Тема науки й освіти у творчості
письменників-гуманістів епохи Відродження
У XV-XVI століттях після тривалого періоду культурного занепаду, що характеризує епоху пізнього середньовіччя, в Україні посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість, з’являється розуміння необхідності широкого розвитку науки й освіти. Цей процес проходив під безпосереднім впливом ідей західноєвропейського гуманізму, що поширювалися в Україні завдяки молоді, яка здобувала освіту за кордоном [1, 31-48].
Представники гуманістичної культури в Україні – Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський та інші – незалежно від місця просвітницької діяльності, усвідомлювали свою національну незалежність і дбали про рідну культуру.
Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості. Вони виявили себе на терені різних наук – астрології, медицини, філософії, історії, здобули високі наукові титули і звання. Тож не випадково, що у своїх творах вони постійно зверталися до проблем, пов’язаних з розвитком національної української науки й освіти.
Одним із перших у колі зачинателів гуманістичної культури в Україні, хто звернув увагу на потребу поширення науки й освіти, слід назвати вихованця Краківського і Болонського університетів, ученого-енциклопедиста Юрія Дрогобича. У своїй латиномовній праці у віршах "Прогностична оцінка поточного 1483 року" він висловлює прогресивні погляди на призначення літератури. Випускаючи у світ свої книги, поет дбає не про честолюбство та зиск, а про "користь від них роду людському в житті" [2, І, 15]. У цьому він вбачає покликання своєї скромної праці.
- "Про літературний процес" (шкільні твори)
- Чим пояснити ідейну спрощеність, тематичну й жанрову одноманітність української драматургії другої половини XIX ст.? (та інші запитання)
Про значення книг, зокрема поетичних, в освіті і вихованні народу, пише також земляк і послідовник Юрія Дрогобича, відомий поет-гуманіст Павло Русин з Кросна. У вірші "Похвала поезії" він прославляє поетичне слово як "світлий дар богів", їх "гомінке і солодке" дитя, що доносить подвиги попередніх поколінь, на прикладах їх життя виховує сучасників, вчить шанувати богів. Виховна сила слова, пісні, твердить поет, полягає в її правдивості. Своїми творами справжній митець не лише викликає у читачів естетичну насолоду, а й навчає їх, збагачує знаннями:
Хто б то чув про міць владарів могутніх,
Хто б сьогодні знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник
Їх не уславив? [2, І, 17].
Підносячи значення поезії у житті, прославляючи співців-поетів, Павло Русин звертається до своїх сучасників із закликом:
Ти ж гортай книжки, перечитуй пильно…
… Чистим серцем пий ті зразки високі, –
І побачиш, вір, те, що було вчора
Скрите від тебе [2, І, 18-19].
Таким чином, поет вважає книги надійним джерелом пізнання і тим самими підкреслює їх значення для освіти народу.
Нові гуманістичні погляди на роль і місце науки та освіти в житті людини й суспільства в цілому висловив талановитий прозаїк-публіцист, перший український письменник-полеміст Станіслав Оріховський. У низці творів він виступає як мудрий і досвідчений наставник, який своїми порадами прагне змінити на краще суспільно-політичне і соціальне становище у феодальній Польщі. Так, у великому трактаті-зверненні "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" письменник, апелюючи до розуму і порядності молодого польського короля, закликає його здобути прихильність у підданих справедливістю, доброзичливістю, піклуванням про державні інтереси, захистом народу.
Вже у вступній частині твору Оріховський наголошує на тому, що король повинен бути передусім мудрим правителем, а для цього необхідно "по змозі вчитися". Цю думку письменник обґрунтовує в наступних частинах свого звернення. Він вважає, що людина, особливо та, яка стоїть при владі, тобто король, повинна прагнути до науки, розвивати свої природні здібності, бо "якщо людина знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали" [2, І, 27]. Письменник переконаний, що "ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися" [2, І, 27].
У приклад молодому королеві автор ставить його батька, який "не раніше перестав учитися, як навчився стримувати свої бажання, – немов коня вуздечкою. Від учителя батько навчився шанувати Бога, любити рідних, керувати державою, гуртувати громадян – під час війни і в мирний час захищати кордони. Завдяки наукам, праці, а то й остраху, міцно вкорінилася на батьківському й дідівському троні чеснота найвищого мужа" [2, І, 27].
Станіслав Оріховський наводить також приклади зі світової історії, з повагою згадуючи тих правителів, які навчалися спочатку мудрості, а потім військового мистецтва. Таким шляхом пройшов, наприклад, Олександр Македонський, що був учнем Арістотеля. "Хто ж від цього шляху відступив, – пише автор, – став згубним королем у своїй державі" [2, І, 27].
Станіслав Оріховський багато розмірковує про мудрість і справедливість як найголовніші чесноти, що повинні бути притаманні правителю. На його думку, існує єдиний шлях до вершини мудрості, якої може досягти король: "… щоб ти сам вище всіх був і мудро правив; потім, щоб з мудрими жив; і, нарешті, щоб робив своїх підданих мудрими" [2, І, 44]. Кожне із цих положень письменник переконливо обгрунтовує, особливо наголошуючи на необхідності заснування шкіл і гімназій, бо вони є "оселею правдивої мудрості у державі" [2, І, 43]. "Де їх не нема – засновуй, де занепали – відновлюй. – Звертається він до короля. – Хай навчається там зростаюча молодь твоєї держави гуманності й мудрості. … Хай звідси, немов з якогось чистого й прозорого джерела, тече королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими й державі потрібними" [2, І, 43].
Подібні думки звучать і в інших творах Станіслава Оріховського, що теж написані у формі промов, послань, звернень. Так, у "Промові на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона", характеризуючи покійного як "найкращого короля", "якого в Польщі… ще не бувало", письменник особливо наголошує на розвиткові науки та освіти в часи його правління. Автор підкреслює, що шанобливе ставлення до науки, піклування про освіту народу з давніх-давен було притаманне правителям цього прославленого роду. Ще дід короля Сигізмунда Владислав Ягелон "був певним, що жодна держава не може існувати без наук, і нічого святого, чи справедливого або почесного там бути не може, де ім’я філософії не в повазі" [2, І, 183]. Станіслав Оріховський нагадує читачам про заслуги Владислава Ягелона у сфері науки та освіти: саме він заснував у Кракові гімназію, "яка до цього дня тішиться славою чесноти, розуму, а також науки. Бо звідти, немов з Троянського коня, вийшли численні лицарі, знамениті мудрістю і наукою" [2, І, 183]. Особлива заслуга цього "найкращого і божественного" короля, пише письменник далі, полягає також у тому, що він "дику й непогамовану Сарматію (йдеться про польські та українські землі. – Л.С.) тим світлом наук також просвітив" [2, І, 183]. Завдяки науці раніше дикий і неосвічений польський народ "полагіднішав і став більш освіченим" [2, І, 183]. Своєю науково-освітньою діяльністю король Ягелон переконав сучасників, що "нема нічого кращого за освіту й науку і, навпаки, нічого ганебнішого за людину, дику й неосвічену" [2, І, 183].
Благородні починання свого прославленого батька в галузі науки, освіти та виховання продовжив його син Казимир, батько Сигізмунда. Як мудрий король і наставник, він був переконаний, що життя його дітей у майбутньому залежить від науки і належного виховання у дитинстві. Тому своїм синам він призначив мудрого і досвідченого вчителя та наставника, яким був їх земляк, поляк Ян Длугош. На цьому факті письменник особливо акцентує увагу читачів, переконуючи у перевагах національно-патріотичного навчання і виховання. "Адже правду кажуть,– розмірковує він,– що насіння, коли у чужу землю потрапляє, втрачає свою силу й часто до іншого виду переходить… Тому Казимир, пам’ятаючи, що народив королів не для італійців, не для греків і не для індійців, а для поляків, пильно дбав, щоб найперший їх хист ніхто, крім поляка, не розвивав" [2, І, 188].
Автор підкреслює, що завдяки наукам, про які найбільше дбали в домі короля Казимира, він здобув повагу всіх сусідніх народів і держав. Король Казимир був щасливий своїми нащадками, а Польща благословенна їх талантами і чеснотами. З цього приводу Станіслав Оріховський справедливо зауважує, що "чесноти прищеплювалися королівською владою через поширення наук, а вже ці останні несли і славу, і честь" [2, І, 189]. Так письменник-гуманіст підводить читача до думки про домінуючу роль науки й освіти не лише у формуванні національної еліти, а й загалом у вихованні молоді.
Серед найголовніших чеснот, притаманних королеві Сигізмунду Ягелону, Станіслав Оріховський на перше місце ставить мудрість. Вона проявилася в тому, що король "до останнього подиху нічого так не прагнув, як щоб держава міцніла в мирі талантами, дужчала науками, славилась освітою і благочестям" [2, І, 197]. За це письменник-гуманіст прославляє свого мудрого правителя. Звертаючись до сучасників, він пише: "Науки, яких ви спізнали завдяки йому, волають про його безсмертя" [2, І, 197].
Про місце науки й освіти у своєму особистому житті Станіслав Оріховський пише в автобіографічному "Листі до Яна Франціска Коммендоні про себе самого", датованому 1564 роком [2, I, 405-416]. Описуючи власне життя, письменник-публіцист показує, який вплив на формування його особистості мало навчання за кордоном (в університетах Німеччини, Італії) та спілкування з передовими вченими-гуманістами Заходу (Мартіном Лютером і Філіппом Меланхтоном).
Таким чином, Станіслав Оріховський одним із перших в українській літературі епохи Відродження порушив цілу низку актуальних питань про необхідність широкого впровадження науки й освіти в суспільне життя, використання з цією метою багатого історичного досвіду; про переваги навчання і виховання на національному грунті та домінуючу роль науки й освіти у вихованні молоді тощо.
Зацікавлення українських письменників епохи Відродження питаннями науки та освіти особливо зростає у кінці XVI-XVII століттях.