Він просто забував посміхнутися, бо закони треба вивчати із серйозною міною на обличчі. Отож він сказав:
— Цього досить. Свідчення дитини, яка прагне захистити матір, вище від Закону.
Наче сонце заглянуло в похмуру залу. Утім, час уже було йому засвітити, бо дощ давно закінчився. (...)
(...) Марко розчинив навстіж вікно. Високо в повітрі над садом билися два птахи: один чорний, другий білий. Ніхто не зумів би їх розборонити, як тоді, коли в Замку билися самі мечі: його й Повелителя. Хлопець виглянув із вікна. Куля випала в нього з кишені й покотилася стежкою. У ній, як колись у тому дитячому спогаді, відбилася битва білого й чорного птахів. Люцина вибігла з альтанки й щось крикнула. Марко кинувся їй назустріч, обхопив руками, і вони обоє дивилися, як б'ються птахи. Блискавки шугали поміж птахів на тлі темно-синьої хмари, що затулила сонце.
— Як білий птах поб'ється із чорним птахом, настане день чи ніч? — сказав Марко. — То була найдавніша пісня, записана в Королівстві, яка ще існувала, напевно, до нього.
— День! — відповіла Люцина.
І сталося диво: обидва птахи розтанули в небі, лише на землю повільно падали зрошені кров'ю біла пір'їна й чорна пір'їна.
— Як це тобі вдалося? — Марко відступив, вражено дивлячись на дівчинку.
— То була загадка, правда? Я на неї відповіла. Той чорний птах залетів до альтанки. Не знаю, що йому було треба (...). Усе сталося так швидко. Спочатку вони билися на траві, а потім злетіли в повітря. Куди ж вони поділися?
— То не прості птахи. — Марко замовк. Стежкою до них ішла жінка в золотій короні, а з нею Серпень, теж у короні.
— Ось твоя мама, принцесо Люцино, — сказав хлопець.
Перш ніж приголомшена дівчинка змогла ступити крок, перед нею виріс Головний Церемоніймейстер:
— Вітаю вас, Ваша Високосте! (...)