Тільки цей Колодязь пам'ятає їх геть усі.
Ввечері Міо і Юм-Юм поверталися додому. Тепер Міст Вранішньої Зорі був ніби зітканий зі срібного проміння. І звався він Міст Місячного Сяйва. Міо думав про казки з колодязя. Одна йому особливо сподобалася. Вона починалася так: "Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею…" Міо теж був королевичем і вважав, що казка про нього. Йому здавалося, що колодязь хотів висловити щось особливе.
Міо запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща. Тато сказав, що в Землі Загірній. Хлопець висловив бажання поїхати туди, а тато посмутнів, хоч дозволив і хотів, щоб син їхав.
Тато попрощався з Міо і попросив повертатися. Міо зустрів Юм-Юма й розповів йому, що їде в Пущу. "Нарешті!" — мовив Юм-Юм і сказав, що теж їде. Міраміс теж зрадів, коли почув про поїздку.
Земля Загірна була страшенно далеко. Пуща була дуже гарна й зовсім не здавалася небезпечною. Усе тут було лагідне, лише одного треба було боятися: далеко за Пущею була темрява, бо там починалася Країна Чужинецька, Країна лицаря Като.
У Пущі Міо побачив прекрасний ліс і відчув, що йому повинна відкритися якась таємниця. Зненацька друзі почули тупіт копит. До них прибігла сотня білих коней з розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс. Юм-Юм сказав, що саме тут домівка Міраміса. Король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став конем Міо.
Друзі поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за ними. Червоний плащ Міо зачепився за гілляку, зробилася чимала дірка.
Раптом серед лісу вони побачили казкову білу хатинку під солом'яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Вони саме цвіли. Коли хлопці зайшли, то побачили ткалю за верстатом. Міо спитав, чому вона тче серед ночі. Вона відповіла, що тче чарівне полотно. Вона заспівала, а коли перестала, надворі завів свою пісню Жалібник. Коли Міо запитав, чого той птах співає, ткаля заплакала. Виявилося, що птах співає про її доню, яку викрав Като. Жалібник не один вечір співав Міо в трояндовому садку, але хлопець не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Грі, і про багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като.
Міо раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди він й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його.
Коли Міо сказав, що зараз поїде в Країну Чужинецьку, Юм-Юм не здивувався і сказав, що знає про це, і всі про це знають. Міо здивувався, що король теж знає і хоче, щоб його син поїхав, навіть якщо загине. Міо сказав, що не наважиться. Але Жалібник знову заспівав, і хлопець відважився їхати. Юм-Юм сказав, що їде разом з другом. Міо страшенно зрадів, але не хотів наражати його на небезпеку. Юм-Юм відповів, що не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.
Ткаля полатала плащ Міо, підшила блискучою тканиною, що легенько й м'яко огорнула йому плечі. Також вона дала друзям хлібину, що втишує голод. Хлопці вирушили в дорогу.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЗАЧАРОВАНІ ПТАХИ
Вони довго їхали крізь ніч. У Країні Чужинецькій була непроглядна темрява. Міраміс завзято опирався, але Міо мусив їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли він довідався, що йому тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, Міо посмілішав. Юм-Юм сидів позаду. Вони досягли озера, у якому була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Міо зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.
На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. То був замок лицаря Като. Юм-Юм сказав, що Міо потрібний меч. Тільки-но він вимовив ці слова, як вони почули, що поблизу хтось жалібно стогне. Друзі підійшли до вбогої хатинки, у якій тьмяно світилося віконце. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок на ім'я Ено і стогнав, що помирає з голоду. Спершу він налякався хлопців, а коли переконався, що вони не прийшли кривдити його, заплакав і почав їсти хліб, який вони йому дали.
Юм-Юм сказав старому, що Міо — лицар і королевич, і йому потрібен меч. Чоловік сказав, що Зброяр живе у найглибшій печері найчорнішої гори. Дорога туди лежить через Мертвий Ліс.
У МЕРТВОМУ ЛІСІ
Коли друзі вийшли від Ено, то почули, що Міраміс наче кличе на допомогу. Коня спіймали вивідувачі, і хлопці не знали, як допомогти. Вони побралися вперед і побачили на високій скелі коня, якого оточило п'ятеро чорних вивідувачів, а двоє тримали за вуздечку. Юм-Юм і Міо почули, що коня переправлять через Мертве Озеро до лицаря Като. Вивідувачі зрозуміли, що хтось перейшов кордон, тому треба шукати ворога. Міо ще дужче пожалкував, що приїхав сюди. Хлопець хотів, щоб тато прийшов сюди і допоміг йому. Коли він думав так, йому здалося, що він почув татів голос. "Міо, мій Міо", — сказав він. Хлопець думав, що тепер він лицар, тому повинен бути мужній і не плакати. Але він лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Коли вивідувачі забрали коня і пішли, Юм-Юм сказав, що треба йти на пошуки Зброяра.
Врешті хлопці добралися до Мертвого Лісу. В ньому на деревах не було зеленого листя, тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям. Раптом між деревами з'явилася довга лава чорних вивідувачів. Вони сунули просто на друзів, які думали, що їм уже кінець. Раптом сталося щось дивовижне: чорний стовбур старого дерева біля них розчахнувся. Вони з Юм-Юмом за мить сиділи у дуплі, а вивідувачі шукали їх і не могли знайти. Хлопці чули, як вивідувачі казали, що треба шукати ворога в Мертвому Лісі. Довго шукали вивідувачі, але не знайшли хлопців. Коли вони пішли, хлопці вийшли, і Міо подякував дереву. Він подумав, що дерево врятувало їх, бо може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою.
Уже світало, а вони досі не знайшли печери Зброяра. Але світанок тут був не такий ясний, як удома. Навколо залягав моторошний сірий туман, майже зовсім темний. Знову Мертвим Лісом їхали вивідувачі. Цокіт копит наближався, друзі хвилювалися. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед ними розступилася земля, і Міо побачив невеличку печеру. Друзі сховалися туди, а коли вивідувачі помітили печеру і почали проштрикувати її списом, вістря не зачепило хлопців. Коли вивідувачі поїхали геть, Міо подумав, що печера врятувала їх, бо навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць. Він подякував землі, і друзі пішли з Лісу.
Вони вийшли до скель, які загородили їм дорогу. Міо охопив розпач, бо це були скелі навколо Мертвого Озера, до якого вони знов прибилися. Недалеко стояла сіра занедбана хатина Ено. Вона притулилася до скелі, щоб не впасти. Юм-Юм сказав, що це і є найчорніша гора на світі, але де в ній печера Зброяра.
З Мертвого Лісу до друзів знову мчала довга лава чорних вивідувачів. Міо з Юм-Юмом не мали куди тікати, тому лиш вперлися спинами у скелю. Сталося щось дивне. Скеля подалась, і хлопці опинилися всередині гори. Вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору.
Міо та Юм-Юм опинилися у великій печері, яка мала багато ходів. Хлопці довго ходили ними, шукаючи Зброяра. Коли вони поїли хліба, Міо зупинився випити води, що скапувала зі стіни. Напившись, він обернувся до Юм-Юма, але його не було. Міо кликав, але його голос печера обертала на шепіт. Хлопець заплакав і подумав про тата. Йому здалося, що він почув: "Міо, мій Міо". Тоді хлопець заграв на сопілці, яку йому вирізав Нонно. Дуже далеко Міо почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Так друзі знайшли один одного.
Вони пішли униз і нарешті знайшли кузню і Зброяра, кремезного й дужого чоловіка з рудим волоссям і бородою. Зброяр сказав, що він належить Като, але ненавидить його. Чоловік був прикутий на довгий ланцюг, який не брав жоден вогонь і жоден молот. Зброяр мусив кувати зброю для лицаря Като, який вбивав добрих і невинних. Та лицар Като знав не про все. Зброяр виніс з кутка печери меча, що ряхтів у його руці, мов полум'я. Цей меч вмів розтинати камінь і був призначений проти самого лицаря Като, у якого було кам'яне серце. Міо також довідався, що в Като замість правої кисті є залізний пазур, яким він видирає в людей серце з грудей, а потім закладає їм у груди кам'яне.
Міо взяв меча, і по його тілі наче пробіг вогонь, що додав сили й відваги. Зброяр показав вікно у печері, з якого було видно Мертве Озеро й замок лицаря Като по той бік озера.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЗАЛІЗНИЙ ПАЗУР
Зброяр мав човен, на якому плавав, наскільки дозволяв ланцюг. Като не знав про це. Міо та Юм-Юм сіли на човен, а на прощання Зброяр сказав Міо, щоб той був обережний, коли побачить залізний пазур. Якщо Міо не триматиме напоготові меча, йому буде кінець.
Шалені хвилі несли човен до скель, і хлопці думали, що розіб'ються. До них злетілися зачаровані птахи, кружляли над ними й жалібно квилили. Міо здавалося, що серед птахів він бачить брата Нонно та сестричку Грі.
Коли друзі вже думали, що рятунку немає, хвилі раптом уляглися і легенько провели човен повз усі небезпечні рифи. Міо подумав, що хвилі теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою. Міо подякував озеру. На стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като.
Юм-Юм був голодний, і хлопці з'їли останній шматок хліба. Їм треба було вибратися на скелю. Дорога була дуже тяжка, та скеля наче сама висувала їм під ноги опору.
Друзі досягли муру, але раптом надійшли вивідувачі. Коли один з них запалив смолоскип, і наших героїв могли побачити, з озера знялася пташина зграя. Всі зачаровані птахи залопотіли крильми й шугнули просто на них.