Маруся Чурай була не лише талановитою пісняркою, вона була Жінкою. Люблячою жінкою. Вона заговорила до своїх сучасників і до прийдешніх поколінь високим поетичним словом. І її зрозуміли і сприйняли всім серцем. Хоча часи тоді були важкі для України — не до віршів, не до пісень. Та полтавська піснярка змогла возвеличити жіночу долю і звернути увагу на почуття люблячої і зрадженої жінки.
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.
Цими рядками починається пісня. Через неспокій у природі авторка передала свій настрій, бурю своїх почуттів. У неї вистачає мудрості не плакати, не лити марно сльози, бо вони не "поправлять" щастя. Авторка порівнює себе з билиною, що росте у полі. Чи щаслива вона без води на сонці? Це вже запитання до тих, хто міг би і позаздрити її долі.
Героїня пісні любить щиро і відкрито. Вона не приховує своїх почуттів, не соромиться показати свої страждання через розлуку з коханим. А усвідомлення неможливості полинути пташкою до коханого зворушує і торкається потаєних струн душі:
Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.
Не дивно, що пісня одразу пішла в народ і стала улюбленою. Тисячі молодих жінок і дівчат проводжали тоді козаків у похід. Щоразу прощалися наче востаннє і самовіддано чекали, вдивляючись у битий шлях. Літа молоді минали тоді у чеканні й у спогадах про короткі миттєвості щастя:
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде...
За Марусиними піснями можна вивчати етику українського народу. Вона чимало написала про нещасливе кохання, зраджене кохання, але які високі у своєму почутті, непохитні у вірності українські дівчата: "Вірно люблю, ще й кохаю. Як не бачу, то вмираю!" Ось така вона, Маруся Чурай: тонкий знавець жіночої душі, співець жіночої долі й просто Жінка. Любляча жінка!