Михайло закинув усі роботи і доглядав жінку та дитину. Матронка часто тихо плакала, а Михайло питав, що болить. Вона говорила, що її серце плаче наперед.
Минув майже рік, але тої веселості й жвавості, що була колись у Матрончиних очах і рухах, ніхто більше не бачив. А в Черемошнім нова влада відкрила кооператив. В колишній румунській школі зробили сільську читальню. Людей зганяли туди слухати щоразу нового лектора, або коли-не-коли крутили кіно. Якоїсь пізньої червневої ночі сім'ю Куриків і ще декого з села совіти вивезли на Сибір.
За кілька днів нова влада зникла, почало панувати повне безвладдя. Дехто цілими сім'ями перебирався у гори, подалі від того, що неминуче повинно було прийти з війною. У Черемошне з початком війни зайшла ріденька німецька частина і розквартирувалася по людях. Німці в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. На другий день після свого приходу німці скликали людей перед церквою на віче. Танасій Максим'юк, який знав німецьку ще з австрійської війни, був за перекладача. Німець сказав, війни боятися не треба, але треба слухати нову владу. Перед своїм відходом німці знову зібрали людей коло церкви, і той самий старший офіцер повідомив, що їхня частина змушена йти вперед, а тут, у Черемошному, вони залишають своїх союзників — представників румунської воєнної адміністрації, яку тутешні люди добре знають. В недовгому часі румуни мобілізували у селі чоловіків. До Михайла прийшов лейтенант Лупул і сказав, що чоловіка залишать у селі, щоб тримати тут порядок. Тим більше, Михайло має хвору дружину і маленьку дитину та й не зовсім благонадійний, як для воєнного часу: хіба забув, за яких умов і як пропадала його жінка, може, вона який агент… Лейтенант наказав Михайлові приходити завтра на пост, щоб поміняти підлогу і двері.
Після розмови з Лупулом Михайло дуже побив Матронку. Дитину перед цим відвів до куми Марії. Чоловік підозрював жінку у зраді, бо хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки. Може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив — сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на війну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Матронка не просилася. Навіть не питала, за що він б'є. Згодом Мизхайло просив пробачення і допитувався, що тоді сталося. Жінка говорила, що нічого не пам'ятає.
Лупул зі своїми вояками покинули село серед ночі і без прощання, у село вернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами. Німці попередили селян, що через Черемошне буде проходити перша лінія оборони, тому треба було готуватися до евакуації. Селяни погнали худобу в ліси. Але фронт небувало швидкими темпами обійшов Черемошне, не зачіпаючи його. Черемошнянські погоничі та пастухи завернули худобу назад. Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти.
У неділю всіх людей погнали до сільради. Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, — і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався побитий, багато не верталося взагалі. Михайлові і Матронці, як і усім, було запропоновано записуватися до депортації або добровільно йти до колгоспу і здавати туди свою худобу і реманент. Дідушенко сказав Михайлові, що той буде колгоспним заготівельником. Мусив Михайло з Матронкою записуватися у колгосп.
А на другий день прибула ціла машина солдатів зі зброєю, які погнали людей під сільраду. Під стіною, сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Геть зовсім голі. У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. Груди у дівчини були обрізані. Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб. В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Дівчина, видно, була сторонська, бо ніхто її не впізнав. Дідушенко почав кричати, що таке чекає кожного, хто не покориться радянській владі. Тим часом на подвір'я в'їхала підвода, яка привезла мертвого батька Івана — Юрка Огронника. Його теж посадили під стіну сільради. Старий Огронник був голий до пояса, а його руки — обрубані по лікті. Дідушенко сказав, що цей старий не хотів показати бункер сина, потім хотів обдурити владу і повів у Чортове урвище. Намагався скочити у провалля разом з офіцером, до якого був прикутий наручниками.
Уночі тричі постукали до Михайлової хати. То були чоловіки в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі. Вони сказали, що прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта — що дадуть. Михайло почав пояснювати, що то людське все, а не його. Матронка спитала, що завтра скаже чоловік у колгоспі. Чоловіки відповіли, що хай так і скажуть, що вночі ввірвалися з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли. Ще пару штурханців у плечі дали. І нічого їм від москалів не буде. А від істинних українців подяка буде. Чоловіки наказали на суботу зарізати свиню, бо прийдуть за свіжиною. Потім вони розповіли, що їх уже не багато, але ще й не мало. І москалям спокою не дадуть, скільки зможуть.
Зранку москалі нишпорили по Михайловім подвір'ї. Михайло з Матронкою сиділи під стіною, а їхня дитина бавилася біля дровітні. Приїхав сюди і Дідушенко з якимось військовим – низьким, опецькуватим і з залисинами. Побачивши його, Матронка відразу зомліла. Поки солдати відливали її водою, поки заспокоювали перелякану дитину, Михайла допитував сам Дідушенко. Михайло говорив, що вночі його пограбували, забрали, що хотіли, а потім побили вікна. Дідушенко не вірив, а питав, чому сусіди не чули вночі ґвалту, чому дитина і жінка не плакали з переляку, чому до сусідів Михайло не побіг відразу після того. І хоч трапилося все опівночі, а один чоловік бачив, що шиби вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив.
Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав. Далі він вийшов з хати, а по якімсь часі вернувся. Матронка закривала хустиною обличчя по самі очі. Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері. Напарник Дідушенка витягнув з кишені зеленого півника-льодяника на довгій паличці. Він почав мовчки смакувати льодяником, а потім витяг з кишені червоного півника. Чоловік поманив дитину до себе. Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника. Офіцер спитав дівчинку, як її звати. "Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового", — відповіла мала. Потім вона сказала, що їй 10 років, що вона знає молитви і любить цукерки. Потім офіцер попросив дитину показати, чи вона вміє заплітати косу. Коли Даруся заплела косу, офіцер дав їй полизати цукерку, а потім запитав, чи дуже ті вуйки вночі били тата. "Вони тата не били". – "Вони тата не били, але били вікна?" – "Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли". – "Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?" – "Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав". Офіцер дав дитині полизати цукерку, а потім знову питав: "Дарусю, а що ще казали татові вуйки?" – "Казали зарізати до суботи свиню". Офіцер витяг ще одного півника, жовтого, і сказав дівчинці бігти погратися до сусідського Славчика, а заодно дати і йому півника.
Після цього Михайло пішов до хати і взяв рюкзак з речами, бо думав, що його відразу арештують. Та Дідушенко сказав, що в тюрмі його не треба, щоби задаремно годувати. Михайло мусить повернути в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів. Тоді лишиться вдома. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє.
Матронка лежала до вечора. Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною — то так і не випустив люльку з рота, також до вечора. Матронка вважала дитину винною, але Михайло говорив їй, що то люди донесли усе, як було. Раптом Матронка зірвалася на ноги і призналася чоловікові, що сьогодні у їхній хаті побував її кат. Десять років тому, коли вона шукала корову, її покликали чоловік і жінка, геть мокрі. Вони говорили, що припливли з того боку ріки, з іншого Черемошного, бо там сьогодні совіти вивозять людей цілими сім'ями. Втікачі просили Матронку допомогти їм сховатися. Та раптом два совіцькі прикордонники підійшли до Матронки та втікачів і спіймали усіх трьох. Спочатку били всіх трьох, потім розділили, Матронці кілька разів повільно затискали пальці між двері. Зранку якийсь офіцер знову наказав Матронці говорити правду. Вона знову розповіла про загублену корову, про те, що має тримісячну дитину, і їй треба йти годувати дитину, бо молоко перегорає. Офіцер вирішив перевірити і тиснув груди так, ніби хотів її видоїти. Жінка впала непритомна на підлогу, а коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани-галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. Він говорив: "Я тебе відпускаю тільки тому, що у тебе мала дитина, великі груди і довге волосся. А твоя корова буде тепер давати мені молоко замість тебе. Але запам'ятай собі, жінко, одне: якщо ти хоч раз, десь комусь, бодай чоловікові, скажеш, що з тобою було…" — "Я нічого не пам'ятаю…" — не дала доказати Матронка і подивилася йому в очі. А сьогодні цей її мучитель випитав у маленької Дарусі нічну правду, не впізнавши своєї колишньої жертви…
Михайло поїхав до вуйка Василя, що тримав в Бозні полонину, щоб випросити масла, сиру, сметани, щоб віддати у колгосп. Михайло вже другу добу ходив, випрошуючи в людей, яке можна їстівне добро, обіцяючи відробити на деньках позичене. Вуйко Василь говорив, що не може віддати просто так людську працю, бо що скаже ґаздам? Раптом із кошари вийшов чоловік, у котрому Михайло впізнав свого нічного гостя.