Рей Бредбері — 451 градус за Фаренгейтом (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Рей Бредбері

451 градус за Фаренгейтом

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Донові Конгдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом — температура, при якій загоряється папір.

Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Частина перша

ТАК ПРИЄМНО БУЛО...

Події відбуваються у майбутньому. Гай Монтег – пожежник, менестрель вогню, який, тримаючи у руках мідний наконечник брандспойта, випускає гас і палить книжки. Йому було приємно дивитися на те, як палають книжки. На його символічному шоломі була намальована цифра 451.

Вночі після роботи Монтег їде додому у передмістя. Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе дивно. Йому здавалося, що за рогом хтось стояв. І ось сьогодні він зустрів там дівчину. Вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе опале листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз цікавості й подиву. Дівчина мала темні очі, вдягнена була у білу сукню. Вона побачила Монтега, який стояв за кілька кроків посеред тротуару. Була осінь, на них падало листя з дерев. Чоловік привітався. Він зрозумів, що дівчина – його нова сусідка. Дівчина сказала, що її звати Кларіс Маклелен.

Дивіться також

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром. Кларіс сказала, що їй 17 років, і вона божевільна. Дівчина зрозуміла, що Монтег пожежник, і сказала, що не боїться цього. Чоловік розповів, що відколи йому виповнилося 20 років, він уже 10 років працює пожежником. "А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?" — спитала дівчина. "Це протизаконно!" — відповів чоловік. Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала: "А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?". Та Монтег відповів, що будинки завжди були вогнетривкі. "Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь", — сказала Кларіс.

Дівчина почала говорити про машини, які тепер їздять дуже швидко, а коли її дядько їхав сорок миль на годину, його на 2 дні посадили у в'язницю. Кларіс вважала, що водії навіть не можуть помилуватися краєвидом довкола, коли так швидко мчать. "Ви надто багато думаєте", — мовив Гай зніяковіло. "Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок", — розповіла дівчина.

Кларіс сказала, що люди тепер не помічають, що вранці на траві є роса. А зараз, наприклад, якщо подивитися догори, на місяці можна побачити маленького чоловічка.

Вони підійшли до її будинку. Дівчина пояснила, що її мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Її дядька арештували раз, коли ішов пішки. Кларіс повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до Монтега й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя. "Ви щасливий?" — запитала. "Що?!" — вигукнув він. Але дівчини вже не було поряд.

Монтег засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони відчинились. У будинку його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане.

Чоловік пригадав обличчя дівчини. Йому здавалося, що в її обличчі відбивалося його власне. "Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок". І тепер він думав: "А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...".

У його спальні була непроглядна темрява, але чоловік знав, що на ліжку лежить його дружина. Монтег подумав, що він нещасливий. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втекла. Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, її нерухомі очі втупилися в стелю. А у вухах – манюсінькі "черепашки", радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків – музика й голоси. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб Мілдред не засинала без тих звуків.

Ногою Монтег наштовхнувся на щось маленьке, що з дзенькотом покотилося. Він прислухався до жінки і зрозумів, що її дихання дуже слабке. Він намацав запальничку-саламандру і натис... Монтег побачив тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихання дружини. На підлозі лежала пляшечка від снодійного, у якій ще вранці було тридцять таблеток. Тепер вона була порожня. Раптом над будинком почулися звуки реактивних бомбардувальників. Монтег подзвонив і викликав "швидку". Чоловіки, які приїхали на виклик, привезли дві машини: одна заповзла в шлунок жінки і витягала отруту, а друга викачувала з тіла кров, замінюючи її свіжою кров'ю й плазмою. За ці процедури чоловіки взяли 50 доларів і сказали, що жінці зараз потрібен спокій, а коли вона прокинеться, то буде голодна.

загрузка...

Минуло півгодини. Монтег подумав, що тепер у жилах його дружини тече чужа кров. Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вікна, впустивши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на вулиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати й зачепив ногою кришталеву пляшечку? З будинку, де жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав спокійний і щирий сміх. Крім того, цей сміх був природний, сердечний і невимушений, він долинав з будинку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтег чув голоси людей, вони щось говорили, запитували, відповідали. Він підійшов до будинку Кларіс і почув, як її дядько сказав: "…ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина – наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя".

Монтег пішов додому, вкрив дружину, випив снодійну таблетку і заснув. Надворі йшов дощ.

Вранці о дев'ятій Мілдред уже не було в ліжку. Вона готувала собі сніданок і навіть не знала, що вчора сталося з нею. Вона думала, що вчора просто була якась пиятика, тому вона так погано почувається. Монтег сказав, що вчора дійсно була компанія, і вони всі випивали.

У другій половині дня йшов дощ. Мілдред сиділа і телевізорній кімнаті і читала п'єсу. Чоловік приніс пляшечку з-під снодійного і сказав дружині, що вчора вона випила усі таблетки. Жінка не могла повірити, що вона це зробила. "Що сьогодні по телебаченню?" — стомлено спитав він. Мілдред сказала, що п'єса з розгортанням на всі чотири стінні екрани, яка починається через десять хвилин. Жінка попросила Монтега купити четверту телевізорну стіну за дві тисячі доларів, бо в них було лиш три.

Монтег вийшов з дому на мокру від дощу вулицю. Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову, — на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона посміхнулась. Кларіс сказала, що гуляє під дощем і навіть пробує його на смак. Вона тримала кульбабу, хоч і не сподівалася знайти її такої пізньої осені. Дівчина розповіла про прикмету: треба доторкнулася підборіддям до квітки, і коли залишиться слід, значить, вона закохана. У дівчини залишився слід, а в Монтега не лишилося нічого. Кларіс сказала, що мусить іти зараз до психіатра. Її примушують ходити, тому доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Психіатр хотів знати, чому дівчина блукає в лісі, дивиться на птахів і ловить метеликів. "Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?" — питала Кларіс. Монтег запитав, чи дівчині дійсно 17, і додав: "Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша". А Кларіс було цікаво, чому чоловік став пожежником. Вона вважала, що ця професія йому не підходить: "…Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили... Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник – це якось не личить вам". Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга – холодна, одна – ніжна, друга – жорстока, одна – тремтлива, друга – незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну. Монтег повільно пішов від дівчини і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рота...

На роботі він дивився на механічного пса, який був ніби живий і водночас мертвий у своїй буді. Пес мав латунні, мідні і сталеві частини. Механічний пес скидався на велетенську бджолу. З його пащі висувалося отруйне жало. По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники настроювали механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із найдосвідченіших гравців – і програв тижневу платню. Він і досі пам'ятає несамовитий гнів Мілдред.

Монтег доторкнувся до морди пса. Пес загарчав. Чоловік побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм отруйна голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Монтег вийшов, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, четверо пожежників грали в карти. Брандмейстер Бітті спитав Монтега, що сталося. Чоловік сказав, що пес його не любить. Брандмейстер сказав, що пес – всього лише машина. Тоді Монтег сказав, що хтось, напевне, налаштував пса проти нього. Чоловік почав думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й "розповів" механічному псові? Брандмейстер Бітті пожартував: мовляв, у Монтега нечисте сумління, що він так боїться пса.

Тиждень Монтег виходив з дому і знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в'язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей.

1 2 3 4 5 6

Інші твори Рея Бредбері скорочено:


Дивіться також: