Через кілька днів Корчака зустрівся з давніми товаришами-бродягами й обікрав одну жінку. Набігла поліція й половила їх. Чоловіків повели в поліцію. Саме в той час Мокрина з матір'ю продавала на базарі рибу і почула, що становий готується тієї ночі набігти з десяцькими на батькову ватагу й половити усіх бурлак. Дівчина розказала про все батькові й Миколі. Отаман наказав усім ховатися, а через деякий час повернутися. Мокрина пошепки порадила Миколі сідати в човен та тікати в море. Він так і зробив, але вже аж там здогадався, що не взяв з собою ні води, ні їжі. До того ж вночі почалася буря.
Мокрина дивилась на страшне море і плакала. Коли стишилось, дівчина привезла Миколі хліба, води і вареної риби. Мокрина розповіла, що десяцькі залишилися коло куреня на варті на цілу ніч. Вона вирішила провести Миколу в очерети. Там йому було б безпечніше пересидіти лиху годину. Коли Микола з острахом запитав, чи не наведе вона на нього десяцьких, Мокрина відповіла, що не на те його любить, щоб виказати десяцьким. Миколі стало ніяково й жаль бідної дівчини. Він трохи не вимовив, що жонатий. Дівчина пообіцяла привозити йому харчі та воду. Коли Мокрина відпливла, Микола довго думав про Нимидору. Опівночі Мокрина вернулася до куреня, і батько запитав, де вона була. Дівчина відповіла, що вертаючись від криниці з водою, заблудила й довго блукала скрізь.
Другого вечора вона знов прийшла до куреня, взяла хліба, риби й води і знов попливла човном у плавні, де сидів Микола. Мокрина сказала, що десяцькі ночують коло куренів, ще й вранці навідувався становий. Дівчина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а той смутно обзивався до неї. Йому було жалко молодої палкої дівчини, але ніяк не повертався язик признатись, що він жонатий і вже має дочку.
Тим часом десяцькі, нічого не діждавшись і ні за що не дізнавшись, поїхали додому. Мокрина ввечері попливла до Миколи і розплакалася, бо вже дізналася від свого батька, що Микола має дружину. Вона просила забути дружину, погрожувала, що покінчить з життям. Микола мовчав. Мокрина провела його до куреня і знову пізно вернулась додому. Батько насварив її і сказав, що восени прийдуть старости.
Починалась тепла тиха осінь. Вербівці стали здоровші, веселіші, проворніші. Декотрі жонаті вербівці позабували своїх жінок і через десяток років поженились вдруге, заробили грошей, побудували собі хати. Два вербівські бурлаки збудували коло отаманського хутора дві землянки і, поженившись, завели господарство. Згодом один із нових поселенців поставив на городі вітряк. Над озером зачиналось українське село. Вербівці на сміх назвали село Вербівочкою, хоч у ньому не було вербової й гілки. Микола вже зібрав грошей і хотів і собі ставити землянку, але і мріяв вернутися коли-небудь додому.
Раз восени, перед самою Покровою, Микола сидів увечері над лиманом і грав на скрипці ті пісні, що Нимидора любила співати. До нього підійшла Мокрина і знову почала просити забути жінку. Микола не міг на це погодитися, дівчина кинулася до моря, щоб втопитися. Він побіг за нею назирці, вхопив її за руку і просив не губити своєї душі й краси. А хто знає, що далі буде, що потім трапиться з Мокриною. Дівчина ніби знов ожила. Вона впала на Миколине плече й заплакала. Пізньою добою Мокрина вернулась на хутір, забувши сором, забувши за батька й матір і за все на світі. Вона стала спокійніша і сподівалась чогось, мала надію.
Отаман полюбив Миколу й настановив його за свого помічника. В добрі роки Микола чимало заробляв грошей, але багато їх зоставалось в шинках, а найбільше тоді, як усі забродчики гуляли гуртом в місті напропалу. А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на його чорні брови та карі очі. Вона все ждала й сподівалась чогось.
Частина VII
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Другого дня після того, як Микола покинув Нимидору і пішов на заробітки, Нимидора мусила йти на панщину. Часто ввечері і вночі їй привиджувалося, що Микола повернувся. Люди у селі почали говорити, що до жінки літає перелесник. Молодиці порадили матері повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. Стара Джериха взяла сувій полотна, карбованця, найняла в сусіда конячку й повезла Нимидору в монастир. Гарна півча в церкві, гарні образи, сила прочан – все те трохи розважило й заспокоїло Нимидору.
Зосталась вона ніби удовою. Взимку жінка з свекрухою пряла панське прядиво, а влітку ходила на панщину. Десять років після того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рідною матір'ю. Лишилася в Нимидори лише дочка Любка. Дівчинка росла дуже красивою, а Нимидора стала бліда та худа. Коли Любці було шістнадцять років, її посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко. Нимидора справила сирітське весілля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату. Після Любчиного весілля Нимидорі нічого більше не зоставалось на світі і ніщо її не цікавило. Вона почала думати про свою смерть, їй часто щось привиджувалося.
Минуло вже двадцять років, як пішов в світи Микола. Навесні Нимидора пішла до Києва, одговілась і вернулась додому. В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його між богомольцями в лаврі, розпитувала в людей з далеких країв. Коли в народі пішла чутка про волю, Нимидора повеселішала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й, може, вернеться в Вербівку.
Раз Нимидора сиділа коло вікна й дивилась в одчинену кватирку. В хату залетіла ластівка, і жінка відчула наближення смерті. Через тиждень Нимидора лягла і більше вже не вставала. Вона вмерла безталанною, як і родилась безталанною. Любка голосила над матір'ю, припавши до неї. Поховали Нимидору на кладовищі поруч з батьками Миколи.
Частина VIII
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Микола довго служив в Ковбаненковій ватазі. Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Дівчина вийшла заміж аж через кілька років, тоді, як прохололо її серце і Микола покинув Ковбаненка. А сталося в се так. Раз Микола полаявся і трохи не побився з отаманом. Після цього він пристав до другої ватаги. Отаманові було шкода Миколи, бо працював і падкував щиро коло роботи. На другу весну отаман пішов до Миколи, перепросив його. Вони помирились і запили сварку й мир могоричем. Микола знов вернувся до Ковбаненкового куреня.
Довго служив Микола в забродській ватазі й заробив чимало грошей. Він поставив собі землянку, почав навіть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жити самому, і він пристав до товариства.
Тим часом пан Бжозовський втратив багато своїх людей, які тікали від панщини. Чимало людей він половив і вернув до Вербівки, та ніде не знаходив Джері. Знайомий пана, родом з Київщини, якось став становим в Акермані і дізнався, що в забродських ватагах багато вербівських втікачів. Становий налетів несподівано з поліцією й на Ковбаненків курінь, похапав багато вербівців і між ними й Миколу. Їх усіх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати про це Бжозовському. Бжозовський, маючи діло в Одесі, поїхав до Одеси, а потім і до Акермана.
Пан мріяв про помсту, та мусив відбутися суд. На суді Бжозовський побачив десять вербівців, але то не були обідрані, замлілі, миршаві бурлаки. Перед судом стояли здорові високі люди, повбирані в гарну одежу. Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим, сміливим поглядом. Коли суддя почав питати, як його звуть, Бжозовський почув, що Микола зветься Іван Посмітюх. Усі інші чоловіки виявилися теж Посмітюхами, родичами Миколи. Суддя здогадався, що паспорти підроблені, тому звелів відвести бурлак до тюрми, а на суд покликати того старосту й писаря, що видавали паспорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь.
В той час, як бурлаки досиджували свій час у тюрмі, прийшло скасування панщини. На наступне засідання суду прийшли староста й писар з Кривди. Та суддя вже знав про скасування панщини. Він вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нічогісінько не втямили і продовжували стверджувати, що їхні прізвища Посмітюх. Суддя почав товмачити їм, що вони вже вільні, можуть вертатися додому. Бурлаки тільки тоді повірили, як їх відпустили на волю. Пан Бжозовський лишився ні з чим. Бурлаки почали збиратися в далеку дорогу. Вони розпрощались весною з отаманом та й рушили.
Добравшись у село, чоловіки побачили, що Вербівка дуже змінилась. Село розрослось, край села виріс новий куток. Від якогось парубка Микола дізнався, що Джерина хата вже Чабаненкова, бо баба Нимидора Джериха видала дочку за Чабаненка. А Нимидора того року вмерла. Микола залився сльозами і пішов знайомою греблею. Він побачив, що хата його трохи осіла, вікна покосились, двері понижчали й трохи ввійшли в землю. Коли він увійшов, то побачив молодицю і чоловіка. Молодиця була ніби рідна Нимидорина сестра: така вона була схожа на Нимидору. В неї достоту були такі чорні брови, такі темні очі; тільки була тоненька й утла, ніби захарчована ще змалку. Насилу Микола сказав, що він її батько, бо то була Любка. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казати. В її серці не заворушилось ні крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік. Микола розпитав, коли померла Нимидора, коли померла його стара матір. Любка і хотіла назвати Джерю татом, але не могла. Микола пішов у садок, а далі пішов на город, на леваду понад річкою. Він шукав тієї старої гіллястої груші, з-під котрої вперше побачив Нимидору. Груші вже не було й сліду.
Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу Нимидори. Микола зняв шапку, перехрестився й похилив голову. З його очей покотились дві здорові сльози і впали у траву. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою: "Все померло, й сліду не зосталось. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля".
Але в Миколі ще тлів великий жар. Під сивим волоссям затаїлась міцна запекла й правдива душа. З кладовища Микола пішов до священика й найняв панахиду за Нимидору.