Він не чекав подяки, просто хотів бачити Колобка щасливим. Задля тигра він робив часом не зовсім чесні вчинки, брехав, обдурював. Коли зрідка хтось із знайомих зазирав на балкон, Колобок мусив прикидатися м'якою іграшкою або килимком, що провітрюється. Звісно, це було небезпечно, бо люди бувають вельми цікаві. Тому господар не відчиняв нікому дверей без нагальної потреби. Але від нечисті щось приховати неможливо, і тому Мортіусом вертіли, як хотіли. Усі його статті були попередньо відредаговані Повелителем. Так він угрузав у болото брехні та вигадки, розуміючи, що самотужки йому звідти не вибратися. Колобок натомість лише їв і спав, думаючи про щось своє. (...)
11
Незважаючи на те, що гроза могла ще повернутися, біля Медової печери було людно, або, краще сказати, — кітно. Король котів скликав на опівнічне віче охоронців, і сотні лицарів непомітними стежками, прикриваючись плащем темряви, збиралися до підніжжя гори. Якщо й були між ними якісь ранги, то лише через особисті заслуги, а не за героїчні діяння предків, бо коти не надають жодної ваги породі, тобто привабливій зовнішності, що так цінується в їхньому племені людьми. Дощ був дуже неприємний для котячого хутра, тому лицарі поховалися під лопухами, у кущах, щілинах, очікуючи виходу Короля. Ліхтарик міг би вихопити з темряви то вушко, то кінчик хвоста, око зелене чи жовте, але жодний кіт з обережності не виставив би себе цілого, і не те, що не нявкнув, а навіть би й не муркнув. Здавалося, тут не знайдеш навіть одного кота, а насправді їх було коло Медової печери аж три сотні. Дехто, щоб потрапити сюди вчасно, вирушив ще по обіді з дому. Усі коти мають дім, але не кожний має господаря, про якого б піклувався.Лицар, що спав у Медовій печері спасенним чи заклятим сном, для багатьох котів був саме тим господарем, про якого вони могли піклуватися, і це додавало їм мужності в нелегкому, хоча й вільному житті. На штандарті Лицаря був зображений кіт. Цей факт належав до історії, яку передавали з уст в уста кожному поколінню котів міста. І не один кіт мріяв дожити до того дня, коли Лицар прокинеться і визволить Королівство від крутиголовців. Творцем і натхненником цієї історії був Головний охоронець і товариш Лицаря — кіт Сиволап. Довге чатування біля ложа ні живого, ні мертвого господаря допомогло йому відшукати цю ідею, яка надала сенсу існуванню і підтримувала надію. Готуючи майбутнє військо, Сиволап знав: у людей Королівства відібрали душу, і вони стали такі слабкі, що вже самотужки не зуміють визволитися з-під гніту Імперії крутиголовців.
Тим часом у печері Марко допоміг сісти королівському синові на його вбогій постелі. Лише після ковтка цілющого вина з королівського виноградника Серпень відчув, як руки й ноги помалу теплішають та оживають. Він бачив усе, наче в тумані, і погано розумів, про що йдеться, проспавши так довго у світі, у якому ніколи не бував раніше. Йому здавалося, що він проспав лише мить. Навіть не пам'ятав, як заснув. Марко не знав, як про це розповісти, а також про все інше. Це треба було зробити обережно, поступово, але й не гаючи часу. Марко мусив сказати сам, бо Сиволап не розмовляв по-їхньому.
Поки дуже ще кволий Серпень мовчав, роззираючись у печері, яку бачив уперше, кіт тулився до нього не як король, а як лагідний домашній котик, що скучив за господарем. А Марко мучився, які слова підшукати, як розповісти, що вони зараз далеко від дому, у зовсім іншому світі, звідки їм треба повернутися до Королівства, від якого залишилася тільки назва, і єдине означення, яке можна застосувати до колись благословенного краю — проклятий і нещасливий. Правда, сказана відразу, могла б убити принца. Але й брехні він не пробачив би.
Хто, як не Марко, знав найкраще давнього товариша. Вони народилися в один день, росли, наче рідні брати, як колись їхні батьки Теренцій і Даниїл. Вони ніколи не сварилися, як не сварилися їхні батьки. Згодом Серпень мав стати королем, а Марко — архіваріусом. До цього їм належало набратися досвіду, щоб було легше керувати Королівством. Після закінчення Академії, що знаходилася на відстані тридцяти миль від замку, який називався Королівський Осідок, хлопцям належало ще кілька років помандрувати, навчитися різних ремесел, тобто пізнати світ поза книжками. Але тепер усе змінилося: несправедливо, незрозуміло, жорстоко. Добрий, знайомий із дитинства світ з'їхав із глузду. Замість цього Марко сказав якомога безтурботніше:
— Нарешті наш сонько прокинувся!
— Хіба я довго спав? — здивувався Серпень. — Котра година?
— Час усілякої нечисті, яка не любить сонця, — двозначно відповів Марко. — Але світанок уже близько.
Хлопець скривився:
— Чого це тобі забаглося будити мене опівночі? Що, власне, сталося?
Він пробував підвестися, але заточився і ледь не впав.
— Королівство в небезпеці, — сказав Сиволап, затремтівши.
— Ти розмовляєш?
Кіт трохи збентежено відповів:
— Пора би вже й заговорити по-вашому.
Очі в Серпня сяяли:
— Це просто чудово! Говори, говори ще!
Марко кашлянув.
— Знаю, знаю, — буркнув кіт. — Не все відразу. Мушу сказати тобі, господарю, і тобі, Марку, що я прожив уже досить довго, аби заговорити до вас. Мова друзів заслуговує на те, щоб коти нею розмовляли. Якби було не так, я б мовчав, як мертва миша.
— Дякую, Сиволапчику...
— Це потрібно ще й для справи. Найменша дрібниця може допомогти їй або зашкодити.
— Та ти справжній філософ! — вигукнув Марко. — Він же й на лекціях із нами сидів. Пам'ятаєш, Серпню?
— Еге ж, і втікав через вікно, коли заманеться!
— Коли було нецікаво, — виправив кіт. — Ви теж могли так робити.
— Ти що, Сиволапе?! Майбутній король і майбутній архіваріус? Коли було нудно, ми сиділи за партою і бавились у "розбійницьку дорогу".
"Слава богу! — зрадів Марко. — Він це пам'ятає".
Щоки юного лицаря, у якому пів години тому ледве жевріло життя, зарожевіли, голос зміцнів.
— А це що за розбійницьке кубло?
— Медова печера, господарю, — трохи образився кіт. — Колись у ній жив славний чоловік Михей. Годував бджіл і писав книжку...
— Вибач... А що з ним сталося?
— Мабуть, подався в інший світ. Ти ж знаєш, що їх багато. Ми теж в іншому світі й мусимо пильнувати.
— Чекай, чекай! Я щось не розумію...
— Сиволап має на увазі, що ми не в Королівстві. Ми сховали тебе в Медовій печері, бо це найбезпечніше місце, — пояснив Марко.
— А що, власне, сталося?
— Та так, нічого страшного...
Марко звівся на ноги, щоб набрати більше повітря.
— Ти куди?
— Думаю, час підкріпитися. Я цілий день нічого не їв. Ухопив кілька суниць по дорозі. Немає куди квапитися. Дещо сам згадаєш, а решту ми із Сиволапом розповімо. Лише не підганяй. Добре? На голодний шлунок усе видається несправжнім...
— З вашого дозволу, — сказав кіт, — я спершу хотів би вийти до свого народу та повідомити про радісну подію, яка, думаю, змінить світ на краще. Мої громадяни, здебільшого, щирі й прості...
— Твої громадяни, Сиволапе? — здивувався ще раз Серпень.
— Слово "піддані" їм би не сподобалося. Це — наче слуги. Я тепер — Король котів.
І, помилувавшись ефектом від цього повідомлення, Сиволап поважно вийшов через дірку під дверима.
— Марку, — озвався принц, — кажи все, як є. Найважливіше. Де я і хто я, я вже знаю. Але я не розумію, чому я тут. Що з Королем? А з Королівством?
— Дай я зберу спочатку на стіл.
— Я тобі допоможу.
— Ти ще слабкий. Коли хочеш знати, тебе отруїли, і, якби не захист помічника королівського лікаря Антося, ти заснув би навічно.
— А що з Фабіяном?
— Королівський лікар і чародій зрадив нас усіх. По-людськи його можна зрозуміти: крутиголовці викрали його дочку. То він і зламався. Але ні, зрада завжди є зрадою. Нині в Королівстві знайдеться дуже мало людей, стійких супроти неї. Виходити з печери тобі не можна. Я ще не знаю, як ми звідси виберемося, але мусимо вибратися. Як казав славний король Олімпій III, складних рішень завжди багато, а просте — тільки одне й найліпше обрати його...
Розпочавши своє чергове журналістське розслідування з метою заробити, Мортіус потрапив у халепу й змушений був покинути Серединний світ. Як виявилося, тигр Колобок народився в Королівстві, тому запропонував журналістові податися туди. Вони опинилися в Медовій печері, познайомилися з Марком і Серпнем, і всі разом вирушили в дорогу, щоб знайти й урятувати Королівство.
Люцина вибігла з дому, рятуючи чарівну книжку від підступних сусідок, сіла не в той автобус та опинилася в невідомому їй місці.
До Королівства потрапити нелегко, навіть якщо дуже хочеш: самого бажання не досить. Багато людей не поворухнули й пальцем, тому їхнє бажання не здійснилося. А бувало, що вони потрапляли кудись, думаючи, що це і є Королівство, і жили собі в тому місці, скільки заманеться. Але чомусь там вони розминулись із друзями, котрі насправді потрапили до того Королівства. Тому краще подорожувати разом. Для тих, кому це цікаво, скажемо, що книжки про Королівство засвідчують його існування, справжнє існування. Ось що пишеться в "Енциклопедії Королівства" на сторінці 386: "Єдині й незаперечні докази самобутності Королівства: любов до всіх живих істот, уключаючи людей, прагнення до знань і відсутність недовіри до прибульців". Ще можна додати хороші, рівні дороги, безліч садів і чисті річки, і легенький потаємний усміх на багатьох обличчях. Його не можна навчитися — з ним треба з'явитися на світ. У Королівстві таких людей більше, ніж будь-де.
А ще є люди, кому мандрівка до Королівства здається неможливою. Вони вважають, що це далеко й туди треба купувати квиток. На поїзд, літак, а чи й на корабель, хоча нині на кораблях не подорожують, а відпочивають, бо мають обмаль часу. Дорослі прагнуть заробити якнайбільше грошей, а їхні діти — вирости, щоб робити те саме, що й батьки. Звісно, якщо вони не можуть без цього жити, то нехай собі заробляють на здоров'я. У них — своє Королівство. Але є інші батьки й інші діти, як-от мама з Люциною. Про таких кажуть, що вони "не від світу сього". Тобто не від Серединного світу. І через те їм іноді живеться нелегко. Правда, буває і навпаки. Бо коли не звертаєш на все уваги, тобі байдуже, що думатимуть про тебе близькі чи далекі сусіди. Вони просто щасливі, та й усе.