Вона просиділа там двадцять років і весь час молилася, а животіла лише з ласки перехожих, які клали хліб і ставили воду на край віконця. Вмираючи, вона заповіла увічнити цю могилу для тих скорботних жінок, які у великому горі чи великому каятті побажають тут живцем поховати себе. Місто на честь покійної встановило громадський требник у стіні біля віконця келії для того, щоб перехожі час від часу там зупинялися, нехай тільки для молитви, яка примусила б їх подумати про милостиню, і щоб бідні затворниці, спадкоємниці Роланди, не вмирали від голоду, всіма забуті. У Парижі була досить велика кількість таких комірчин, і духовенство дбало про те, щоб вони не лишалися порожніми. Келія Роландової башти ніколи не була вільною. Над її вікном було вирізьблено великими романськими буквами два слова: "TU, ORA!" ("Ти, молись!"). Народ дав цій дірі більш образну назву "Щуряча нора".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
III. ІСТОРІЯ МАЇСОВОГО КОРЖА
У той час, коли все це відбувалось, келія Роландової башти була зайнята. Якось до неї йшли три жінки. Дві з них були заможні паризькі городянки, а третя була провінціалка. Вона тримала за руку хлопчика, який ніс товстого маїсового коржа. Провінціалку звали Майєтта, а двох інших – Ударда і Жервеза. Подруги почули гру на тамбурині і сказали Майєтті, що покажуть їй зараз циганку Есмеральду. Коли Майєтта почула про циганку, то дуже налякалася, бо вважала, що циганка вкраде її сина. Ударда зауважила, що такої ж думки про циганку затворниця Роландової башти, якій вони і несли маїсовий корж.
Щоб пояснити свій страх перед циганами, Майєтта розповіла про те, що сталося з Пакеттою Шантфлері. Вісімнадцять років тому Пакетта була гарненька вісімнадцятирічна дівчина. Вона була донькою Гіберто – реймського менестреля на річкових суднах. Старий батько помер, коли Пакетта була ще зовсім дитиною; у неї лишилася мати, яка навчила Пакетту гаптувати золотом і бісером. Дівчинка виросла, але залишилась бідною. Вони з матір'ю жили вдвох у Реймсі. Пакетта була така гарненька й весела, що її скрізь звали тільки "Шантфлері" (Співоцвіт (франц.)). Дівчина почала гуляти з різними чоловіками, і це її занапастило. Шістнадцять років тому Пакетта народила дівчинку і дуже зраділа, бо мріяла мати дитину. Матір Пакетти на той час уже померла. Пакетті більше нікого було любити, та і її ніхто не любив. За ті п'ять років, що минули з часу її падіння, вона стала жалюгідним створінням. Вона сама вигодувала свою дитину, зробила їй пелюшки із своєї ковдри. Підстаркувата дівка стала молодою матір'ю. Чоловіки знову почали відвідувати Шантфлері.
У маленької Агнеси, таке було ім'я дитини, було більше стрічок і гаптувань, ніж у принцеси Франції. Серед інших речей у неї були дуже гарні малюсінькі черевички. Мати пошила й вигаптувала їх сама, вона вклала в них усю свою майстерність золотошвейки. Це були два маленькі рожеві черевички, найкращі з усіх, які тільки можна було знайти на світі. Агнеса була дуже красивою, мала чорне волоссячко, яке кучерявилось.
Одного дня до Реймса приїхали цигани. Вони розташувалися біля Бренської брами, бо в місто їх не впустили. Цигани дивилися людям на руку й провіщали неймовірні дива. Бідолашну Шантфлері теж охопила цікавість. Вона хотіла знати, ким стане її маленька Агнеса. І ось вона понесла її до циган, а ті почали захоплюватися дитиною. Вони особливо вихваляли її гарненькі ніжки й чарівні черевички. Дитина ще не мала й року. За словами циган, Агнеса мала стати втіленням краси й доброчесності, більше того – королевою.
Другого дня Пакетта скористалася з хвилинки, коли дитина спала, і побігла розповісти сусідці про майбутнє дочки. Повернувшись, жінка виявила, що дитини нема. Коли її не було, хтось бачив, як дві циганки крадькома піднялися до Пакетти з невеликим клунком у руках, потім вони зачинили двері й поспішно втекли. Замість Агнеси цигани залишили на ліжку якусь потвору з один оком. Люди поспішили забрати це маленьке страховище, бо воно могло позбавити Пакетту розуму. Це була страхітлива дитина якоїсь із циганок, що віддалася чортові. На вигляд ця потвора мала чотири роки. Пакетта побігла до табору, але циган уже не було. Другого дня на пустирі знайшли рештки великого вогнища, кілька стрічок, що належали її дитині, краплі крові та козячі горішки. Не було сумніву в тому, що цигани влаштували на цьому пустирі шабаш і зжерли дитину. Шантфлері посивіла і кудись зникла. Один малесенький черевичок, який залишився від дочки, вона забрала з собою. Циганську дитину архієпископ відіслав в Париж, щоб там її поклали на дерев'яному настилі в Соборі Богоматері, як підкидька.
Отак розмовляючи, три шановні громадянки прийшли на Гревський майдан і рушили до затворниці Роландової башти. Там, на голій плиті, що правила за підлогу, у кутку сиділа чи скоріше щулилася жінка. Її сиве волосся, закриваючи обличчя, спадало вздовж ніг до самих ступнів. Ноги були босі. Лежачи у січневу холоднечу без руху на голій гранітній підлозі під тонким полотняним мішком, без вогню, в темряві келії, вона наче й не страждала й нічого не відчувала. Цю жінку за її жалюгідне житло прозвали "затворницею", за її одяг – "лахмітницею", а ще її називали Гудула.
Жервеза, Майєтта й Ударда глянули разом у віконце. Раптом Майєтта впізнала, що ця жінка – Пакетта Шантфлері. Жервеза покликала Гудулу, але та не ворухнулася. Жінки вирішили залишити коржа на вікні. Маленький син Майєтти, Есташ, зацікавився, що там є у комірчині. Він, притиснувши своє лице до решітки, вигукнув: "Мамо! Я теж хочу подивитись!" Цей дитячий голос примусив затворницю здригнутися. Вона вигукнула: "Та хоч не показуйте мені чужих дітей". Хлопчик привітався, і жінка раптом відчула, що їй холодно. Ударда спитала, чи принести їй вогню, запропонувала трохи коричного вина, але затворниця відмовилася. Вона попросила води. Коржа, який подала їй Майєтта, вона відштовхнула і попросила чорного хліба. Потім Гудула попросила, щоб хлопчика забрали, бо зараз тут пройде циганка, а сама поповзла в куток, де був малесенький черевичок. Там вона билась головою об стіну. Коли Майєтта покликала жінку: "Пакетто Шантфлері!", затворниця здригнулася всім тілом, стрибнула до вікна і, регочучи, закричала, що то її кличе циганка.
Раптом увагу всіх привернуло те, що відбувалося біля ганебного стовпа, а затворниця закричала: "Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!"
IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ
Ці слова були, так би мовити, сполучною ланкою між двома сценами, які досі розгорталися паралельно й одночасно. Юрба скупчилася біля ганебного стовпа, де мали "крутити злочинця". Квазімодо привели, прив'язаним до задка воза. Коли його прив'язали мотузками та ремінцями до колеса ганебного стовпа, юрба зареготала. Присяжний оповісник оголосив вирок. Квазімодо дозволяв розпоряджатися собою, штовхати, тягти нагору, в'язати, скручувати. Його поставили навколішки на круглу дошку, він скорився. З нього здерли куртку й сорочку, обплутали ще раз зв'язкою ремінців і пряжок. Школярі Жеан Фролло і його друг Робен теж були тут. Жеан кричав: "Шановні городяни й городянки, підійдіть-но, подивіться! Ось зараз, у цю мить почнуть шмагати метра Квазімодо, дзвонаря мого брата пана архідиякона Жозаського, цей чудовий зразок східної архітектури: спина – купол, ноги – подібні до витих колон!". Юрба зайшлася реготом.
Кат почав свою роботу, посипались удари на Квазімодо, бризнула кров. Після тортур два помічники присяжного ката обмили кровоточиві плечі засудженого, помастили їх якоюсь маззю, що одразу ж затамувала кровотечу, і напнули на його плечі щось подібне до жовтого полотнища, схожого на ризу. Тепер він мав перетерпіти годину біля ганебного стовпа. Квазімодо ненавиділи всі, і от настала черга для тисячі особистих помст. Люди кидали в нього камінням. Квазімодо терпів, але потім почав борсатися в своїх путах. Нещасний, наче зв'язаний дикий звір, що не може розірвати на собі пута, заспокоївся. Він побачив Клода Фролло, той наближався верхи на мулі. Обличчя засудженого відразу полагіднішало. Та коли вершник упізнав засудженого, то опустив очі й раптом круто повернув назад. Ще густіша хмара знову насунулася на чоло Квазімодо. Знеможений, осміяний і закиданий камінням, він закричав: "Пити!". Цей вигук відчаю не викликав ніякого співчуття. Раптом натовп розступився. З нього вийшла циганка, яку він намагався вкрасти минулої ночі. Квазімодо невиразно відчув, що саме за це його тепер і карають. Есмеральда наблизилася до засудженого і дала йому пити зі своєї фляги. Тоді на його оці заблищала велика сльоза й поволі скотилася по його потворному обличчю. Може, це була перша сльоза, яку нещасний горбань пролив у своєму житті.
Напившись, нещасний хотів своїми чорними губами поцілувати прекрасну руку, що подала йому допомогу. Але дівчина відсмикнула руку. Тоді нещасний втупився в неї поглядом, сповненим докору й невимовного смутку. Юрба заплескала в долоні, вигукуючи: "Слава! Слава!". Саме в цю хвилину з віконця своєї нори затворниця побачила біля ганебного стовпа циганку і крикнула їй своє зловісне: "Будь ти прокляте, циганське поріддя! Прокляте! Прокляте!"
V. КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ ПРО КОРЖ
Есмеральда зблідла і, хитаючись, зійшла з помосту ганебного стовпа. Голос затворниці переслідував її. Настав час звільнити Квазімодо. Його відв'язали, і юрба розійшлася. Майєтта з подругами поверталася додому. Вона спитала сина, куди він подів коржа. Хлопчик відповів, що поки мама з подругами розмовляли з затворницею, якийсь великий собака відкусив шматок коржа. Тоді хлопчик теж відкусив. І так вони з'їли весь корж.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА СЬОМА
І. ПРО ТЕ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ДОВІРЯТИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ КОЗІ
Минуло кілька тижнів, настали перші дні березня. У шановної вдови Алоїзи де Гонделор'є, яка мала будинок на майдані Собору, зібралися знатні і багаті дівчата. Між ними вирізнялася панна Фльорделіс де Гонделор'є, дочка вдови. Всі ці дівчата зібралися у Парижі, бо монсеньйор де Боже з дружиною мали вибрати дівчат для почту їх милості Маргарити, нареченої дофіна.