Використання смислових переносів, напр., "В ріці Каялі. І на тілі,…", робить розповідь більш зв'язною.
Художні засоби, стилістичні фігури:
- Епітети: "чайкою-вдовицею", "бобровий / бобряний рукав", "княже біле, помарніле / дебеле тіло", "кров суха", "глибокії тяжкії рани", "легкий, крилатий господине", "дуже крило", "вої любії", "ханові / хиновські стріли", "прелютий (вітер)", "дужий, старий, широкий, не малий Дніпро", "високі скали", "преславний Словутицю", "святеє сонечко, Сонце пресвятеє", "святий, огненний господине"; "любе ладо".
- Метафори: "Словами жалю додає", "Полечу, каже, зигзицею / Полечу, рече, зозулею", "Щоб я постіль весела слала…сльозами моря не долить", "моє веселіє украв", "сонце…на землю радість принесло", "Спалив і князя і дружину, Спали мене на самоті!".
- Уособлення: вітер "на дужому крилі метаєш стріли", "гойдай насади-кораблі", "…в степу на тирсі розібгав"; Дніпро "пробив високі скали", "носив на байдаках дружину"; "сонечко зійшло", "спалив луги, степи", "…не грій і не світи".
- Персоніфікація: стихіям надаються людські риси, вони діють, позначаються на житті героїв.
- Порівняння: "Співає-плаче Ярославна, як та зозуленька кує".
- Риторичні звертання та оклики: вони посилюють драматизм "Вітрило-вітре мій єдиний! Легкий, крилатий господине!", "..,ладо моє миле,..", "Святеє сонечко зійшло", "ти, прелютий... Горе! Горе!"; "Сумує, плаче Ярославна!", "Понад Дунаєм полечу!", "Вітрило-вітре, господине!".
- Риторичні запитання: "Нащо на дужому крилі…Ти ханові метаєш стріли?"; "Нащо ти вієши, несеш На легкому крилі своєму Хиновські стріли?".
- Гіпербола: "у море сліз не посилала"; "Загинув ладо... Я загину!".
- Повторення: фраза "І плаче Ярославна" підкреслює постійний стан зажури героїні. Не можна назвати точним рефреном, оскільки рядки постійно видозмінюються ‒ автор вживає різноманітні синоніми: "сумує", "квилить", "співає", "плаче". Повторення як спосіб градації: дієслово "спалити" наприкінці повторене аж тричі.
- Антитеза: "На землю радість принесло І людям і землі / Моєї Туги-нудьги не розвело".
- Інверсія: "плаче Ярославна".
- Асонанс звуків [а], [о] та [і].
- Алітерація звуків [п], [к], [л] та [с].
Композиція і сюжет:
Місце дії: Путивль ‒ місто на середній течії річки Сейм. В XII ст. входило до складу Новгород-Сіверського князівства; там був укріплений двір батька князя Ігоря, Святослава Ольговича.
Час дії: після поразки князя Ігоря у битві з половцями на березі р. Каяли.
- Ярославна стоїть на валу, вкрай пригнічена; серце її сповнене тривоги, і вона ладна стати птахом, щоб якомога скоріше опинитися біля милого й зцілити його рани.
- Вона звертається до частин рідної природи (вітру, річки, сонця) як до божеств, закликаючи повернути їй чоловіка, що віддзеркалює язичницьку традицію. У кожному своєму зверненні Ярославна спершу намагається прихилити до себе стихії, оспівуючи їхню могутність, а потім жаліється, що ті заподіяли лиха та пропонує інше, мирне застосування їхніх сил.
- Якщо ж її коханий не повернеться, молода готова померти.
Образи та символічні образи:
- Ярославна ‒ лірична героїня ‒ дружина новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла. Любляча й ніжна. Уособлення подружньої вірності. Вона постає не як княгиня, а як звичайна руська жінка-берегиня, що палко любить свого чоловіка, жаліє його хоробрих воїнів. Плач її не лише особистий, а й загально національний ‒ це біль Русі, що втратила своїх синів.
- Вітер ‒ символ непостійності; зрадливий, адже несе стріли ворогів.
- Дніпро-Словутиць ‒ помічник війська; надія, що може повернути коханого.
- Сонце ‒ безжалісне: через нього воїни мучилися від спраги, й половці змогли перемогти знесилених.
- Зигзиця або зозуля ‒ народнопоетичний символ жіночої туги
Примітки та корисна інформація
"Плач Ярославни" – це поетична обробка відомого фрагмента "Слова о полку Ігоревім", твору XII століття, що описує невдалий похід руських князів на половців в 1185 році. Для культурної спільноти публікація "Слова…" у ХІХ столітті стала вагомим поштовхом для творчості. Хоча переспівів існувало багато, саме Шевченко зміг якнайкраще передати особисту трагедія жінки.
Тарас Григорович створив дві версії твору, від 4 червня та 14 вересня 1860 року. Перша ‒ об'ємніша, більш емоційно насичена, багатша на художні деталі й виразні метафори. Друга ‒ лаконічна, "концентрованіша". Однак, зміна форми не змінила змісту. Вперше опубліковано (дві редакції разом) в "Кобзарі", СПб., 1867 р.
Носив-єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. ‒ йдеться про переможний похід 1184 р. коаліції князів на чолі з великим князем київським Святославом Всеволодовичем проти половецького хана Кобяка.
Хиновські ‒ тут у значенні ворожі від збірної назви кочівників, "хинове".