Всеволод Нестайко — Таємниця Віті Зайчика (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Всеволод Нестайко

Таємниця Віті Зайчика

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

I

Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу – у чорному оксамитному плащі, у крислатому капелюшку з вуаллю. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі. Вітя завмер. Вдома не було нікого. З вулиці долинав гомін великого міста. Десь за стіною гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно. Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі. Ноги незнайомки не торкалися паркету. Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи. Жінка рукою запросила Вітю йти за нею. Хлопець підвівся й, відчуваючи у грудях холодок, рушив слідом за нею.

II

Велика трикімнатна квартира, де мешкає Вітя, належала колись Вітиному прапрадіду, відомому київському професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Потім у цій квартирі жила його дочка Антоніна, яка вийшла заміж за робітника заводу "Арсенал" Терентія Довганя, Їхні діти – Василь, Олександр і Світлана. Сини загинули на фронті, а Терентій, хоч його й не відпускали з заводу, упросився на фронт і теж не повернувся.

На тій же площадці, у квартирі навпроти, жив колись молодший брат професора Коротницького віолончеліст Амадей Антонович зі своєю дружиною-художницею Стефанією Стефанівною. Бабуся Світлана пам'ятала їх зовсім старенькими. Їй тоді було років п'ять, і вона вірила, що, коли Стефанія щось малювала, а Амадей Антонович грав у цей час на віолончелі – все, що вона малювала, оживало на полотні. Але варто було Амадею Антоновичу припинити гру, і все одразу ж завмирало. Амадей і Стефанія не мали дітей, але дуже любили малечу і завжди частували хлопчиків і дівчаток із їхнього будинку цукерками. А на Новий рік влаштовували незвичайну ялинку, розцяцьковану різними чудернацькими іграшками, які робила сама Стефанія. На цих ялинках бували всі діти з їхнього будинку. Всі, крім бабусі Світлани. Бо між родинами професора Коротницького і його брата-віолончеліста існувала якась таємнича сварка.

Коли професор помер і Терентій Тарасович, його зять, вирішив нарешті помиритися, було вже запізно. Бо Амадея Антоновича і Стефанію Стефанівну напередодні вночі забрала "швидка допомога". Вони померли в лікарні в один день…Бабуся Світлана так і не дізналася про сімейну таємницю. І Віті нічого розказати не змогла.

Дивіться також

Тепер у квартирі Амадея і Стефанії мешкає молоде подружжя – електрослюсар Володя і вчителька Олена. А в дев'ятій професорській квартирі живуть тепер Вітя з мамою й бабусею Світланою. Точніше, Вітя з бабусею. Бо Вітина мама – геолог і майже весь час в експедиціях. Тато не приїздить зовсім, бо вже кілька років у Африці. Допомагає африканським країнам налагоджувати національну промисловість. Мама щороку їздить на місяць до нього, але Вітю з собою не бере, бо каже, що син хворобливий.

Вітя справді чогось часто хворіє. Худенький – "самі шкіра та кістки", як каже бабуся Світлана, хоч вона добре його годувала. Такої бабусі, може, не лише в Києві, в Україні, в усьому світі не було більше. Все своє життя, всі свої сили, всю свою енергію вкладала бабуся Світлана у догляд за Вітею, у Вітине виховання. Бабуся водила його всюди, куди тільки могла, — у зоопарк, у цирк, у театри. Вони ходили у музеї. Найчастіше ходили в Музей українського мистецтва. Бабуся Світлана віталася з тими левами, як із давніми знайомими. Вона навіть називала їх Боніфацій і Африканич. Віті це подобалося, він сам вітався з левами. Усередині музею був ще один лев. Під левом було написано: "Самсон". Вітя якийсь час вітався з ним: "Добридень, Самсоне!" Але потім з'ясувалося, що Самсон – це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.

Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії, бо дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один із "восьмитисячників". Вітю назвали Віктором на його честь. З одного боку фотографії дідуся висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого – тенісна ракетка. Льодоруб був, звісно, дідусів, а ракетка бабусина, бо вона була першорозрядницею з тенісу.

З Віті бабуся теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Вітя весь час хворів. Навіть у дитсадок не зміг ходити. Бабуся лагідно кликала його "зайчик".

III

У коридорі було напівтемно. Вхідні двері розчинилися самі перед незнайомкою. Вони вийшли на площадку. Це був останній поверх старого чотириповерхового будинку. Високо вгорі було вікнище. Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті – невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Вони були завжди замкнені, а зараз вони були відчинені навстіж. Звідкись взялися гвинтові сходи. Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Вона почала підніматися сходами вгору. Вітя пішов слідом. Він боявся і прошепотів собі: "К-куди… ч-чого?" Вона почула і обернулася. "Ти ж хочеш зустріти його… побачити?" — одним подихом тихо спитала вона. У Віті завмерло серце. Він одразу зрозумів – про кого вона каже. Він рвучко кивнув.

І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Він хвалить себе, що не втік. Враз спалахнуло світло. І в той же час пролунав тоненький лагідний голос: "Будь ласка, заходь! Просимо!"

загрузка...

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

IV

Все своє дошкільне дитинство Вітя провів удвох із бабусею Світланою. Бабуся вміла замінити йому маму, тата, друзів. Іноді, щоб розважити свого любого Вітю, таке виробляла, що люди тільки дивувалися. Майже щодня вони ходили гуляти в Ботанічний сад.

Бабуся Світлана вміла весело фантазувати й вгадувати казкові пригоди. Так вона вигадала дві країни – Зландію і Добряндію. На чолі Зландії стояв король Злан Великий. У нього були придворні – прем'єр-міністр князь Підлиза-Підлотський (він також міністр праці й виробництва граф Нероба-Брехальський, міністр дозвілля та розваг барон Маруда-Набридон), другий прем'єр-міністр князь Себелюб-Зазнайський (він також військовий міністр граф Руками-Махальський і міністр фінансів барон Жадюга-Скупердей) і третій прем'єр-міністр княгиня Ябеда-Доноська (вона міністр фізичного й морального виховання графиня Страхопуд-Тремтельська і міністр інформації баронеса Базіка-Балабон).

На чолі Добряндії стояла дуже старенька бабуся Добряна. Вона була схожа на бабу Машу, колишню двірничку, яка живе у першій квартирі. Ще в Добряндії жив дядя Вася, на всі руки майстер, теж дуже схожий на дядю Васю з п'ятої квартири, який завжди лагодить їм крани, замки у дверях та все інше. Сусідка з четвертої квартири Анастасія Пилипівна була дуже схожа на тітоньку Гортензію, що живе у Добряндії. Сусідка була чудова господиня, куховарка і вміла домашніми засобами лікувати усі хвороби. Ще в Добряндії жив Альховка. Іншого імені йому придумати неможливо. Альховка один на світі. Йому 15 років, він учиться у 8 класі. Але якщо в когось у будинку щось трапляється і нема дяді Васі, то кличуть Альховку. Звичайно, Альховка не такий майстер на всі руки, як дядя Вася, але тільки тому, що іще дуже юний. А часом Альховка робить навіть те, що й дядя Вася не зміг би. Наприклад, коли Анастасія Пилипівна вийшла вниз за поштою і двері несподівано защепнулися на запобіжник (такий невдалий у неї замок), а на кухні горіли всі конфорки і чекати не можна було, а ламати двері шкода, бо тільки тиждень тому ламали, Альховка переліз через сусідський балкон на балкон Анастасії Пилипівни і відімкнув двері.

Альховка був круглою сиротою і жив з тіткою. І не стільки вона доглядала Альховку, скільки він доглядав її. Влітку хлопець завжди підробляв. І це ще більше вабило Вітю до нього.

В їхньому дворі існувало так зване "кодло" – підліткова компанія старшокласників, які курили сигарети, бриньчали на гітарі, сміялися, дико верещали услід перехожим, зачіпали дівчат. Іноді зчиняли й бійки. Спочатку Альховка пристав до "кодла", але потім посварився з хлопцями.

Він був першим другом дяді Васі. Одного разу дядя Вася й Альховка врятували бабусю Світлану й Вітю від справжньої аварії. У їхній великій кухні з височенною, як і в кімнатах, стелею, була мансарда – дерев'яний балкон із бильцями на півкухні, до якого ведуть круті сходи. На мансарді зберігалися старі непотрібні речі, які шкода було викидати. Для Віті мансарда була найцікавішим, найулюбленішим місцем. Коли бабусі не було вдома, Вітя лазив на мансарду, бо там було багато цікавих речей. І от одного дня мансарда підозріло заскрипіла і з неї посипалася жовта труха. Перелякана бабуся Світлана негайно гукнула дядю Васю. Він сказав, що треба ремонтувати, бо може обвалитися. Удвох з Альховкою вони почали ремонт. Перед цим дядя Вася почав обережно знімати з мансарди всі речі. Ремонт тривав не один день. То була каторжна робота. Вітя думав, що, може, зараз отам, у далекій Африці, його тато теж так працює. Бабуся Світлана завжди ж говорила, що тато дуже працьовитий. І хоча він інженер, але не цурається фізичної праці. Вітя мріяв бути чарівником і зробити так, щоб уся-уся робота виконувалася машинами.

V

Вітя опинився у великій кімнаті, заставленій старовинними меблями. З ліпної, як у їхній квартирі, стелі звисала давня бронзова люстра. Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікна, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікна: дахи будинків, вулиця внизу. Але це була вулиця Віті сто років тому.

Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому картина без рами. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив. З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різнобарвних мазках свіжої фарби. Поруч із мольбертом на старовинному стільці сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у блакитному фраку, в білій крохмальній сорочці й у крапчастій краватці-метелику.

1 2 3 4 5

Дивіться також: