізно, бо Сліпа уже загризла дитину і пила її кров. Ніколи ще такого не траплялося в таборі Рудих Вовків. Вовки ніколи не дозволяли собі подібного навіть взимку, в найлютіший голод. Жінки попадали на траву і почали кричати.

СЛІПА ВІЩУЄ СТРАШНУ НЕБЕЗПЕКУ

Табір перелякався такого вчинку. Для всіх було ясно, що це неспроста. Голомозий (йому ведмідь оббілував геть усю голову) сказав, що вовки починають поїдати вовків, і це недобре. Можливо, це означає, що олені не прийдуть сюди, і не буде їжі.

Голомозий сказав, що Руді Вовки наполегливі й непоборні. Тому чоловіки рушили до Сліпої Вовчиці. Голомозий ухопив Вовчицю за в'язи. Двоє інших людей скрутили їй ноги. Вовчицю поклали під високим дубом осторонь від таборища. Тим часом уже звечоріло. Жінки й діти зносили паліччя й хмиз, чоловіки своїми кам'яними сокирами рубали підлісок, накладаючи зрубані дерева у височенні кладі для вогнища. Коли спалахнув вогонь, з глибини лісу почулось якесь моторошне фурчання. Жінки й діти ту ж хвилину попадали на землю і поповзли геть до табору.

Коли зникли діти й жінки, з різних закутків лісу показалися Голомозий, Око і ще п'ятеро літніх людей. Кожен з них крутив над головою прив'язані турячими жилами особливі, пишно розмальовані кістяні дощечки, що мали велику силу страхати всіх ворогів. Голова Голомозого увінчана була парою турячих рогів, які попереджали всіх і все, що чіпати людей з роду Рудих Вовків небезпечно. Обличчя Ока було страхітливо розмальоване. Він гострим ножем на великій осиці почав разом з Кендюхом креслити високий, у людський зріст, прямокутник. Потім чоловіки вирізали його з трьох боків, так що кора відхилялася, як двері. Око взяв кілька шматків кольорової глини і по м'якизні осики почав малювати оленя, який головою стояв геть від Голомозого, отже, від усього роду Рудих Вовків. Олень мчав на південь від Великої Ріки. Отож, тікаючи на південь від Великої Ріки, олень утікав від Рудих Вовків.

Руді Вовки кинулись до списів і, потрясаючи ними, розгорнулися бойовим ладом навколо свого ватажка Голомозого. А Око малював кущі, які мали загородити звірові шлях. Олень уже вгамувався, спокійно нахилив голову і почав скубти зелену травицю. Навколо спокій, а за кущами причаїлися мисливці. Вони розгорнулися віялом, відкривши перед звіром вільну дорогу до річки, вільні шляхи до Оленячої Долини. Олень побіг туди, де вони хотіли його бачити, – на великі простори Оленячої Долини. Засвідчивши перед ним всевладну міць, чоловіки дають йому волю. Хай не боїться Оленячої Долини, хай не страшиться відважних мисливців, хай повертає, як завжди, на своє літнє пасовище, бо так хочуть мисливці з роду Рудих Вовків.

Потім всі чоловіки йдуть до Сліпої Вовчиці, яка попередила Рудих Вовків про можливе нещастя. Око вбиває вовчицю і збирає в цебро її кров. Перший розгарячілими вустами припадає до цебра Голомозий. Оббілований череп його увесь зритий глибокими жовтими шрамами; де шкіра не здерта, там видно пасма довгого посивілого волосся. Він випив три ковтки і, вмочивши у кров пальці, наклав їх собі на ніс, на вуха, на очі, на вістря списа. І поки те ж саме роблять один по одному мисливці, починають гриміти колоди. Гримлять вони переможно і впевнено, сповіщаючи Оленячу Долину: Руді Вовки вжили всіх заходів, щоб забезпечити своє життя й панування в долині!

загрузка...

Волохата плакала за мамою. Її голосіння дійшло навіть до вічно куняючого Кендюха, і він взяв вовченя до себе.

ВЕЛИКИЙ ЛУГ. ЧОРНІ ВОВКИ ПОЛЮЮТЬ НА ОЛЕНІВ. НЕБЕЗПЕКА ПЛИВЕ З ОЗЕР

Здоровенний чорний молодий вовк вороже поглядав на ватажка вовчої зграї. У своїх нападах на оленів старий ватажок здебільшого використовував якусь сторонню нагоду: або вів зграю слідом за левом, поява якого наганяла жах на тих травоїдів, або й просто підсліджував окремих самиць із тих, що одбились від гурту. Через це, хоч Великий Луг кишма кишів оленями, вовки не завжди мали змогу їсти стільки, скільки хотілося.

Ось чому сьогодні, коли ватажок повів зграю слідом за левом, молодий чорний вовк рішуче виступив уперед і став поперек дороги. Ватажок аж знетямився, та тільки на недовгий час. Вовки вступили у бій. Старий ватажок не даремне жив так довго на світі. Він знав, що крім сили, у бою потрібна ще й обачність та хитрість, до чого завжди з таким презирством ставляться самовпевнені молодики. І старий вовк переміг молодого, а зграя, власне ті старі вовки, для яких перемога ватажка була їхньою перемогою, раптово кинулись на переможеного, і через хвилину від нього залишились тільки кістки. Це була остання перемога старого ватажка. Закінчивши криваву розправу, він відчув, що справді старий.

Зграя рушила слідом за ватажком, який круто повернув на південь, у саме серце Великого Лугу. Це була неоглядна, довга й широка рівнина, що слалася з лівого берега повноводої Великої Ріки. Ріка пливла розгонистою дугою з південного сходу на південний захід, відокремлюючи своєю могутньою течією Великий Луг від Оленячої Долини.

Відкрита рівнина Великого Лугу з ранньої весни вкривалася зеленим килимом трав, притягаючи цим незліченні гурти зубрів, турів, носорогів, а найбільше оленів. Вовки добре знали цей луг і знали його з поганого боку. Це було найгірше місце для відкритого нападу. Боязкі наодинці, травоїди, з'єднані в гурти, робилися смертельно небезпечними. І горе було тим вовкам, які не встигли вчасно проскочити вперед чи заховатись у хащі, – від них залишалась тільки кривавиця, перемішана з землею. Ось через що новий напрям, який обрав ватажок, трохи збентежив зграю. Але можливо, ватажок щось надумав путяще.

День був жаркий і сонячний. З пагорка, що його оце перебігали вовки, відкривалася пишна картина: скільки сягало око, розляглися луги, перетяті срібними смугами річечок, заток і озер. Хмари птахів шугали над цими просторами: крижні, крячки, гуси, лелеки і безліч дрібної пташини: бекасів, куликів, чайок і мартинів. Поміж озерами блукали гурти оленів, кіз, зубрів і турів. Гурти оленів здавалися незліченними. Окремо біля кожного гурту стояли самці-сторожі.

Сьогодні Луг був у великому неспокої. Ватажок-вовк відразу зрозумів, у чім річ: незліченні рої озерних комах завдавали нестерпних мук тваринам своїми укусами. Вони кусали і вовків. Тоді ватажок з усієї сили рвонувся вперед.

Першим не витримав укусів гурт оленів, що пасся біля лиману. Тепла стояча вода його була зручним місцем для розплодження мошок і комарів, тому їх тут носилося більше. Гурт кинувся на північ, в Оленячу Долину. Почин цього гурту був сигналом для всього Великого Лугу. Луг застогнав, хитнувся від тих незліченних оленячих ніг. Олені тікали дедалі швидше, аж поки втеча обернулась у панічний потік незудержного бігу, бо комарі нападали ще більше.

Вовки замість полювання мусили рятуватися від копит оленів. Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. У них був один вихід – бігти скільки сили вперед. Але не самих вовків спіткала ця доля. Ось праворуч біг Великий Кіт – махайродус. Це була самиця, мати двох кошенят, які сиділи на її хребті, міцно тримаючись. Від оленів тікали гієни, вовки, лиси, пантери і безліч всякого іншого хижого звіра. Не рухався з місця лише носоріг. Та навіть такий могутній звір потонув під горою оленячих тіл.

Вовки утікали. За годину вони нагнали ведмедя, який угледів високу дебелу вербу, що самотньо зеленіла над маленьким озерцем. Тут він знайшов уже трьох диких котів, дві пантери і ведмедицю з ведмедятами. Для всіх знайшлося по гілці.

Три довгі години вовки мчали слідом за Великим Котом з кошенятами на спині, поруч із левом, випереджаючи гієн, перескакуючи через всяку дрібну звіроту, держачи свій шлях неухильно на північ, де протікала Велика Ріка.

1 2 3 4

Інші твори Івана Сенченка скорочено:


Дивіться також: