Проблема інонаціонального характеру в романах М. Вінграновського "Северин Наливайко" та В. Шукшина "Я пришел дать вам волю"

Реферат

Проблема інонаціонального характеру в романах М. Вінграновського "Северин Наливайко" та В. Шукшина "Я пришел дать вам волю"

Зазначена в заголовку статті тема є актуальною, оскільки вона дає можливість глибше зрозуміти специфіку національного характеру свого народу.

Не зважаючи на численні праці в українському та російському літературознавстві, де висвітлюється проблема інонаціонального характеру [4], вона й досі залишається маловивченою і потребує подальшого дослідження.

У зв’язку з тим, що інонаціональна тематика по-різному вирішується в літературних жанрах, метою цієї розвідки є дослідження підходів та принципів художнього зображення інонаціонального характеру в сучасному українському та російському історичному романі, виявляючи типологічні подібності та відмінності.

Об’єктами літературознавчого аналізу служать романи М.Вінграновського "Северин Наливайко" та В.Шукшина "Я пришел дать вам волю", які розглядаються в певному літературно-історичному контексті.

У М.Вінграновського і В.Шукшина інонаціональний характер є своєрідним "інструментом" для виявлення національної ідентичності власного народу. Говорячи своє нове слово, письменники опираються на великі традиції.

Відображення життя інших народів, а також інонаціонального характеру є давньою і плідною традицією українського та російського красного письменства, про що яскраво свідчить усна народна творчість (думи "Козак Голота", "Невольницький плач", "Повстання проти польських панів", билини "Изгнание Батыя", "Алеша и Тугарин в Киеве" та ін.), а також твори давньої літератури ("Повість минулих літ", "Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна", "Повесть о разорении Батыем Рязани" тощо).

У фольклорі, зокрема у тих творах, де йдеться про визвольну боротьбу з іноземними поневолювачами, як правило, дається негативна оцінка інонаціональним персонажам-ворогам: полякам ("ляхам", "католикам"), татарам ("бусурманам", "нечестивцям", "поганцям") та ін.

Інший, більш різнобічний, підхід до національного характеру спостерігаємо в давній літературі: увага тут зосереджена на описі зовнішніх ознак життя різних народів, на екзотичних елементах їхнього побуту і моралі, проте аксеологічний аспект майже відсутній.

Починаючи з XVIII ст., зображення інонаціонального характеру в художній літературі ще більше ускладнюється: здійснюється перехід від поверхневого опису до глибокого і всебічного пізнання. Значний крок у цьому напрямку в російській літературі зробили М.Ломоносов, М.Карамзін, І.Крилов та ін., в українській – насамперед І.Котляревський з його "життєствердною" "Енеїдою", де життя інших народів висвітлене крізь призму національного світобачення і забарвлене українським народним гумором.

До золотого фонду світової літератури увійшли твори російської класики – О.Пушкіна ("Кавказский пленник"), М.Лермонтова ("Кавказский пленник", "Герой нашего времени"), Л.Толстого ("Казаки", "Кавказский пленник"),– де достовірно відтворене життя та характери людей, що живуть на Кавказі; в українській літературі – це, передусім, твори Т.Шевченка, в яких спостерігаємо два підходи до інонаціонального матеріалу: реалістичний ("Гайдамаки", "Відьма") та алегоричний ("Неофіти").

Широким діапазоном образів та мотивів представлена інонаціональна тематика і у творчості Лесі Українки: поезії "Татарочка", "Хамсін", поеми "Роберт Брюс, король шотландський", "Ізольда Білорука", драми "Бояриня", "Кассандра" тощо. Об’єктивне, епічне зображення в цих творах зливається з ліричними переживаннями, які ґрунтуються на особисто побаченому та пережитому поетесою в далеких від рідної домівки місцях.

