Даніель Пеннак — Око вовка (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Даніель Пеннак

Око вовка

Стислий переказ по розділах та главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ЯК ВОНИ ЗУСТРІЛИСЬ

1

Хлопчик укляк перед кліткою вовка. Вовк роздратовано ходить туди-сюди. Він не боїться, хлопчик його лише інтригує, адже дивиться на нього вже добрі дві години. Інші діти бігають, стрибають, галасують, а потім йдуть до горил, до лева. А цей хлопчик стоїть і мовчить. Лише водить очима. Вовк бачить хлопчика через раз, бо має одне око. Друге втратив у сутичці з людьми, десять років тому, коли його полонили. У вольєрі вовк один, бо вовчиці не стало минулого тижня.

2

Наступного ранку вовк прокинувся і знову побачив хлопчика по той бік загорожі, на тому ж таки місці. "Не міг же він простояти тут всеньку ніч!" — подумав вовк і почав ходити колами. Вовк кружляв цілу годину, а за ним спостерігав хлопчик. Сріблясте хутро вовка черкає по сітці. На бляшанці, що висить на сітці, написано: "Аляський вовк". Там намальовано карту Крайньої Півночі з ділянкою, зафарбованою червоним, щоб було зрозуміло, де він водиться. Вовк ходить і думає про хлопчика, хоч дав собі слово більше не думати про людей. І десять років його дотримував: не думав про людей, не дививсь на них. Так само, як і про дітей, які блазнюють перед його кліткою, ні про робітника, який здалеку кидає йому м'ясо, ні про художників, які приходять його малювати в неділю. "Найкращий з людей не вартий, щоб про нього думати!" — казала колись його мати, Чорна Заграва. До минулого тижня вовк іноді уривав своє кружляння. Вони з вовчицею сідали перед відвідувачами і дивилися крізь людей. І ось вовчиця померла. Вона була сіра з білим, як снігова куріпочка. Відтоді вовк більше не зупинявся. Кружляє зранку до вечора, і кинуте йому м'ясо мерзне долі. А за огорожею, стрункий, як літера "і", дивиться на нього хлопчик.

Дивіться також

3

На третій день хлопчик знов прийшов. І наступного дня. І в інші дні. І вовку знову доводиться думати про нього: хто він, чого приходить, чи має друзів. Одного дня зоосад мав бути зачинений. Це санітарний день, але хлопчик прийшов. Вовк відчув втому, ніби погляд хлоп'яти важить цілу тонну. Зненацька вовк зупинився і сів просто перед хлопцем. І теж втупив в нього свій погляд. І дивиться не крізь хлопця, а в очі. "Хочеш мене розглядати? Гаразд! Я теж тебе розглядатиму! Побачимо, хто кого..." — думає вовк. Але щось не дає спокою вовкові: у нього одне око, а у хлопчика два. Отож вовк не знає, в яке око хлопчика втупити свій погляд. Він розгубився. Погляд його розгублений. Невдовзі з рубця на незрячому оці стікає сльоза. То не сум, а безпорадність і гнів.

Тоді хлопчик робить щось дивне. Це заспокоює вовка і вселяє в нього довіру. Хлопчик заплющує одне око. І тепер вони дивляться око в око серед безлюдного й принишклого зоосаду, маючи вдосталь часу вивчити одне одного.

Стислий переказ по розділах та главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ОКО ВОВКА

1

Око у вовка жовте, кругле, з чорною зіницею по центру. Він ніколи не змигує. І хлопчик ніби дивиться на свічку, яка горить в темряві, він бачить лише око. І те око більшає, круглішає, стає мов рудий місяць у чистому небі, і зіниця всередині його усе темнішає. "Хотів мене роздивитися? Роздивляйся!" — ніби каже зіниця. І спалахує зловісним вогнем. "Справжня чорна заграва!" — думає хлопчик. І він каже: "Згода, Чорна Заграво, я дивлюся на тебе і не боюся".

Хлопчик не відводить погляду. І коли чорне вже заполонило все, і ще більше почорніло, хлопчик побачив те, чого ще ніхто до нього не бачив: зіниця жива! То чорна вовчиця, яка лежить серед вовченят і гарчить на хлопчика. Вона не рухається, тільки шкірить сліпучі ікла. Але хлопчик не боїться і не відступає. Час минає. Напруження Чорної Заграви спадає. І вона цідить крізь ікла: "Гаразд, якщо хочеш, дивись, скільки влізе, тільки не турбуй мене, поки я навчатиму малих". І більше не переймаючись хлопчиком, вона оглядає сімох пухнатих вовченят, які лежать коло неї. П'ятеро вовченят руді, як райдужна оболонка. А шостий біло-блакитний, білий вовк. А сьома руденька вовчичка схожа на золоту блискавку. Братики називають її Блискіткою. А довкола сніги, біла безмовність Аляски, на Крайній Півночі Канади. І серед тієї білої тиші урочисто звучить голос Чорної Заграви: "Дітки, сьогодні я вам розповім про Людину!"

2

Вовченята не хочуть слухати про Людину, а Блискітка хоче. Тільки Блакитний Вовк мовчить. Він неговіркий, стриманий. Навіть трохи сумовитий. Брати його недолюблюють. Але коли зрідка він озивається, його слухають всі. Він розумний, як старий вовк, посмугований рубцями.

П'ятеро руденьких почали вовтузитися: повний безлад. А Блискітка їх заохочує своїм пронизливим писком, підстрибуючи на місці, як оскаженіле жабеня. А навколо них сніг летить срібними скалками. Чорна Заграва не боронить бавитися. Тільки Блакитний Вовк ніколи не бавиться.

загрузка...

Блакитний Вовк сидить непорушний, як скеля, передні лапи напружені, вуха нашорошені. Тиша, але він чує, як виє Сірий Родич. Він натякає, що наближається Людина. Чорна Заграва каже дітям готуватися тікати.

3

Вони влаштувалися в тихій долині, оточеній пагорбами, де, як думав Сірий Родич, їх ніхто не знайде. Там вони прожили тиждень, чи два, а тоді знов довелося тікати. Люди не відставали. Вже два місяці вовчицю з вовченятами переслідували ловці. Вони вже вбили їхнього батька, Великого Вовка. Він їм дався непросто. Була жорстока сутичка. Але вони взяли гору.

Вони тікали. Йшли вервечкою. Попереду Чорна Заграва, за нею Блакитний Вовк, за ним Блискітка, а тоді руденьчики. А позаду Сірий Родич замітав сліди хвостом. Ночували в лисячих норах. (Лиси охоче пускають до себе вовків. За сяку-таку поживу. Вони не надто люблять полювати, — надто ліниві). Чорна Заграва вночі розповідала дітям одну і ту ж історію про незграбного вовчика і його стареньку бабусю.

Жив-був такий вайлуватий вовчик, що ні разу нічого не вполював. На щастя, у нього була бабуся. Така стара, що теж не могла нічого вполювати. Усім було її шкода. Її лишали в норі, коли йшли на полювання. Вона там трохи прибирала, потім дуже повільно давала лад і собі. Адже у Бабусі було чудове сріблясте хутро. У жодного вовка не було такого чудового хутра. Вона чекала, поки повернеться Вайло. Він мав годувати Бабусю. Щойно вполює першого карібу, найкращий шматок їй! "Поки до нори раніше за Вайла не прийшла Людина", — пошепки страхала Чорна Заграва. Людина вбила Стару, з її хутра зробила кожуха, з її вух зробила шапку, а з писка зробила маску. Братики засинали, а Блакитний Вовк питав маму: "Чорна Заграво, це правда?" "Принаймні, правдивіше за протилежне", — відповідала вона.

4

Отак змінювалися пори року, вовченята підросли і стали молодими вовками, справжніми ловцями, а Людину ще не бачили. У всякому разі, зблизька. Тільки чули. Чорна Заграва розповідала дітям неймовірні історії про те, що люди їдять усе; що мають дві шкури: одну свою, а другу – з вовків. "А чого нас переслідує одна і та ж зграя?" — питали вовченята. Сірий Родич відповів: "Тому що шукають вовчичку з золотистим хутром..." Він не договорив, бо Чорна Заграва обпекла його поглядом. Надто пізно, бо усі руденькі дивилися на Блискітку. Вона була справді золота вовчиця з чорним писком. Чорна Заграва боялася за свою дочку.

5

Блакитний Вовк не знав, що і думати про сестричку. Звісно, то була дуже гарна вовчичка. Найкраща від усіх! І бачила краще за Чорну Заграву. І чула краще за Сірого Родича! І нюх кращий, ніж у Блакитного Вовка. Блискітка своїм нюхом знаходила для родини їжу. А коли починалась міграція карібу, і олені заполоняли всю долину, — вовки піднімалися на найвищий пагорб, і Блискітка казала: "Шостий праворуч від великої скелі: хворий. (Вовки їдять лише хворих карібу. Так заведено). Вона вміла ловити навіть полярних зайців. Таке ніколи не вдавалося жодному вовку.

Але разом з тим вона не вміла найпростішого. Наприклад: заганяє старого карібу, який вже й зовсім вичахся, коли це її увагу відволікає зграя полярних куріпок. Вона задивляється на них, перечіпляється лапами, падає на землю і вже качається по ній, регочучи, як зовсім мале вовченя. Блискітка часто повторювала, що їй тут нудно.

6

Отож, занудившись, Блискітка вирішила пошукати нових розваг. Захотіла побачити людей. Трапилося те вночі. Ловці все ще йшли по їхньому сліду. Ті ж самі. Вони стали табором в улоговині, у трьох годинах від лігва вовків. Блискітка унюшила дим багаття і подалася подивитись.

Коли Блакитний Вовк прокинувся тієї ночі (від передчуття), її вже не було годину. Він одразу здогадався. Але йому не вдалося її наздогнати. Коли він дістався табору ловців, Блискітка була у сітці. Брат хотів врятувати її. Треба було перескочити через багаття. І ось він летить в розпеченому повітрі. І тут все зчепилося в один клубок. Блакитний Вовк відкинув двох собак просто в багаття. Блискітка не хотіла тікати без брата. Та собак було надто багато. Тут Блискітка зробила несподіваний ривок і зникла. А Блакитного Вовка зловили.

7

Коли він очуняв, то зміг розплющити лише одне око. Його не вбили. Його хутро надто постраждало в бійці, аби його можна було продати. А потім був зоосад. Вірніше, зоопарки. Їх було п'ять чи щість за останні десять років. Тісні клітки і товсті грати. І ти один-однісінький. Серед невідомих тварин, які теж замкнені в клітках...

Він був сам-самісінький. Поки до нього в клітку не посадили вовчицю. Спочатку Блакитний Вовк був не дуже вдоволений. Він звик до самотності. У неї було сіре хутро і майже білий писок. Кінчики лап у неї теж були білі. Вона була з його батьківщини. Вовчиця, виявилося, знала Блискітку, яка стала найбільшою вовчицею, а її хутро потьмяніло, відколи втратила брата.

Куріпка (так звалася вовчиця) розповіла одну історію. То було влітку. Довкола ставу, де було повно качок, зібралися три вовчі родини. Серед них родина Блискітки і родина Куріпки. Над ними з'явився вертоліт, почались постріли. А в траві зачаїлася Блискітка, зовсім непомітна, бо її хутро зливається з травою! І раптом вона як скочить! Ухопила за ногу пілота.

1 2 3

Дивіться також: