Джозеф Конрад — Емі Фостер (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Джозеф Конрад

Емі Фостер

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Кеннеді – сільський лікар, який живе у Колбруці, що на берегах Східної бухти. У долині, що тягнеться від Брензета і Колбрука аж до Дарнфорда, Кеннеді і практикує. Він починав корабельним хірургом на флоті. Завдяки природничим дослідам став знаним серед наукового товариства. Але зараз він перейшов до практики сільського лікаря – за власним вибором.

Вже багатенько років тому, невдовзі як я вернувся з-за кордону, Кеннеді запросив мене погостювати до себе. Я погодився і часто їздив з ним на об'їзди. Бувало, що пополудні ми долали на конях миль по тридцять чи біля того. Кеннеді мав густий, щирий сміх, талант розв'язувати людям язика і невичерпне терпіння, щоб вислуховувати їхні оповіді.

Якось, коли ми, виїхавши з великого села, проминали клусом затінений відрізок шляху, я помітив низький чорний дім. Якась жінка на осонні розвішувала мокру ковдру на мотузці, натягнутій між двома старими апельсиновими деревами. І доктор Кеннеді гукнув через живопліт: "Як там твоя дитина, Емі?" Жінка мала тупе обличчя з гладенькими щоками, червоний, однак не природній рум'янець, присадкувату фігуру, тонке, тьмяне каштанове волосся, зібране у тугий вузол на потилиці. Вона виглядала дуже молодою. Через задишку голос її звучав тихо та сором'язливо. "З ним усе гаразд, дякую", — відповіла Емі.

Дивіться також

Ми покотилися далі. Кеннеді сказав, що чоловік Емі був його пацієнтом, а сама Емі дуже інертна, і ця риса мала б убезпечити її від усіх можливих несподіванок, що їх спричиняє наявність фантазії, але в неї стало фантазії закохатися. Вона найстарша у великій родині. У 15 років її віддали на службу у ферму Нью-Бернз. Кеннеді консультував місіс Сміт, дружину орендаря, і там уперше й побачив дівчину. Місіс Сміт, елегантна особа, наказувала їй кожного пообіддя вдягати чорну сукню. Єдиною особливістю, яку Кеннеді розгледів тоді у Емі, було легке затинання у вимові, якесь ніби заїкання, що минало з першим же словом. Вона мала лагідне серце, ніхто ніколи не чув од неї жодного поганого слова на адресу людської істоти, і до кожного живого створіння вона ставилась ласкаво. Емі прив'язалась до місіс Сміт, до містера Сміта, до їхніх собак, котів, канарейок. Брак принадності служив Емі чудовою рекомендацією з огляду на Смітову загальновідому фривольність. Її короткозорі очі наповнювалися слізьми жалю до безталанної миші, яка піймалася у пастку, а якось кілька хлопців бачили, як вона повзала на колінах у росяній траві, рятуючи жабу зі скрути.

Емі народилася у селі і ніколи не виїжджала з нього далі Колбрука чи, можливо, Дарнфорду. Чотири роки прожила зі Смітами на їхній віддаленій фермі Нью-Бернз. Емі задовольнялася незмінними полями, улоговинами та узвишшями, деревами та живоплотами, обличчями чотирьох незмінних робітників на фермі. Вона ніколи не виявляла якогось прагнення до бесіди і, певно, навіть не вміла посміхатися. Іноді, коли випадало погоже недільне пообіддя, вона вбирала свою найкращу сукню, пару грубих черевиків, широчезний сірий капелюх, прикрашений чорним пером, і, прихопивши сміховинно тоненьку парасолю та подолавши два перелази, проходила три поля та ще двісті ярдів дороги – ніколи далі. Там стояла хата Фостерів. Вона помагала матері заварити чаю молодшим дітям, перемити посуд, потім цілувала малих і поверталася на ферму. А потім вона закохалася. Закохалася потай, невідступно – мабуть, безпорадно. То була одержимість.

Емі закохалася у чоловіка, якому вдалося врятуватися з затонулого корабля у бухті. Це був злиденний емігрант з центральної Європи, який прямував до Америки і якого буря викинула тут на берег. Для нього, який нічого не знав про географію, Англія була незвіданим краєм. Коли він вибрався з моря, то скотився у рів, де знову ж таки лишень чудом не втопився. А проте, ніби тварина, піймана у западню, він інстинктивно опирався смерті і цей сліпий опір штовхнув його у поля. Про всі свої пригоди він згодом розповів лікарю Кеннеді своєю ламаною англійською, кумедно схожою на лепет дитини.

Він не відав імені свого корабля. Навіть не знав, що кораблям дають імена. І коли одного дня він з вершини Талфорд-Гілл окинув поглядом море, що розляглося долі, очі його розгублено забігали, вражені несподіваним видовищем, немовби він ніколи не бачив нічого подібного. І, вірогідно, дійсно не бачив. Бо його разом з багатьма іншими заштовхали на борт емігрантського судна, пришвартованого у гирлі Ельби. Він лежав у якомусь ящику, тримаючи при собі клунок та ціпок, у тому ж вбранні, в якім покинув рідну домівку багато днів тому. Він загубив свого єдиного товариша, його здолала жахлива нудота, така, що він навіть занедбав молитви.

Перед цим він довго-довго подорожував залізницею. Одного разу йому наказано вийти з вагону, він переночував на лавці у будинку з цегли, підклавши під голову клунок; а якось він багато годин прокуняв на мощеній кам'яними плитами підлозі, підібравши коліна і поклавши свій клунок між ногами. Паротяги прибували з одного кінця, а з іншого їхали геть. То був Берлін. Ще одну ніч він провів закритим у будівлі, схожій на гарну стайню з підлогою, встеленою соломою, вартуючи свій клунок від чоловіків, жоден з яких не розумів ані слова з його вуст. Уранці їх усіх відвели на кам'яні береги надзвичайно широкої, брудної ріки, що текла замість пагорбів між будинків, які здавалися незмірно величезними. Там була парова машина, що могла пересуватись по воді, а вони набилися тісно на неї.