Правдивість і глибина зображення інонаціонального характеру українськими і російськими авторами досягалася завдяки тому, що вони змальовували його не з позиції стороннього глядача, а ніби "зсередини". Так, М.Коцюбинський яскраво відтворив звичаї та побут кримських татар, замислюючись водночас над насущними проблемами життя цього народу ("На камені", "В путах шайтана", "Під мінаретами"). У російській літературі М.Горький, продовжуючи пушкінську традицію, створив образи людей інших національностей, ґрунтуючись в основному на враженнях від численних своїх подорожей та спираючись на зібраний там фольклорний матеріал. "В людях из народа,– справедливо зазначає Л.Єгорова,– будь то цыган Макар или его дочь Нонка, молдаванка Изергиль, крымский татарин Рагим, он открывал неповторимый духовный мир, близость к природе. Условность романтической действительности – правдивости диалогов, жанровых сцен. Это облегчило переход Горького к реалистическому воссозданию инонационального характера (Мордовка в одноименном рассказе, татарин Шакир в "Жизни Матвея Кожемякина")" [3, 14].

загрузка...

Проблема інонаціонального характеру набуває особливої актуальності в українській та російській літературах у 20-30-ті рр. Вона постає в різних жанрах, в тому числі й історичному романі (І.Ле "Роман міжгір’я", З.Тулуб "Людолови", О.Донченко "Море відступає", Л.Леонов "Саранча", М.Тихонов "Кочовики", А.Платонов "Джан" та ін.) Письменники намагались проникнути у психологію героя, народженого в умовах патріархально-родового устрою та наділеного колективною свідомістю, і який у процесі творчої праці перетворюється в соціально активну людину [5].

Почесне місце в сучасній українській прозі посідає роман О.Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" (1959). На матеріалі героїчної історії українського козацтва письменник вибудовує текст-міф про життя народу на зламі епох, коли українське православ’я мужньо протистояло католицьким впливам. О.Ільченко йде в руслі народно-поетичної творчості у змалюванні інонаціональних персонажів. Так, у зображенні шляхтичіів, німецьких рейтарів, а також зрадника гетьмана Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, автор використовує бурлескні та химерні форми, чим досягає значного художнього ефекту. У той же час, любовно виписані в романі татарочка Патим?, циганка Мар’яна, француз Сганарель, прозваний Пилипом-з-Конопель, росіяни Шумило Жданов, Корній Шутов, котрим притаманна душевність, співчутливість і глибока зацікавленість долею усього українського народу.

У 60-70-ті рр. інонаціональна тема в літературі набуває нового змісту. У романах про сучасність, присвячених екології, інонаціональним персонажам відводиться роль насамперед захисників навколишнього середовища ("Утоление жажды" Ю.Трифонова, "Царь-рыба" В.Астаф’єва, "Большое кочевье" А.Буйлова та ін.). В історичних романах проблема національного характеру постає в іншому аспекті. Зокрема, в українській літературі розкривається тема трагічної долі людини, яка потрапила у вороже інонаціональне середовище, утвердження її як особистості в цьому середовищі та перемога над обставинами ("Мальви" Р.Іваничука, "Роксолана" П.Загребельного та ін.). Таким чином, письменники осягають проблему "екзистенції".

У цілому ж історична проза цього періоду позначена розвитком концепції діалектики історії та особистості героя, в тому числі й інонаціонального, який втілює в собі національні риси власного народу, так і загальнолюдський потенціал; філософсько-концептуальним осмисленням складних взаємовідносин людини зі світом [6, 16].

Проблема зображення інонаціонального характеру в сучасній українській та російській історичній прозі актуалізується. Відштовхуючись від естетичних уявлень свого народу, письменники створюють оригінальну модель інонаціонального світу, втілюючи самобутнє трактування інонаціонального характеру.

Саме таким шляхом у розкритті інонаціональної теми йдуть М.Вінграновський ("Северин Наливайко") та В.Шукшин ("Я пришел дать вам волю"). Проте при вирішенні конкретних художніх завдань вони йдуть різними шлхами: український письменник показує, яким був його власний народ серед інших народів середньовічної Європи, російського ж насамперед цікавить багатонаціональне військо Разіна.

