Шолом-Алейхем — Пісня пісень (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Шолом-Алейхем

Пісня над піснями

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Частина перша

БУЗЯ

Бузя – пестливе ім'я, створене з Естер-Люби: Люба-Любузя-Бузя... Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років.

Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин. Одного разу влітку купався він у річці і потонув. По ньому залишилися млин, двоє коней, молода вдова з однією дитиною. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас. То була Бузя.

Мої батьки любили Бузю, як рідну дитину. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. Я теж не уявляв життя без Бузі.

Я чекав свята пасхи, коли стану вільний, гратиму з Бузею в горіхи, бігатиму по подвір'ю, ходитиму до річки. Нехай лишень настане люба, жадана пасха, коли вже можна буде гратися надворі, на свіжому повітрі, не перед очима в батьків, — я їй покажу такі штуки, що вона аж зачудується.

Настало любе, жадане свято пасхи. Нас обох одягли на свято у царське вбрання. Все, що було на нас, мінилось, блищало і шелестіло. Я дивлюсь на Бузю і згадую "Пісню пісень", яку вивчав перед пасхою з учителем у школі, згадую стих за стихом: "Прекрасна ти, подруго моя, – о, яка ж їй гарна! Очі твої, як у голубки, волосся – мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе – мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки – пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка".

Дивіться також

Чудовий переддень пасхи. Мати дала нам повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми перед пасхальною вечерею не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи – скільки душі завгодно. Ми виходимо з дому. Сонце вже близько крайнеба. Широко, просторо і привільне навколо. Мені знову згадується "Пісня пісень": "Паростки-травичка вже з'явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні". Мені здається, що я маю крила: ось знімусь і полечу... Мені здається, що наш двір – замок, наша хата – палац, я – принц, Бузя – принцеса. Горбок, що ген за синагогою, це гора Ліван, теж із "Пісні пісень". Жінки й дівчата, які стоять на подвір'ях, готуються до пасхи, – дочки Єрусалима, про яких згадується в "Пісні пісень".

Мені хочеться летіти, линути, ширяти мов орел. Я пускаюсь бігом. Бузя біжить за мною. Вона має таку звичку: весела, весела, а потім раптом сяде в куточок і тихо заплаче. Скільки мати не втішає її тоді, скільки батько не цілує її тоді – дарма: Бузя мусить виплакатись. Може, за батьком, який так передчасно помер. Чи за матір'ю, яка забула навіть попрощатись. Вона і слова поганого не каже про рідну матір, але не полюбляє її. Я це знаю напевне. Терпіти не можу, коли Бузя засмучена.

Я сідаю біля Бузі і кажу, що можу зробити так, що всі її горіхи перейдуть до мене. Адже хлопці можуть усе. Я розповів, що у школі в мене є товариш сліпий Шайка (він сліпий на одне око), який знає все, навіть кабалу. А за допомогою кабали можна зробити будь-що. Можна з Бузею полетіти до хмар, полетіти в країну карликів.

Мені дуже хочеться, щоб Бузя захопилась Шайчиною майстерністю і тими чудами, що їх можна робити за допомогою кабали. Але Бузя аж ніяк не захоплюється. Навпаки, мені здається, що вона кепкує. Тоді я кажу, що за допомогою кабали, можу привести її матір. Бузя перестає сміятися. Боюсь, що трохи перебрав міру. Не треба було мені торкатися болячки, згадувати її матір. Раптом з хати кличуть: "Шимек!".

Шимек – це я. То мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги. Але перед тим, як іти, я кажу Бузі, що все вигадав. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, – цього не можна. Але сам можу полетіти і покажу це Бузі. Кажу, що полечу визволяти прекрасну царівну. Бузя бере мене за руку і просить не летіти до царівни.

Уже третій раз мати кличе мене, щоб я пішов з татом до синагоги. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Вона мені нагадує "зачаровану принцесу". Вона жене мене, жене, щоб я пішов. І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою "Пісні пісень": "Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!".

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Частина друга

ЙДЕМО ПО ЗЕЛЕНЬ

Ми з Бузею перед зеленими святами ідемо по зелень. Треба перейти через гору, а за горою – річка. А як перейти місток, починається левада. Велике поле, що простягається без кінця, без краю. Я починаю розповідати про царівну. Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею. Вона не любить казку про царівну.

Всі гадають, що я й Бузя – це брат і сестра. Мого тата вона зве татом. Мою матір зве мамою. А ми вдвох живемо, як брат і сестра, і любимось, як брат і сестра. Як брат і сестра? Чому ж Бузя мене соромиться? Одного разу ми залишились удвох. Було це надвечір. Вже сутеніло. Тато пішов у синагогу читати кадиш по моєму братові Бені, а мати пішла по сірники. Я й Бузя забились у куточок, і я розповідаю їй казки. Вона присувається до мене близько. Її рука в моїй руці.

Я відчуваю – її ручка тремтить і чую – її сердечко калатає, і бачу – її очі блищать у пітьмі. Раптом вона вириває свою руку з моєї руки і каже, що за руки триматися не можна.

Напередодні зелених свят. Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Всі казки вона любить, тільки не про царівну. Але Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима. Вона не дає мені руку, червоніє.

І ось ми біля містка. Бузя боїться переходити, тремтить. Я обіймаю її. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю. Бузя тримається за мене міцно, дуже міцно. Вона мовчить. Але мені здається, що вона говорить до мене мовою "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені – я твоя, а ти мій...".

Левада велика. Вона простягається без кінця, без краю. Бузя питає, коли рватимемо зелень. Але я дивлюся на неї. Її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Я знаю її журбу: вона ховає образу на матір, яка вийшла заміж за чужого батька і поїхала від неї назавжди. Дома не можна при ній згадувати материне ім'я, неначе вона ніколи й не мала матері. Моя мати – це її мати. Мій батько – це її батько.

Ми гасаємо по широкій, вільній леваді, під широким, вільним небом. Бігаємо по зеленому полю, падаємо, качаємося в запашній траві. Підводимось, падаємо і качаємось ще раз і ще раз, а зелень на свято ще й не починали рвати. Я веду Бузю вздовж і впоперек левади.

Завжди у неї така звичка – сміятися з мене. Я насуплююсь і одвертаюсь на хвилинку від Бузі. Бузя бере мене за руку і каже мені: "Шимек!". Вмить зникає образа, і все чисто забувається.

На горбку ми сидимо. Я розповідаю казки. Розповідаю їй про те, що буде через багато, багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою, і ми поберемося. Тоді ми поїдемо у мандрівку. Бузя каже, що має прохання. Я знаю, що вона мріє поїхати туди, де її мати вийшла заміж. Викинути якогось коника її вітчимові...

Я присуваюсь до неї. Беру її за руку: "Бузю! Бузю!". Я хочу сказати їй мовою "Пісні пісень": "Покажи лице твоє, дай послухати твій голос...". Раптом... Звідки це сюди взялися батько й мати? Мати здалека махає до нас хусткою. Ми обоє, я й Бузя, сидимо, немов скам'янілі. Чого прибігли сюди батьки? Це вони прибігли до нас сюди довідатися, що ми поробляємо. Чи не трапилося з нами, боронь боже, якесь лихо? Чого доброго, місток, вода, річка. Вони питають, де ж зелень.

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Частина третя

ТІЄЇ НОЧІ

Батьки написали мені листа, щоб я приїхав додому. Вони повідомляють мені. Що Бузя заручилася. І в суботу після зелених свят буде весілля.

Це уперше написав мені батько, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою – подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене. Далі почав висилати гроші. Але наше листування було холодне.

Та звістка про весілля Бузі мене збудила. Бузя, яка завжди була зачарованою царівною всіх моїх дивовижних казок, найкращою принцесою моїх золотих мрій – ота Бузя тепер чиясь наречена? Чиясь, не моя?! Прекрасна Бузя, як прекрасна Суламіф, що в "Пісні пісень".

А тепер пишуть мені, що її треба поздоровити. Вона заручилася... Бузя – наречена! Чиясь наречена! Чиясь, не моя...

Я прибув додому саме напередодні свята. У теплу, ясну годину напередодні пасхи. І застав своє містечко таким самим, яким я його залишив колись, багато років тому. Бракувало тільки "Пісні пісень".

Батько такий самий, як був. Тільки в його срібній бороді трохи побільшало срібла. Його широке біле зморщене чоло трохи більше зморщилось. І мати така сама, як була. Тільки рум'яне обличчя її пожовкло. І, здається мені, вона менша стала на зріст.

Бузя теж анітрохи не змінилась. Виросла тільки і краща стала. Висока і струнка, гнучка і сповнена принади. Очі – такі самі гарні, сині очі з "Пісні пісень". Тільки більш замислені, ніж колись. І дружня вона, люба, близька, привітна і тиха, мов голубка, цнотливо-тиха.

Хочеться поговорити з Бузею на самоті, але приходять сусіди, родичі, вітають мене з приїздом. І я розповідаю їм новини: що бачив і що чув. І дивлюся при цьому на Бузю. Шукаю її погляду і зустрічаюся з її очима, її великими, глибокими, засмученими, гарними синіми очима з "Пісні пісень". Але її очі німі, як її уста, як вона сама. І спадає мені на думку, як колись "Пісня пісень", стих за стихом: "Сад замкнений – сестра моя, наречена". І буря розбурхується в моїй душі і гнів палає у моєму серці. Гнів проти самого себе. На себе гніваюсь і на ті мрії, дурні, хлоп'ячі, золоті мрії, задля яких я покинув батька й матір.

Уважніше за всіх слухає мене батько. Але він ображений. Я порушив батькові завіти.

1 2 3

Інші твори Шолом-Алейхема скорочено:


Дивіться також: