Вітер відніс його на покрівлю одного з сусідніх будинків, об яку нещасний вдарився. Він швидко покотився вниз по даху і впав на брук. Там він уже не ворухнувся.
Квазімодо перевів свій погляд на циганку, тіло якої під білим одягом билося на шибениці в останніх передсмертних судорогах, потім знову глянув униз на архідиякона і промовив з риданням: "Ось усе, що я любив."
Монфокон – найстародавніша і найпишніша шибениця королівства. На верхівці вапняного насипу стояв величезний кам'яний паралелепіпед, з дверима, зовнішніми сходами та площадкою. На цій площадці – шістнадцять величезних стовпів, розміщених колонадою по трьох боках масивної основи і з'єднаних між собою вгорі міцними балками, з яких на однаковій відстані один від одного звисали ланцюги. На кожному ланцюгу – скелет. Кам'яна брила, що правила за фундамент цієї огидної споруди, була порожнистою. У ній влаштували просторий льох, до якого звалювали трупи, що падали з ланцюгів Монфокона, і тіла всіх нещасних, страчених на інших шибеницях Парижа.
Приблизно через півтора або два роки після подій, що завершили цю історію, коли до склепу Монфокона прийшли люди по труп повішеного за два дні перед тим Олів'є ле Дена, якого Карл VIII ласкаво дозволив поховати у Сен-Лорані, знайшли серед жахливих трупів два скелети, з яких один стискав другий в обіймах. Один скелет був жіночий. На ньому збереглося ще кілька клаптиків тканини, колись білої, та намисто навколо шиї із зерняток лавра, з невеличкою шовковою ладанкою, відкритою і порожньою. Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини. Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток і одна нога була коротша за другу. Однак його шийні хребці не були пошкоджені, і це свідчило про те, що він не був повішений. Отже, чоловік цей прийшов сюди сам і тут помер. Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу