Панас Мирний
Лихі люди (Товариші)
Стислий переказ. Автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки?
Т. Г. Шевченко.
Після дощової ночі починало світати. Випливло сонце на чисте небо. Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Прокинулось усе.
І місто П. зраділо ясному світові: усе кругом заворушилося. На возах везли зерно, свиней, птицю, овочі. Все це везлося на базар. Коло возів пленталися похмурі хазяїни того добра, в одних сорочках, босі, з чорними ногами. Поспішали перекупки, жиди. Жителі міста теж прокидалися, відчиняли віконниці. Пани, панії з горничними, кухарями й куховарками потяглися на базар. У місті було дуже гамірно.
Не раділа тільки тюрма: небілена, почорніла від негоди, висока, у три яруси. Стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр. Людей не видко. Один тільки часовий ходив коло залізної брами і з нудьги лічив свої ступні. Там не жили люди, там мучилися тисячі злодіїв, душогубів. Туди попав і Петро Федорович Телепень.
Ще вчора, під час негоди, він сидів у своїй невеличкій квартирі і писав. По зблідлому сухому обличчю пробігали похмурі смуги; по високому й чистому лобу видко було, що там засіла невесела думка. Не одну ніч він неспав. Після півночі у його кімнату ввалилася зграя людей, яка щось шукала, перекидала. Люди взяли усі папери, Телепня і повели з собою.
Петра Федоровича посадили у маленьку камеру на третьому поверсі. Там стояло залізне ліжко з матрацом і більше нічого. Петро Федорович задув свічку, яку йому були принесли, і ліг. Було темно, лише світилося віконечко у дверях. Перед ув'язненим раптом з'явилися жовті плями…
І ось перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. На ліжку заспаний хлопчик. Мати увійшла в хату, поцілувала дитину. Ці люди – маленький Петро Федорович і його мати. Мама почала збирати хлопчика, бо батько мав відвести його в школу. Мама просить вчитися, не робити так, як Попенко – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Петро обіцяє, що буде слухати учителя. У дверях з'явився низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем. Це батько. Він з сином сідає пити чай. Після чаю хлопчик приніс картуз, поцілував маму і пішов з батьком.
Жовта пляма затремтіла, потемніла. Петро Федорович повернув голову. У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. У Петра Федоровича зарізало у очах, мов хто піску насипав. Він одвернув голову до стіни – і задумався. Шкода йому стало дитячих літ, що тепер зринали в пам'яті. Тепер інша доля – холодна і хмура, заступила матір. На сухі очі набігли сльози. Незабаром прийшов старий кривоногий сторож, приніс миску і глек води. Сторож звертався "Ваше благородіє", але Петро Федорович не міг заговорити. Коли сторож пішов, Петро Федорович умився, довго мочачи голову. Сухе тіло чоловіка розгорялося; очі застилало заволокою; у скронях – сіпало й у грудях боліло-хрипіло. Почував себе погано, ліг. Очі від утоми закрилися, з рота виходила гаряча пара. Трохи задрімав, але прийшов сторож зі сніданком. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Голова виглядала колесом. Страх затряс усе тіло Петра Федоровича. Коли сторож вийшов, то сказав, що цьому не довго ряст топтати. Інший голос спитав: "Как так?". Сторож пояснив, що ув'язнений скоро помре.
Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко і знову заснув. Сниться йому вулиця, базар, котрий переходить з батьком. Батько веде за руку. Раптом бублейниці кричать ловити Гришу Попенка, який вкрав бублики. Усю дорогу Петро думав про Гришу, який не вчиться, в школу не хоче ходити. Батько сказав не брати приклад з Гриші. Ось і школа. Учитель – зажовклий та замлілий чоловік, школа – велика хату, уставлена лавами, за котрими сиділо багато хлопців. Як тільки показався вчитель, все зразу стихло і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали. Хлопчика вчитель посадив на передню лаву.
Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону. Два хлопчики, один чорноголовий, другий білоголовий, перешіптувались про Петруся. Білоголовий намірився вдарити Петруся. Петрусь відсунувся і впав на підлогу. Високий, мордатий хлопець з чорним лицем спитав, чому він впав. Петрусь трусивсь, а не плакав. Він вказав на білого, що хотів його вдарити. Великий хлопець вдарив білоголового. А потім сказав Петрусеві принести з дому гроші.
Тут саме прийшов учитель. Почав питати урок білоголового, потім – хлопця, що заснув, — Ґудзя. До нього вчитель крикнув: "Накарачки, скотино!". Раптом позіхнув недавній захисник Петруся – Жук, і вчитель наказав Петрусеві надавати Жукові напальків. Петрусь залився сльозами. Як йому свого недавнього заступника бити? Потім вчитель наказав це зробити Шестерному, невеличкому, юркому, як миша, хлопцеві. Лінійка затріщала на пальцях Жука.
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами. Петро Федорович пізнав, де він.
Ясний, літній день пробіг, як тінь. Настала ніч. Не спали тільки гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба. Вони тільки дрімали – і страшна була та дрімота.
Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні минулого.
Знову перед ним хата, тільки не мамина, а велика хата у великому місті. Нема вже тут порядку, не чутно того тепла, що гріло його там. Серед хати стіл, під стінами ліжка. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку. На ліжку лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний, глибока думка на його чолі, боляча утома на очах. Він думає про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. І Жук, і Шестірний одягнені в сині каптанки, уквітчані білими ґудзиками. На другому ліжку, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його бліде, гостре, недужне; очі чорні, виразні. Петро Федорович зразу пізнав, що це він. Четвертий хлопець у сірому каптанці, з дірявими локтями. Лице у його довге у жовтих плямах; очі й зуби впилися у здоровенний шмат булки. Це Попенко, що вчиться в семінарії. Попенко вибігає з хати. А Шестірний встає з-за столу і виявляє, що Попенко з'їв свою та й ще чужу порцію булки і сала. Шестірний бере свою частку, а останньою каже поділитись Жукові і Телепневі, як хочуть. Шестірний каже, що Телепневі можна і не їсти, бо лежить хворий. Жук жаліє Телепня, він сказав, що Шестірний міг би і дати частинку своєї булки, і Жук частинку своєї для Телепня. Петрусь плаче, Жук втішає його і йде. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Увійшла низька кирпата молодиця — служка, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, буцім вона була глуха та німа.
Стислий переказ. Автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Петрусь заснув, а потім поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмідь, Жук. Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенко шукав чого-небудь з їжі. Жук кинувся на Попенка за свій сніданок. Попенко казав, що це не він, і втік. Молодиця-служка принесла обід. Петрусь сказав, що устане їсти. Шестірний на це сказав, що як йти вчитися, то не може, а їсти встає. Жук відразу здогадався, що прийде надзиратель (Петро багато пропустив у гімназії), бо Шестірний лащиться до начальства. Тут прибіг Попенко, казав, що більше не буде їси чужого. Жук тільки грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.
Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, і запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко хотів ще десерту, але ніколи їм такого не давали. Пішов Попенко — і за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний вчився; Жук курив і спав. Петрусь лежав і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Згодом Жук заснув, а Шестірний підійшов до нього, витяг люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі. Тут прийшов надзиратель і почав сваритися за куріння. Казав, що скаже інспекторові. Шестірний сказав, що люлька Жукова. Жук прокинувся і сказав, що люлька семінариста Попенка. Надзиратель подивився на Петруся, на його болізний вид, на чорні очі і сказав видужувати, бо багато уроків пропустив, у вищий клас не перейде. "Собако! блюдолизу! єзуїте поганий!" — кинувся до Шестірного Жук, коли надзиратель пішов.
Сонце сідало. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали і мовчали. Жук смалив папіроску, зроблену з аркуша книжки.
Прибіг Попенко, приніс ягоди. Жук розповів про надзирателя, і що він сказав, що це Попенкова люлька. "Нащо ж ти мене вплутав?" — питав Попенко. Жук сказав, що йому соромно. Попенко дав ягід і Петрусеві. А Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно. Хлопці жартували, що Шестірний думає. "Уже ж не про крадіжку ягід", — процідив Шестірний. "Не про ягоди, то про люльки", — уколов Жук. Тут Шестірний заплакав, жалівся, що не може вчитися, бо хлопці лежать, курять. Його ніхто не втішав.
Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича…
Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Прийшов Попенко; уплив гордо Шестірний; Жук аж надвечір вернувся, бо був у карцері.