Інонаціональний світ у М.Вінграновського – досить різноманітний та різнобарвний: тут і арабська принцеса, і негритянки, і турки, і поляки, і навіть китайці. Як слушно зазначив І.Дзюба, "у геополітичній ландшафт роману рельєфно вписалися різні національні стихії середньовічної Європи і Азії" [2, 7]. Письменник створює власну картину інонаціонального світу, де вирує "стихія поетичної химерії": полонена арабська принцеса Хабіджа приймає православне хрещення; китайці присягають на вірність Наливайкові і навіть коронують його на імператора Китаю; хан Газі-Гірей відпускає Наливайка, благословляючи; негритянки, одягнені в вишиті свитки, колядують разом з усіма на Водохреще і т.д.

Особливе місце в контексті твору посідають поляки – польний гетьман Станіслав Жолкевський, посол короля Жигмонта у Стамбулі Збігнєв Ясельський та сенатор, син князя Василя Острозького, Януш Острозький, який "перейнявся Заходом і став католиком по своїй волі" [1, 58]. Зауважимо, що польський посол та княжато змальовані у фольклорній традиції – однопланово: обидва є ненависниками православ’я та козацтва. Проте у зображенні Жолкевського письменник повністю відходить від народної традиції. Заглиблюючись у складність характеру героя, автор підкреслює і його позитивні риси, зокрема – толерантність. Жолкевський, будучи ворогом України, захоплюється сміливістю та відчайдушністю наливайківців та співчуває їм: "Жолкевський відірвав прикипілі, засніжені очі від Комулео й повів малиновою брошкою на чорно-білий наливайківський табір. Він глянув на табір, і його голова відкинулась, як від вогню…

Двісті козацьких возів підіймались у повітря. Сірі возові колеса відштовхнулися від присніженої землі, на хвилинку затримались і знову пішли понад полем, понад кіньми в зимове небо. Вози підіймалися тихо і рівно, а вже як гойднулися, то гойднулися, наче колиски. Колиски! Бо в них і справді ловлячи руками й губами сніжини, стояли діти!..

Жолкевський нагріб з намету пригорщу снігу, вмився, а заразом і протер снігом очі. Тепер він вже бачив ясно: на возах куталися жінки, куталися під сніжинами діти, кругліли, видно, із солониною темні діжки, бочки з порохом та гармати. А під возами, підставивши під них спини і плечі, по восьмеро і по десятеро, заточуючись, ішли наливайківці…

Крізь перший мороз і першу зимову легку і веселу віхолу Жолкевський, дивлячись на побілілий посередині Бугу наливайківський табір, сказав:

–Таких я не б’ю!..

Він зійшов з брацлавської стіни, сів на коня і велів повертати військо назад,– в Молдову, за Дністер" [1, 302-304].

Польний гетьман симпатизує Наливайкові, спостерігаючи його вправність на полі бою: "Мені би таких!", а Наливайко – Жолкевському: "Для Наливайка Жолкевський був прикладом, як треба жити".

Змальовуючи Жолкевського, М.Вінграновський порушив звичну традицію негативного зображення ворогів-поляків, яку започатковано ще у фольклорі і продовжено багатьма письменниками, зокрема, М.Гоголем.

Намагаючись підкреслити належність характерів до тієї чи іншої національності, М.Вінграновський, насамперед описує одяг, їжу та обряди: так, Хабіджа "завинена в темно-жовтий мінливий шовк", а її маленькі ніжки "взуті у золоті сандалії"; китайці у жовтих халатах та "з тонкими заплетеними на потилицях кіскими" пригощають наших козаків своєю національною стравою – рисом з дрібно пошаткованим м’ясом, і все це, до того ж, потрібно було їсти паличками; турки пропонують Якову Шийці скуштувати свіжий пенір – маслянистий овечий сир – та уяршем – кисле коров’яче молоко, а коли з мечеті скликали на обідній намаз, усі правовірні "обернулись обличчям на схід й опустилися на килимки".

1 2