Після страшної сцени Тихменєв улаштував дочці поїздку за кордон: родина сподівалася, що зміна обстановки допоможе їй оговтатися. Але Зина скористалася нагодою, щоб порвати з рідними й зникнути. Ніхто не знав, що з нею сталося. Можливо, вона змінила ім'я, кудись переїхала, захворіла або знайшла нове кохання.
Мар'я Семенівна покладала великі надії на Іполитову подорож. Його з Лесею зблизили два роки спільного горя. Наступного дня він збирався офіційно просити Лесиної руки.
Раптом, згадуючи берлінську пригоду, Іполит схопився: "То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!.." Він кинувся до валізи, дістав піджак, у якому був тоді в ресторані, й знайшов у кишені записку німецькою: "Mein lieber Herr, bitte sehr" — прохання пригостити її вечерею. Почерк був Зинин.
Іполит згадав усе, що сталося в Берліні. Того вечора в кафе-ресторані грала джазова музика. До окремого столика пройшла струнка жінка з рудим, очевидно фарбованим волоссям. Утомлене обличчя мало сліди безсонного ресторанного життя. На вигляд їй можна було дати і двадцять, і тридцять років. Вона закурила, замовила аперитив. Музикант-барабанщик на естраді грав для неї з особливим запалом, дивився в її бік, а жінка відповідала йому усмішкою.
Прикрившись газетою, Іполит спостерігав за незнайомкою. Вона стерла помаду перед тим, як пити, а потім знов підфарбувала губи й почала розглядати відвідувачів. Її погляд зупинився на Іполитові. В ньому майнуло щось знайоме, але чоловік розсердився, відвів очі й сховався за газетою. Він не впізнав Зину.
Незнайомка попросила в офіціанта папір і ручку, написала записку й передала Іполитові. Той прочитав прохання пригостити її вечерею, сховав папірець до кишені й заперечно похитав головою. Після цього до жінки підсів огрядний, уже напідпитку німець. Вони замовляли їжу й вино, закривали свою кабінку завісою, виходили танцювати фокстрот і знов поверталися до столика. Іполит бачив лише уривки цієї сцени й думав, що жінка не залишиться тієї ночі без заробітку.
Потім обоє вийшли з кабінки. Чоловік тримав жінку за руку й щось говорив їй, а вона, розчервоніла від вина, наче не хотіла йти. Раптом блиснула зброя. Жінка вистрелила німцеві в живіт, а тоді — навмання, у простір. Задзвеніло розбите дзеркало. Іполит, поранений, упав на підлогу, а барабанщик кинувся до жінки й вирвав у неї револьвер.
У лікарні Іполит переконував себе, що це була звичайна випадковість. Він навіть не поцікавився прізвищем жінки. Тепер же, вдома, розглядаючи її записку, засумнівався: невже це могла бути Зина? Хіба вона написала б таке ганебне прохання?
І тут Іполит помітив, що папірець складений і заклеєний. Ті непристойні слова були тільки зовні. Він розгорнув записку й прочитав:
"Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви — я ненавиджу Вас".
Тепер сумнівів не було: це її почерк, Зинині каракулі, різко нахилені ліворуч. Але навіщо вона заховала справжнє послання за принизливим запрошенням? Чи хотіла, щоб Іполит упізнав її? Чи, навпаки, випробовувала, чи піде він на поклик ресторанної жінки? Чому написала про неправдоподібні істини, яких колись так уперто шукала?
Іполит думав, що Зина заплуталася у своїх пошуках, не повірила в силу щоденної праці, у працю, що визволяє. Вона повірила в химеру власного "я", у відокремлені бажання та неправдоподібні істини. Усе було втрачено. Іполит гадав, що Зина не кохала його, а грала в кохання, перетворила його на арлекінадну витівку. Тепер у свідомості болісно повторювалося: "Повія, повія, повія!.." Повороту немає. Все скінчено.
Іполит дістав пляшку й пив склянку за склянкою.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу