Патрік Зюскінд — Голуб (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Патрік Зюскінд

Голуб

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Коли сталася подія з голубом, яка зненацька перевернула його буття, Йонатану Ноелю було вже за 50. За попередні 20 років з ним не траплялося ніяких подій, і для нього чимось суттєвим могла стати хіба смерть. Він не любив подій, ненавидів такі, що порушували внутрішню рівновагу та руйнували загальний життєвий устрій. Більшість таких подій залишилися далеко позаду, у сивій давнині його дитинства та юності. Йонатан не любив згадувати про літній полудень у Шарентоні, десь у липні 1942-го, коли він повертався з риболовлі додому. Він зняв черевики й крокував босими ногами по теплому мокрому асфальту, чалапав по калюжах – несказанне задоволення… Вдома на кухні мами не було, залишився тільки її фартух, що висів на спинці стільця. Маму забрали, відвезли до Велодром д'Іверу, а потім до табору Дрансі, звідки всіх відправляли на Схід і звідки вже не було вороття. Кілька днів по тому зник і батько, і Йонатана з сестрою забрав дядько на свою ферму поблизу поселення Пюже в долині Дюранс, де й переховував їх до закінчення війни.

На початку 50-х Йонатан за вимогою дядька завербувався на службу до війська. Хлопець служив 3 роки. На другий рік його було відправлено до Індокитаю. Більшу частину третього року він провів у шпиталі з вогнепальним пораненням стопи та ноги, а також з амебною дизентерією. Коли весною 1945-го він повернувся до Пюже, його сестри там уже не було, вона буцімто виїхала до Канади. Дядько закомандував, щоб Йонатан невідкладно одружився, а саме з дівчиною на ймення Марі Бакуш із сусіднього селища Лорі, і Йонатан, який дівчину ніколи у вічі не бачив, слухняно зробив, як йому веліли. У шлюбі він сподівався знайти стан монотонного спокою й одноманітності. Однак чотири місяці по тому Марі народила хлопчика і тієї ж таки осені втекла з Марселя з одним туніським торговцем овочами…

Дивіться також

З усіх цих подій Йонатан Ноель зробив висновок, що людям довіри немає і що, тільки тримаючись від них подалі, можна жити спокійно. Хлопець зібрав свої заощадження, склав валізу й подався до Парижа. Він знайшов роботу охоронця банку на вулиці де Севр і винайняв кімнату на шостому поверсі будинку на вулиці де ля Плянш. Його кімнатка номер 24 знаходилася у кінці коридору. Єдиними зручностями були ліжко, стіл, стілець, світильник і гачок для одягу. Лише у 60-х він мав можливість вмикати електричну плитку та електрокамін, провели водогін, а кімнати обладнали умивальниками та бойлерами. А до того часу всі мешканці мансардного поверху, якщо всупереч забороні не користувалися спиртівками, вживали холодну їжу, спали в холодних кімнатах, прали, мили посуд та вмивалися холодною водою у єдиному вмивальнику в коридорі, поруч з дверима спільного туалету. Усе це не обходило Йонатана. Він прагнув не зручностей, а надійного притулку, який належав би лише йому, який захищав би його від неприємних життєвих несподіванок і звідки його ніхто не міг би вигнати.

Йонатан Ноель винаймав цю кімнату за 5 000 старих франків на місяць, ходив звідтіля щоранку на вулицю де Севр, що знаходилася неподалік, на роботу. У неділю він взагалі не виходив з дому. Так він і жив у спокої та достатку, з року в рік, з десятиріччя в десятиріччя.

Певні зовнішні речі, такі як орендна плата та самі орендарі, зазнавали протягом цього часу змін. Йонатанів номер 24 перетворився з часом на порівняно комфортабельне житло. Він придбав собі нове ліжко, вбудував шафу, покрив сірим килимом сім з половиною квадратних метрів підлоги, куточок з умивальником та плиткою оббив червоними шпалерами. Він мав радіоприймач, телевізор та праску. Свої продукти харчування він більше не вивішував у торбинці за вікно, а зберігав їх у маленькому холодильничку. Над ліжком він прикріпив полицю, на якій стояло не менше сімнадцяти книг. Під ліжком зберігався десяток пляшок червоного вина, пляшку Chateau Cheval Blanc grand cru classe він тримав до дня свого виходу на пенсію в 1998 році. Через численні покупки кімната стала ще меншою і була схожа на корабельну каюту чи купе класу "люкс" спального вагона. Вона була й залишалася надалі для Йонатана надійним острівцем у ненадійному світі. Вона насправді була тим єдиним, що в його житті виявилося надійним. Він хотів купити кімнату і навіть уклав договір з її власницею, мадам Лассаль. Вона мала коштувати 55 000 нових франків. 47 000 Йонатан уже сплатив.

Та в серпні 1984-го, одного п'ятничного ранку, сталася пригода з голубом.

* * *

Йонатан саме піднявся з ліжка. Він хотів відвідати туалет. Перш ніж відчинити двері, він притулив вухо до дверної шпарини й прислухався, чи нікого немає в коридорі. Він не любив здибуватися із сусідами, до того ж уранці, в піжамі й банному халаті, і вже аж ніяк не по дорозі до вбиральні. Таке трапилося з ним один-однісінький раз, влітку 1959-го, двадцять п'ять років тому, і він досі здригався, згадуючи про це.

На коридорі нікого не було, і він хотів уже переступити поріг своєї кімнати, коли побачив голуба, що сидів перед дверима. Схиливши голову, голуб позирав на Йонатана своїм лівим оком. Воно здавалося не відвертим, не лукавим, а якимось зовсім неживим. Жодного блиску, жодного промінчика не було в цьому оці, жодної живої іскорки. Це було око без погляду. І воно зирило на Йонатана, який був наляканий до смерті.

Йонатан закляк на порозі своєї кімнати. Дві повіки зімкнулися на оці голуба. Від справжнього жаху Йонатану волосся стало дибки. Одним махом він заскочив до кімнати і зачинив двері. Його тіло тремтіло, серце несамовито калатало. Першим спало на думку, що в нього починається інфаркт, серцевий напад, чи, принаймні, судинний колапс. Та коли він ліг, усе пройшло. Але в мозку вирувала безладна маса абсолютно некерованих страхітливих думок. "Тобі кінець! – каркало щось. – Ти старий, і тобі кінець, якщо вже голуб перелякав тебе на смерть... Ти помреш, Йонатане, ти помреш, якщо не зараз, то незабаром, а твоє життя було неправильним, ти змарнував його, бо навіть голубові під силу підірвати його, ти мав би його вбити, але ти не можеш його вбити… але жити з ним ти так само не можеш, ніколи; в одному будинку, де живе голуб, людина більше жити не може…"

Ось так кричало й хрипіло в його голові, і Йонатан був настільки розгублений і збентежений, що почав молитися. Ледве він встиг доказати молитву, як відчув нагальну потребу помочитися. Він не міг вийти, тому помочився в раковину. Він ніколи раніше не робив такого. Він ніколи не міг би подумати, що зможе так низько опуститися. Йонатан ретельно помив і почистив раковину.

Було чверть по сьомій. Чверть по восьмій він мав бути в банку. "…Що, коли ти насправді пройдеш повз жахливу тварину до дверей, неушкодженим дістанешся до сходового майданчика і потрапиш у безпечне місце? Ти зможеш піти на роботу, щасливо пережити день. Але що ти робитимеш потім? Куди підеш сьогодні ввечері? Де проведеш ніч?" — думав Йонатан. Бо він ясно усвідомлював, що, втікши від голуба один раз, він не хотів зустрічатися з ним удруге. Отже, він мав бути готовим провести цю, а можливо, й кілька наступних ночей у пансіоні. Це означало, що йому необхідно взяти з собою якісь речі. Йонатан підрахував, що має достатньо грошей і цінних речей, за які би міг мешкати в готелі до кінця року та ще й виплатити мадам Лассаль 8 000 франків. А з першого січня становище покращиться, бо тоді він буде вже власником кімнати й не муситиме платити за оренду. А голуб зиму, може, й не переживе.

Йонатан витяг валізу, зібрав речі, вдягнувся в звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряний піджак, шкіряну портупею з кобурою для пістолета, сірий службовий кашкет. Потім він озброївся для зустрічі з голубом. Найбільшу огиду викликала в нього думка про те, що той міг би до нього якось доторкнутися. Тому він взув грубі високі шкіряні чоботи з натуральним ягнячим хутром усередині, які використовував хіба що в січні чи лютому, вбрався в зимове пальто, навколо шиї намотав вовняний шарф аж до підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавицями з підкладкою. У праву руку він взяв парасолю.

Він притулив вухо до дверей. Нічого не було чути. Визирнувши, побачив, що голуба нема. На підлозі був лише послід і маленька пір'їнка. Йонатан здригнувся від огиди. Цілий шматок коридору, куди сягало його око, був заляпаний смарагдово-зеленими, волого-блискучими кляксами. Він відчинив двері повністю. І тут він побачив голуба. Він сидів праворуч на відстані пів метра, в самісінькому кінці коридору, в куточку. Йонатан вирішив удавати, ніби голуба більше не існує. Він витяг валізу і почав тікати до виходу.

Лише досягнувши сходового майданчика, він на мить спинився, побачивши ще раз голуба. З огидою він одвернувся і почав спускатися сходами. В цю мить він був переконаний, що ніколи не зможе сюди повернутися.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

* * *

На сходовому майданчику другого поверху він згадав, що усе ще одягнений у зимове пальто, шарф та взутий у хутряні чоботи. Він перевдягнувся і перевзувся. Пальто взяв у руки, мовляв, несе у хімчистку, а одяг з валізи ніби несе у пральню.

У дворі він наштовхнувся на консьєржку. Відчувши, що його впіймали, він аж заспотикався. Мадам Рокар і Йонатан ніколи не розмовляли одне з одним, лише віталися. Не те щоб він щось мав проти неї. Вона не була неприємною особою, просто була як усі консьєржки: невизначеного віку, між під 50 та під 70; ходила перевальцем, мала повнувату фігуру, блідий колір обличчя та затхлий запах. Жодна людина у світі не звертала так часто та ще й такої пильної уваги на Йонатана, як мадам Рокар. Друзів у нього не було. У банку він належав, так би мовити, до майна. Клієнти сприймали його як аксесуар, а не як особу. Одна-єдина мадам Рокар знала й упізнавала його щодня, даруючи йому щонайменше двічі на день свою безсоромну увагу. Йонатан сприймав її погляди неначе тихі докори, і щоразу, коли проходив повз неї, у ньому закипала коротка, гаряча хвиля обурення.

І оскільки він сьогодні через події, що сталися, був особливо вразливий, то погляди мадам Рокар дошкуляли йому особливо боляче.

1 2 3

Дивіться також: