Олександр (Фоззі) Сидоренко — Гупало Василь. П'ять з половиною пригод (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Фоззі

Василь Гупало. П'ять з половиною пригод

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Приказка

На наших землях люде завжди різним жили: полювали, хлібчик ростили, сіль возили, розбійничали. Мені скрізь подобалося, хоч і люде траплялися різні. Та всі ми сходилися на думці, що кращого за наш край не знайти.

Мій дід на базарних площах казки співав із бандурою, батько – з кобзою. У дитинстві я чув, що Зелений Остап вийшов з лісу з новиною, яка змінила наш світ. Він відкрив властивості Чорного Дуба, який – залежно від обробки – ставав то легким і гнучким, то важким і твердим. І почали рубати дивні дерева, щоб робити з того дуба фіри без коней, човни, які плавали під водою, та повітряні хури, що їх назвали літаками. Ліс Чорного Дуба порубали вщент.

Від такого горя Зелений Остап образився на людство, прокляв нас і пішов углиб північних хащ. А люди почали шукати залишки Чорного Дуба у звичайних лісах. У тих людей був отаман, котрого звали Чорноротий. Багато хто постраждав від нього. На той момент, коли я вперше побачив Василя, ми ще не оговталися: жили, намагаючись намацати старі добрі часи.

Остання казка та перше диво

Коли ми вперше з ним зустрілися, я ходив по різних селах і розповідав людям казки. Знав тих казок на три торби з гіркою. У деяких містечках я вже побував двічі, казки мої слухали завзято, з площі не проганяли. А в цій роботі головне – спершу зрозуміти, про що людина хоче слухати, бо кожен прагне чути лише своє. Зазвичай люде хочуть послухати про те, як комусь майже гаплик був, але він усе одно долю подолав і переміг.

Дивіться також

Одного разу перед Різдвом я стояв край базару в Підгірцях і гучно розповідав про каміння, що впало з неба, а з нього вийшли люде з трьома ногами. Казочку, яку я чув від чужинця на західнім кордоні, слухали кволо, бо покупці ще не скупились, а продавці – не розпродалися.

Заможніші діти їли млинці з медом і возилися на різдвяних санчатах із конячкою, а бідніші – слухали казкарів під наглядом суворої бабки.

Мене стала слухати така цікава панночка в кептарі, що я ледь не забувся. Панночка сказала, що все, що я розповідаю – дурня, і не треба дітям іноземні жахи в голови заливати, а краще щось правдиве про наш край розповісти, де справжні дива трапляються!

Поки я міркував, у який спосіб із тієї ситуації вийти ще й, бажано, познайомитися ближче з тою дівчиною в кептарі, позаду щось гучно хрумкнуло на цілу округу. Виявилося, що це тріснув лід, і у великій ополонці бовталися конячка, санчата і з десяток діток.

Усі побігли до них, на ходу здираючи зі себе одежу, щоб врятувати. Бігли і бачили, як ополонка дедалі більшає, а можливість урятувати дітей – дедалі меншає.

Разом із усіма біг вусатий чоловік. Він із кожним кроком ставав іще більшим! За кілька метрів перетворився на казкового велетня, а позаду мене закричали: "Врятуй їх, Василю!". У того Вернигори засяяли білим очі, й мені стало ще страшніше. Кількома стрибками він доскочив до берега і вступив в ополонку. Річка Підгорянка була йому до плечей. Він мовчки йшов у воді, розгрібаючи крижини. Коли чоловік повернувся й підняв угору долоні, в яких сиділи діти, зчинилося таке ревище, якого я ніколи не чув. Люди на березі кричали від радості, стрибали та обіймалися. Я теж кричав та стрибав разом із громадою. А той богатир ще й конячку врятував зі санчатами.

Він, обійшовши натовп, відразу подався до міста. Там спочатку його було видно серед дахів, а потому, десь біля ратуші, він нахилився, а ми побігли за ним, щоб особисто подякувати. Я прибіг під ратушу серед перших. І впала мені в очі все та ж красива панночка, котра йшла кудись убік від головної площі, й вела вона зі собою якого дядька, накинувши на нього свій кептар. Натовп кинувся спершу до дітей, а я чомусь пішов слідом за дівчиною з чоловіком, наздогнав їх у провулку й гукнув почекати. Вони обернулись, і я побачив, що то був велетень, котрий знову зменшився до звичайних розмірів. Він був мокрий, із його вусів крапало, і тримав він кілька малюнків із якимись горами. Я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима. Чоловік підняв мене і представився: "Василь Гупало". Я теж відрекомендувався: "Левко Триндун". "От точно, шо Триндун", – сказала панночка й запропонували іти грітися.

Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, що казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, що в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але – головним.

загрузка...

Як Гупало Василь на Пасху москалів перестрів

Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш, робив глечики на продаж, а пополудні малював для себе краєвиди зі стіни замку. І нічого схожого на велетня, котрий урятував діточок від загибелі у крижаній воді.

Решту зими й цілу весну ми жили в тієї панночки, котра звалася Премудрою. Вона мала доволі великий будинок біля базару. Я закохався в неї, бо була красива і мала дивну владу над чоловіками. Премудра майже не звертала на нас уваги, іноді десь зникала на тиждень. У коморі завжди було що їсти, і я розлінився, казок не казкував, одначе читав розумні книжки, яких було багато в тому будинку. Коли Премудра верталася, я ходив за нею і розпитував про Василя: звідки він та чому такий. Іноді вона відбріхувалась, а іноді розповідала деякі історії, які я нотував, адже тоді ще збирався йти далі та розповідати казки. І ось вам один із записів тієї пори...

Одного разу Гупало Василь ішов собі на Миргород, де мав захищати великий ярмарок, на який зазіхали лихі люде з усіх боків. Злодії грабували покупців, коли ті повертались додому, зненацька нападаючи на них. А на минулий ярмарок лихі люде знайшли собі величезного та німого ватажка, а з ним іще таких самих купу. І тоді вони підпалили базар із одного боку й усіх на виході зустріли, позабиравши все до нитки.

Цього року саме на ярмарок припадала Пасха. Для захисту запросили Василя. За три дні він просив троє телят. Коли він майже доходив до Миргорода, почув зненацька страшенні крики біля води. У маленькому ставочку кричали люди, рятуючись від бджіл. Гупало Василь дістав із торбинки свого пензля, аркуша паперу і швиденько намалював вулик. Малюнок повісив на дереві. Котрась з бджіл полетіла до вулика, а за нею і решта. І підлітають вони до вулика й бачать, що то малюнок, хочуть вертати, а ззаду вже так підпирають, що й не вивернеш. Отже, зліпилися бджоли докупи навколо малюнка і важко-важко полетіли собі геть.

Василь сказав людям вилазити. Люди були усі великі та рукаті. Проте дякувати за допомогу не поспішали, а тоді вийшов із них найбільший і сказав, що за допомогу дарує Василеві життя. Василь засміявся, закрутив пензля, сам закрутився і став ураз велетнем зі страшними білими очима, які багато років лякали всіляку гидоту на землі. Пензель перетворився на здоровенну булаву, і нею Гупало Василь доброзичливо почухав свою стрижену під макітру голову. Їхній отаман почав виправдовуватися, що вони йшли з москалів, ніхто їх тут не знає, і вони – ніхто. А тоді всі знали, що москалі – це солдати, котрих цар забирав на 25 років і повертав уже тих, хто вижив. От і верталися вони, роблячи лиха та нічого не пам'ятаючи за горілкою.

Гупало Василь зменшився і запитав, чому ж вони мовчали. Отаман пояснив, що соромно було лихо витворяти серед своїх, тому й мовчали. Тоді Гупало сказав, що відтепер вони охоронятимуть ярмарок. За це пообіцяв їм троє телят. І пішли ці люди з Василем охороняти ярмарок. Тепер вони уже не мовчали і багато років там жили. А Гупало Василь віддав їм телят, допоміг скласти охоронну угоду, а потім намалював усіх, хто на ярмарку тому був і Пасху святкував.

Чорноротий та 666

Я продавав на підгорецькому базарі Василеві глечики. Одна жінка, Густя Петрівна, почала скаржитися на банду Чорноротого, що захопила її племінника Микиту, який пішов у ліс по дрова. Батько Микити з друзями кинувся було до лісу, та сокирники їх звідти випхнули. Я відразу зрозумів, що це справа для Василя, і побіг додому.

Премудра мала свою історію стосунків із Чорноротим, який тричі засилав до неї сватів. Тому вона у ліс іти не хотіла. А Гупало Василь одразу звівся, взяв найбільшого пензля, і ми разом пішли до лісу, що підіймався горами. Тут на Чорного Дуба майже не натрапиш, тож ліс той іще був цілий.

Поплічники Чорноротого чекали на нас у лісі. Було їх десь сім-вісім. Гупало Василь прибрав мене за спину. Він взяв свого пензля, який перетворився на булаву. "Ось що", — сказав Гупало Василь і, ніби не поспішаючи, перебив найближчу смереку, яка була товстішою за мене чи не вдвічі. Сокирники відразу втекли. Я їм багато чого нагукав на доріжку, наказуючи ніколи не нападати на місцевих.

Ми пішли далі, просто вглиб лісу. Спочатку ми почули водоспад. Пішли на той звук і десь за пів годинки вийшли до нього. Праворуч від водоспаду був хутір, а біля нього – стрункий міст над річкою. Нам треба було або вертатись, або йти через нього. Гупало Василь, не звернувши на мене уваги, почав підніматися до хати. На хуторі хтось гупнув дверима і випустив собак. Собаки грізно брехали за тином, і ми пішли до мосту. Я завжди шалено боявся висоти, але вирішив піти першим, бо важив вполовину менше навіть за звичайного Василя. Я ступив на міст, намагаючись не дивитися на Підгорянку, що кипіла на камінні десь далеко внизу. Міст заскрипів, загойдався, і я вмить опинився на чотирьох, після чого швиденько поповз уперед.

І десь посередині мосту почув гучний регіт і вже знайоме мені не менш гучне: "От що...". Я поспішив до протилежного берега. Але регіт був попереду, а Василеве "От що…" ззаду. Я побачив Чорноротого. Він був великий, кремезний, чорнявий, мов той циган, і дійсно мав чорного рота, над яким не ростив вусів, маючи тільки бороду. Поруч нього пара якихось посіпак рубала сокирами канати, що ними міст було прив'язано до двох підпор. Лівий канат обірвався.

1 2 3