У них теж є своє Королівство, і вони знають, де воно: не на небі, не під землею, а в їхньому серці. Тому неважко зрозуміти Люцину, яка, маючи власне Королівство, опинилась у чужинецькому світі, тікаючи від нечисті.
Королівство — не близько й не далеко. Туди не купиш квитка та, дякувати богу, не доведеться шукати на це грошей, бо тоді до нього потрапляли б лише люди, котрі мають оті гроші. (...)
— Ну, куди ж ви нас привели? — сердито спитав Серпень.
Мортіус розвів руками:
— Хіба вам, хлопці, не все одно? Головне, що нас ніхто не з'їв і ми вже не під землею, де на нас могло обвалитися склепіння. Он сонечко, хмарки, навіть травичка є... — він говорив отак заспокійливо, а сам тим часом роздивлявся довкола, чи не видно неподалік або хоча б на обрії чогось знайомого: дерева, руїни, чи, боронь боже, вовкулаки або довгомудиків.
Те ж саме видивлявся і Марко, як природжений слідопит. І бачив, що все довкола якесь ніяке: і небо, і сонце, що вже вийшло із зеніту, і земля, поросла рідкою змученою травою. Тоді він зрозумів, що світ, до якого вони потрапили, робить ніяким незвична тиша — ні пташки, ні комашки чи вітерцю. Сиволап теж це помітив і спитав:
— Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас. (...)
Усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра та Сиволапа, й узялися за руки. Їм здавалося, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не їхній світ. (...)
— Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства, — зірвався на рівні Марко. — А плямкають і пищать з'їдлики, яких тут називають злидниками. (...)
— А це ще що таке?
— На світі є чимало фантастичних істот. У Серединному світі їх звуть нечистими духами. Але шкідливі лише ті, кого людина підкорила власній волі чи уклала з ними угоду. Інші — це сили природи, ні злі, ні добрі. Щодо злидників. Колись, років двісті тому, у Граничному світі оселився граф Шкробель. Уже тоді ці землі перебували під контролем крутиголовців, але власником їх вважався граф. Добрим на такому становищі він, звичайно, не міг бути, хоча й симпатизував імперським зайдам. Але хотів зватися Шкробель-Реформатор. Маючи досвід у чаклунстві, він вивів нову породу з'їдликів, що могли не покидати землю і завше були під рукою. Проте не догледів, що при доброму апетиті смаки з'їдликів — тепер їх дедалі частіше називали злидниками — уже зовсім змінилися. Вони почали жерти все, що селяни та ремісники здобували тяжкою працею. Де з'являлися злидники, зникало все добро. Люди почали вважати їх своєю нещасливою долею, і в них опускалися руки, бо не було сенсу працювати. Кажуть, злидники навіть мають свою королеву Біду. Багато злидників перебралося до інших світів.
— Я теж чув про це, — сказав Серпень. — Хіба вони й досі тут?
— Так. І замок Шкробеля теж зберігся, але там ніхто не живе, бо злидники розорили й свого творця. У замку знаходиться вхід до Королівства, який ще називають Великий Льох, бо він здатний умістити в собі й Королівство, і багато інших світів. Це — найнебезпечніший вхід. (...)
Мандрівники рушають далі в пошуках замку Шкробеля. Мандрує туди й Люцина, адже в цьому непривітному місці є вхід і в її рідний Серединний світ. Там вона зустрічає бібліотекарку Соню, у якої у волоссі жили кольорові миші Фіалка, Липовий Цвіт і Хризантема. Пізніше туди ж приходять і хлопці. Люцина знайомиться із цим товариством, і всі разом вирушають на пошуки дверей до Королівства.
Багато перепон трапилося на їхньому шляху. У цьому ти зможеш переконатися, якщо прочитаєш першу частину повністю.
Частина друга
Повернення Королівства
11
Під'їжджаючи сірого ранку до міста, Олімпія відчула, що в Серединному, тобто звичному для неї, світі щось змінилося. Вона ще не знала, що в цьому світі більше немає її донечки Люцини. Жінка ввімкнула маленький приймач із навушниками, який позичала в дочки, щоб слухати музику в дорозі, і почула набридливі пісеньки, у яких не було ні мелодії, ні змісту. На іншій хвилі диктор так кривлявся, переливаючи з пустого в порожнє, що вона аж ніби побачила його гримаси. "Дурне радіо! — подумала Олімпія. — Так можна й зіпсувати дитину..." Вона, правда, не вірила, ніби її Люцину взагалі щось може зіпсувати, однак тривожилася. Утім, час було збиратися. Потяг їхав уже через місто. (...)
Струмок людей повільно витік із вагона. А ще повільніше йшла Люцинина мама.
— Не мордуйтеся, пані, я вам допоможу!
Якийсь пан, убраний у геть вицвілу синю куртку, сидів під стіною на лавці, тримаючи в одній руці пляшку з недопитим пивом, а в іншій — мобільний телефон. Олімпія, може, і здивувалася, коли б не була така невиспана й сердита.
— Не впізнаєте мене? Я знав вашу матусю, Царство їй Небесне. Давайте донесу валізу до трамвая, та й нам по дорозі. Поставите каву як-небудь, чи морозиво, хоча ранок холодний...
— Так, — відповіла Олімпія.
Діда Пилипка вона давно не бачила, бо йшла раненько, а верталась із роботи, коли темніло. Раніше мама запрошувала старого поїсти чогось гарячого, і так до Пилипка перейшов увесь батьків гардероб. Зате він міг прибити полицю, полагодити крани, правда, не тоді, коли це було конче потрібно, а дещо пізніше. Просто дід з'являвся в них удома нерегулярно, а після смерті мами зовсім перестав приходити.
Тепер він виглядав, як завжди. Миттю допровадив важезну валізку до трамвая, на якому було написано "Викрадення в тумані", і сів навпроти Олімпії. (...)
Раптовий, навіть дивний сон охопив Олімпію. Перед очима виникла річка, на берегах якої росли помаранчеві дерева, де вже золотіли плоди, а на темній тихій воді гойдався сріблястий човник. Це так її вразило, що вона відразу почула слова діда Пилипка, звернені до неї:
— Не розумію, як ви можете отак їздити! Я ціле життя нікуди не виїжджав і нічого не пропустив...
— Така в мене робота, — поважно відповіла Олімпія, ще остаточно не відійшовши від свого видіння. (...)
Якби дід Пилипко знав, що Люцини немає вдома, він би так просто не відпустив бідолашну жінку, а почекав би хоч трохи.
Була ще тільки сьома ранку. Олімпія тихенько ввійшла, заволокла валізу на кухню, бо хотіла розпакувати подарунки для Люцини: хусточка на шию із символікою хіпі й пакунок із цукерками та печивом. Поставила чайник на газ і витягла пакет із меленою кавою. Тоді заглянула в холодильник. Там були яйця, масло й повний пакет молока. У хлібниці лежав непочатий батон. Складалося враження, що дитина нічого не їла. Не видно було й кота Фелікса.
Олімпія навшпиньки підійшла до Люцининої кімнати. Немає. Зрештою, вона любить спати у вітальні.
— Люцинко! — покликала мама й кинулася до столу за якоюсь запискою. Може, дитина вирішила її зустріти.
На столі лежав малюнок: старий, моторошний на вигляд будинок. Горішній поверх був залитий червоною фарбою, що, певно, мало означати пожежу.
Почувся якийсь шурхіт, і впоперек аркуша проступили слова, написані вогнем:
"КОРОЛІВСТВО В НЕБЕЗПЕЦІ!"
Олімпія вирушає на пошуки доньки, проходить через багато випробувань та опиняється в Королівстві, де спочатку зустрічається зі своїм сином Серпнем.
Історію королівської родини ти дізнаєшся, якщо прочитаєш другу частину повністю.
У палаці короля напруження зростало. Натовп розсунувся, і на килимовій доріжці з'явилася жінка з довгим русявим волоссям у чорній сукні. Поруч із нею ішов хлопець. Обоє були дуже блідими й зовсім не радісними.
Коментаторові наче заціпило, але багато хто з присутніх упізнав королеву Олімпію, котра зникла п'ятнадцять років тому під час прогулянки в човні чи ще якось, бо охорона не бачила її того дня. Той, хто бодай трохи знайомий із прийомами магії, легко здогадається, як можна примусити людей бачити щось або не бачити. Головний Церемоніймейстер схилився перед королевою і щиро мовив:
— Вітаємо з поверненням, Ваша Величносте!
Спершу це була просто розгублена, утомлена жінка, але з кожною хвилиною її голос дужчав і постава вирівнювалася.
— Мене не було тут п'ятнадцять років, й увесь цей час я тужила за сином і чоловіком, мріючи про зустріч із ними. Думаю, кожна жінка може мене зрозуміти, бо в усіх світах горе і щастя однакові. Чорна сила, що має безліч облич, поглумилася над нашою родиною. Я не мала часу, щоб стати достойною королевою, і повірила брехні. Усі ці роки я вважала винними у своєму нещасті Старих, бо від їхнього імені мені завдали тяжкої образи. Утім, я не відчувала себе вигнанкою, бо повернулася до батьків, котрі робили все, аби хоч трохи втамувати мій біль. Доля послала мені відраду — дочку. Я чекала дитину, коли мене відірвали від родини. Якщо тут присутній мій особистий лікар Стефаній, він може це підтвердити...
— Я тут, — почувся голос із натовпу. — Якщо я не помиляюся, Ваша Величносте, принцесі зараз майже п'ятнадцять років?
— Дякую, пане докторе. Я хочу, щоб моя дочка мала врешті батька. Ні я, ні вона не претендуємо ні на що. На жаль, вона загубилася, але я відшукаю її. Ради мого сина, а вашого принца, ми повинні встановити істину. Найперше я хотіла б дізнатися, чи знали в Королівстві, де я, і хто надсилав мені щороку фотокартки мого сина! (...)
— А чи не може вона бути самозванкою? — кинув хтось із крутиголовців. — За стільки років людина може змінитися до невпізнання...
Це була провокація, і в будь-якому іншому місці вона призвела б до різкої зміни настрою присутніх. Але тут тільки настала тиша. Олімпія залишалася спокійною, бо роки, проведені нею серед звичайних людей у Серединному світі, навчили її дорожити лише людською гідністю. Головний Правничий гарячково почав нишпорити в пам'яті, намагаючись сягнути дна, де знаходилися найдавніші збірки законів, товсті томи з пожовтілими сторінками. Нічого подібного не траплялось у Королівстві, де владу вважали здебільшого обтяжливим тягарем. Тут не знали, що таке брехня. Облуда, лицемірство відразу розкололи ту величну споруду, яку називали просто — Королівством. (...)
А принц Серпень підніс руку, прохаючи слова, і сказав по-дитячому:
— Це — моя мама.
Головний Правничий посміхнувся. Дуже рідко посмішка, що жила в ньому, виходила на поверхню.