Вони гадали, що їх уже везуть прямо до Америки, аж раптом парова машина вдарилася у бік чогось, що здавалося будинком на воді. То було судно, на якому вони мали проплисти увесь шлях до Америки. Трап гойдався вгору-вниз, і він зійшов ним на чотирьох, смертельно боячись впасти у воду. Він розказував, що тоді ж раз і назавжди втратив зв'язок з одним з тих трьох чоловіків, які попереднього літа обійшли всі містечка у передгір'ях його батьківщини. Вони прибували у ринковий день на селянській бричці і винаймали в жидів приміщення у шинку чи якомусь іншому будинку. Їх було троє і один, з довгою бородою, виглядав авторитетно; шиї їх огортали комірці червоного сукна, а рукави облямовувала золота стрічка, ніби у державних чиновників. Вони гордо сиділи за довгим столом; а в сусідній кімнаті, щоб прості смертні не мали змоги підслуховувати, тримали хитромудру телеграфну машину, за посередництвом якої могли зв'язатися з Імператором Америки. Батьки трималися при дверях, але юнаки з гір напирали на стіл сиплючи запитаннями, бо в Америці можна було дістати цілорічну роботу за три долари в день і не треба відбувати військову повинність.

Його самого прийняли з великими труднощами і авторитетний чоловік в уніформі мусив кілька разів виходити з кімнати, щоб телеграфувати у його справі. Зрештою Американський Кайзер найняв його за три долари у день, бо був він молодий та сильний. Окрім того, брали тільки тих, хто мав гроші. Були такі, що продавали свою домівку і землю, бо дорога до Америки вартувала великих грошей. Хлопець обіцяв надсилати своїй сім'ї гроші з Америки поштою двічі на рік. Його батько продав жиду-шинкарю стару корову, пару рябих гірських поні і розчищену ділянку доброго пасовиська, аби заплатити за дорогу.

Про ці всі пригоди Кеннеді дізнавався від хлопця уривками за два чи три роки, на протязі яких вони часто дружньо балакали. Хлопець оповідав історію своїх пригод, щедрий на блиск білосніжних зубів і жваві погляди чорних очей, спочатку якимось стривоженим лепетом, а потім, коли вже опанував мову, плавно, але завжди з отою співучою, легкою і одночасно тремтливою інтонацією.

Після того, як він опинився на берегах Англії, ховався у свинарнику Хаммондів при дорозі до Нортону. Мабуть, якийсь шал допоміг йому зійти на круту Нортон-Гілл. Це його, без сумніву, побачив рано-вранці наступного дня брензетський візник у придорожній траві, де він лежав непритомний; візник спустився було поглянути ближче, але відступив, наляканий повною непорушністю та чимось химерним у вигляді цього волоцюги, який так спокійно спав під зливою. Вже згодом, коли розвиднілось, кілька дітей прибігли до школи такими переляканими, що вчителька вийшла та обурено окрикнула "жахливого вигляду" чоловіка на дорозі. Той, похнюпивши голову, позадкував на кілька кроків, а потім зірвався з місця й утік. Фірман містера Бредлі, який на візку доставляв молоко, не приховував, що вперіщив батогом якогось ніби патлатого цигана, і той розтягнувся у багні. А ще троє хлопців зізналися згодом, що кидали камінням у потішного волоцюгу, який шкутильгав вузенькою глибокою стежкою біля вапнярні, мокрий як хлющ, брудний, та, як їм здалося, зовсім п'яний. Про це ще довго гомоніли у трьох селах. Місіс Фін була з дитиною у візочку і вдарила приблуду парасолькою по голові й навіть не озираючись помчала з візочком аж до першого будинку у селі. Хлопець мчав полем; бачили, як він упав, схопився на ноги та знову побіг, заточуючись і розмахуючи руками над головою, у напрямку ферми Нью-Бернз. З того моменту він потрапив прямо у тенета своєї похмурої та щемкої долі. Далі усе цілком певне: переляк місіс Сміт; флегматична переконаність Емі Фостер, що "той чоловік не бажає зла"; лють Сміта. Він пішов до хлопця, який сидів посеред купи соломи і гойдався туди-сюди. Волоцюга, не промовивши ні слова, звівся на рівні перед Смітом і чорними від бруду руками розділив довге сплутане волосся, що звисало перед його лицем і глянув блискучими, зацькованими, чорно-білими очима. Сміт відступив назад і не на один крок. А потім раптовий вибух квапливої, безглуздої мови переконав його, що він має справу з навіженим, який звідкись утік.

Сміт (не підозрюючи, що до нього звертаються як до "ласкавого пана" і благають надати їжу та притулок заради Бога) раптовим стусаном заштовхнув приблуду до дровітні та негайно накинув засув. Місіс Сміт верещала з другого поверху, де зачинилася у спальні; але Емі Фостер жалісно хлипала при вході на кухню, заламуючи руки та бурмочучи "Не треба! не треба!".

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Виявилось, що приблуда був горянином зі східних схилів Карпат, а судно, яке затонуло у ніч перед тим у Східній бухті, було приписаним до Гамбургу сумнозвісним емігрантським кораблем на ім'я "Герцогиня Софія-Доротея".

1 2 3

Інші твори Джозефа Конрада скорочено:


Дивіться також: