Вона уявляла давню гречанку суворою жрицею Артеміди, якій приносили людські жертви. Не дослухавши суперечки, Зина пішла плавати. Іполит поплив за нею, і вони запливли далеко від берега. Дівчину захоплювало "почуття простору, великої одірваності, повної самотності в морській пустелі". Іполит ледве вмовив її вертатися, нагадавши, що сил на зворотний шлях може не вистачити. Того дня вони зайшли випити молодого кримського вина. Згодом Зина сказала, що хотіла б його поцілувати, але Леся ревнуватиме й не дозволить. Втім, хай Іполит не губить надії: якось вона таки поцілує його.
Особливо запам'ятався йому випадок із мигдалем. Вони сиділи в парку на лавочці: Іполит розбивав горіхи каменем, дівчата вибирали зернята. Зина почала класти їх просто йому до рота. Раптом Леся заплакала й побігла геть. Зина сердито скинула мигдаль із лави, крикнула: "Довели дівчину до сліз!" — і кинулася за сестрою. Наступного дня Леся просила в Іполита пробачення.
Місяць відпустки промайнув швидко. Коли Іполит від'їжджав, дівчата проводжали його. Зина підбігла до машини й шепнула йому на вухо: "Коли б Ви більше бажали мене й були б зухваліші, я віддалася б Вам..."
VIII
Повернувшись до Києва, Іполит не міг зрозуміти Зининих слів. Чи було це щире визнання, чи тільки нова витівка, щоб висміяти його серйозність? Восени вона поводилася так, наче нічого не сталося, й не помічала його спроб побути з нею наодинці.
На початку грудня 1924 року Іполит перевіряв письмові вправи сестер. Лесине завдання було бездоганне, а в Зининому зошиті формули безнадійно переплутались. На останній сторінці він побачив напис: "Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів". Його серце тремтіло, мов патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки. А Зина незворушно запитала, як він оцінює її незвичайний спосіб розв'язати задачу. Іполит стримано відповів, що давно чекав від неї такого оригінального рішення. Коли виходив, почув, як Леся вимагала пояснень, а Зина розірвала свій зошит.
До приходу гості Іполит купив тістечок, винограду й портвейну, накрив маленький столик. Він чекав нарешті щирої розмови. Та Зина почала оглядати його кімнату, критикувати тістечка й радити інше вино. Вона розмовляла про дрібниці так, ніби вони сиділи в людній кав'ярні. Щоразу, коли Іполит намагався заговорити відверто, Зина відводила розмову вбік. Навіть коли її коротка спідниця підгорнулася, Іполит підозрював, що й це нова пастка: варто йому зніяковіти, і Зина з удаваною дитячою невинністю його висміє.
Чоловік дорікнув їй, що вона сама надто методична, твереза й розсудлива, хоча називає таким його. Зині ця характеристика сподобалася. Потім мова зайшла про книжки. Іполит зізнався, що збирає їх, але майже не читає. Якось у поета Максима Рильського він побачив лише кілька книжок на розхитаній етажерці, й приятель сказав йому: "Поетові не потрібні книжки. Він носить в середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу". Іполит же почував, що йому бракує ідей і слів: він радше працівник і практик.
Опівночі Зина зібралася додому. Іполит жалкував, що так нічого й не сказав. Тоді вона простягла йому руки й дозволила їх цілувати. Він поцілував, але дівчина раптом попрощалася. Провівши її, Іполит повертався холодною вулицею. Йому хотілося, наче бездомному псові, завити від болю, нудьги й розпачу.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
IX
Кохання прийшло в ясні морозні дні січня. Дванадцятого числа Зина подзвонила Іполитові до лабораторії. Уся родина збиралася до театру, а вона нібито через головний біль залишалася вдома й запросила його до себе. Того вечора Зина стала його коханкою.
Якось Іполит обережно заговорив про шлюб, про свій обов'язок перед нею і двозначність їхнього становища. Зина розсердилася. "Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся!" Вона пояснила, що зробила це саме для того, щоб знищити можливість одруження. "Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше", — говорила вона. Іполит наполягав, що він порядна людина й не хоче вчинити ганебно, але Зина відповідала: "Мені не потрібна твоя порядність".
Минуло півтора місяця, і від кохання залишився "тільки холодний попіл, гіркий аромат полину". Зина нудьгувала. Іполит картав себе: він не зумів зробити їхнє кохання щастям, відкрити перед дівчиною нові обрії. Вона прагнула чогось незвичайного, неможливого, неправдоподібного, а він був надто звичайною людиною. Старі форми родинного життя були для неї неприйнятні, нових вона не знаходила. Іполит думав, що Леся, навпаки, стала б доброю, лагідною дружиною.
Одного лютневого дня, почуваючись самотнім, він пішов до Василя Гриба, з яким колись викладав у школі. Гриб любив іронію, парадокси й двозначні поради. Іполит, не називаючи імен, розповів йому про дівчину, яка кохає його, але категорично відмовляється від шлюбу.
Гриб у відповідь пригадав, як у дитинстві збирав обгортки від цукерок. Одного разу навіть украв цукерку заради рідкісного папірця. Батько жорстоко покарав його, і хлопець спробував повіситися. Його врятували. Найбільше Василя вразило не покарання, а те, що ніхто не повірив у його захоплення. Гриб сказав Іполитові, що той ніколи не переживав подібної пристрасті, тому не вміє серйозно ставитися до нібито несерйозних речей і бачити химерність того, що всі вважають важливим.
На думку Гриба, Іполит був озброєний застарілими поняттями про дівочу честь, порядність, падіння та шлюб. Він нагадував Самсона, який силкується підняти й перенести ворота, хоча ті й так відчинені. Дівчина прагне свободи, а Іполит наполягає на тому, чого вона не хоче, і цим може штовхнути її на небезпечний вчинок.
Гриб припускав, що Зина віддалася Іполитові не стільки з кохання, скільки для знищення самої можливості шлюбу. Якщо ж Іполит й далі наполягатиме, вона шукатиме ще рішучішого кроку, після якого повернення вже не буде. "Цього остаточного вчинку я б, Іполіте Миколайовичу, і берігся..." — застеріг Гриб. Він радив не сперечатися з дівчиною, а спробувати її зрозуміти.
Іполит не погодився. Але згодом, згадуючи ту розмову, визнав: Гриб мав рацію, а він зробив велику помилку, знехтувавши його порадою.
X
Іполит прийшов до Мар'ї Семенівни просити Зининої руки. Родина не знала про їхні стосунки й гадала, що пропозицію він зробить Лесі, яка за характером більше підходила йому.
Поки Іполит розмовляв із матір'ю, сестри залишилися вдвох. Леся сказала, що відмовиться від пропозиції, бо знає: Зина кохає Іполита. Зина відповідала, що може кохати кого завгодно і не збирається підкорятися правилам. Вона взяла з шафи свого ведмедика й заговорила до нього: хоча його Зина вже пів року є коханкою "марудного й чесного Оплика", дружиною вона не стане ні йому, ні будь-кому іншому.
Леся була приголомшена, заплакала, але почала заспокоювати сестру: усе владнається, вони одружаться й будуть щасливі. Зина заперечила: "Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захотіли гадати про шлюб зі мною". Леся злякалася, що та думає про самогубство. Проте Зина сказала, що смерть — для слабких, а вона хоче, усе знищивши, жити далі.
Мар'я Семенівна дала Іполитові згоду й покликала молодшу дочку. Зину довго шукали. Почувши метушню, Іполит раптом відчув, що сталося щось непоправне. Нарешті дівчина прийшла, бліда як смерть. Мати урочисто оголосила, що Іполит просить її руки, і запитала, що вона скаже. Зина відповіла: "Я тільки що віддалась двірникові!"
XI
Минули роки. Іполит повернувся з Німеччини, де три місяці купував для заводу прилади, препарати й літературу. Справи на заводі йшли добре. У лабораторії йому допомагав працьовитий і акуратний Панас Григорович, колишній фельдшер. Іполит збирався наступного дня відвідати Мар'ю Семенівну та Лесю.
Їдучи трамваєм, він розповів помічникові, що в Берліні його поранили двома кулями. У ресторані якась п'яна жінка застрелила свого супутника, а потім стріляла ще; одна куля влучила Іполитові в ногу, друга — в бік. Німецькі лікарі врятували його.
У відповідь Панас Григорович розповів про свого сусіда Миколу Буцького. Той завів дружину до лісу, вбив і закопав у заздалегідь підготовленій ямі. Люди говорили, ніби він зробив це через аліменти, та Панас знав подружжя й не був певен у такому поясненні. Буцькі жили дедалі бідніше, дружина виснажувалася від злиднів. Микола не раз скаржився, що не може дивитися на її страждання, любить і жаліє її, але не знає, як допомогти. Якось він сказав, що хоче отруїти дружину. Панас не сприйняв цього всерйоз, а згодом сталося вбивство. Тепер він докоряв собі, що не зумів запобігти лихові.
Іполит і Панас зайшли до ресторанчика. Дорогою вони бачили вагітну жінку, яку старенька мати застерігала, щоб та не впала на слизькій вулиці. Іполит припустив, що турбота матері могла бути не такою безкорисливою, як здається: вона боялася нових клопотів, а майбутня дитина могла зміцнити доччину родину. Він порівняв цей випадок з історією Буцького й зробив несподіваний висновок: любов убивці, можливо, чистіша, бо в ній не було сторонніх розрахунків. "Микола Буцький гадає винятково про жінку, яку кохає…" — говорив він і навіть хотів передати тому посилку до в'язниці.
Та Панас Григорович нагадав, що могли існувати й цілком земні причини злочину: аліменти та приховані в Буцького золоті гроші. Історія, яка здавалася Іполитові доказом незвичайної любові, знову ставала незрозумілою.
XII
Увечері Іполит розбирав привезені з Німеччини книжки. Серед них було багато праць Ніколо Макіявеллі. Той на одних сторінках вихваляв свободу й доброчесність, а на інших навчав обманювати, зраджувати й убивати. Водночас сам був скромною людиною й добрим сім'янином. Іполит думав про дивні поєднання жорстокості й милосердя. Іноді, вважав він, суворість може бути милосерднішою за лагідність, а вчинок, на перший погляд потворний, — наслідком сильного почуття. Він знову згадував Буцького.
Заводські доручення в Німеччині Іполит виконав успішно, придбав чимало рідкісних книжок, але не натрапив на слід Зини. Минуло два з половиною роки від того весняного дня 1925 року, коли він просив її руки.