Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 рр. у генетичних і типологічних зв'язках з європейскими літературами

Реферат

Творчість Володимира ВИННИЧЕНКА 1902-1920 рр. у генетичних і типологічних зв’язках з європейскими літературами

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – "Українська література".

Захищена 12 жовтня 1998 року у спецраді Київського Національного університету ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА.

ВСТУП

Актуальність теми. З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися. Винниченкознавство як літературознавча ділянка існувало й розвивалося лише за кордоном — завдяки дослідженням Г.Костюка, М.Мольнара, С.Погорілого, Л.Онишкевич, В.Ревуцького(1) (хоча погляд на Винниченка-письменника крізь політичну призму нерідко давався взнаки і там)...

Що ж до "материкової" України, то тут варта згадки спроба повернення спадщини В.Винниченка в середині 1960-х рр. (це питання ставилося О.Гончарем на 5-му з’їзді письменників України та І.Дзюбою в його трактаті "Інтернаціоналізм чи русифікація?"). Спроба ця — з огляду на несприятливі суспільно-політичні обставини — виявилася невдалою, після чого штучна пауза затяглася ще на два десятиліття. Перший етап у вивченні феномена Винниченка після реабілітації письменника наприкінці 1987 р. мав ту особливість, що з’ясовувалися передусім обставини його політичної біографії (до речі, з акцентом на моментах "пробільшовицької" орієнтації Винниченка!), визначалися

загальніконтури й масштаби творчої спадщини, його місце в історії українського письменства. Цим питанням були присвячені публікації П.Федченка, І.Дзеверіна, М.Жулинського, М.Слабошпицького та інших дослідників.(2) Жанри нарису й огляду домінували — і в цьому була своя закономірність.

З початку 1990-х рр. стали з'являтися вже не тільки публікації нарисового характеру, а й студії типу "життя і твор-чість" (монографія О.Гнідан та Л. Дем'янівської "Володимир Винниченко. Життя, діяльність творчість" — К., 1996). монографічні дослідження спадщини письменника під кутом зору певної проблеми (напр., праця Л.Мороз "Сто рівноцінних правд".Парадокси драматургії В.Винниченка" — К., 1994, в якій переконливо розкрито зв'язки драматургії письменника з філософськими ідеями доби, а також "новою драмою" кінця ХІХ і початку ХХ ст.ст.).

Визначаючи в 1971 р. — з нагоди 20-річчя з часу смерті В.Винниченка — найактуальніші завдання винниченкознавства, Г.Костюк наголошував, що одним із них є "вивчення Винниченкової творчости в ширшому порівняльному аспекті світової літератури". "Критика, — констатував дослідник, — кидала різні думки про впливи чи співзвучність творів В.Винниченка з різними авторами світу: тут і Ф.Достоєвський, і М.Горький, і М.Арцибашев, і Л.Андреєв, Леся Українка вказувала на співзвучність з мотивами А.Чехова і Гавптмана. Один німецький критик ... в рецензії на "Брехню" ... висловився був, що героїня драми Наталя Павлівна "загадкова жінка, яка постала за допомогою Ібсена і декількох французів. Не можна обійти і Метерлінка, драматурга, до якого пильно приглядався завжди Винниченко, п’єси якого сусідували і конкурували з Винниченковою "Брехнею" в репертуарі знаменитої італійської Емми Граматіки; навіть назву для своєї нової п'єси "Великий секрет" (1926 ) Винниченко запозичив від Метерлінка".(3)

Проблема, поставлена чверть століття тому Г.Костюком, зберігає свою актуальність і донині. Вона не ставала досі предметом спеціального дослідження, хоча на пошук аналогій і зіставлень "провокує" сама творчість Винниченка. Прагнучи "прорубати вікно в Європу", цей письменник вів постійний творчий полілог з багатьма попередниками і сучасниками, чутливо реагуючи на зміну літературних мод, на естетичні шукання як у західноєвропейській, так і в російській літературі. Винниченко як явище української літератури не може бути "розгаданий" поза його численними творчими захопленнями і відштовхуваннями, що передбачали як засвоєння, трансформацію чужого досвіду, так і полеміку з ним. Стосовно драматургії В.Винниченка значну частину роботи в цьому аспекті виконала Л.Мороз. Але в тому то й річ, що дослідження генетичних і типологічних зв'язків прози й драматургії письменника з художніми явищами світової літератури кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.ст. — це завдання надто масштабне, щоб бути вичерпаним в одній-двох монографіях.

Необхідність розгляду творчості В.Винниченка в порівняльному аспекті тим більш очевидна, що сама вона є переконливим доказом того, що український культурний розвиток був, за словами Д.Чижевського, "складовим елементом загальноєропейського": "Коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні "впливи", на Україні чинять "чинники", "фактори" чужого походження, а тому, що Україна яко частина європейської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить".(4)

загрузка...

З'ясування характеру творчого діалогу В.Винниченка з М.Горьким і Ф.Достоєвським, Г.Мопассаном і Г.д'Аннунціо, Ф.Ніцше та Г.Ібсеном, Е.Золя і К.Гамсуном дає можливість істотно доповнити картину взаємодії української літератури перших десятиліть ХХ ст. з іншими літературами; розкрити суттєві особливості творчої індивідуальності В.Винниченка, домінанти його художнього мислення; визначити внесок українського прозаїка й драматурга в осмислення актуальних "питань доби"; відповісти на низку питань щодо зв'язку творчості В.Винниченка з художніми течіями кінця ХІХ — початку ХХ ст.ст. — як усередині української літератури, так і за її рамками.

Об'єкт дослідження — творчість В.Винниченка 1902-1920 рр. (сім романів, сімнадцять п'єс і близько півсотні оповідань, епістолярій, статті). Локалізація матеріалу зумовлена масштабами літературної спадщини письменника, а також тим, що період останньої його еміграції (1920-1951) має свої істотні особливості. М.Зеров цілком резонно виділяв цей період як окремий етап творчої еволюції письменника.

Об'єктом дослідження у дисертації є також європейська проза і драматургія кінця ХІХ — початку ХХ ст.ст., філософські праці Ф.Ніцше.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося як складова частина комплексної теми "Творчість В.Винниченка у контексті світової літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст.ст.", над якою працювала наукова група кафедри української літератури Кіровоградського педагогічного університету ім.В.Винниченка в 1994-1996 рр. Тема затверджена Міністерством освіти України.

Тема дисертації затверджена також координаційною радою Інституту літератури НАН України.

Мета і завдання роботи. Основною метою дисертації є визначення генетичних (запозичення, ремінісценції, алюзії ...) та типологічних (об'єктивних збігів і сходжень) зв'язків творчості В.Винниченка з художніми явищами в європейських літературах кінця ХІХ — початку ХХ ст.ст.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

— визначення особливостей літературної ситації в Україні на початку ХХ ст., зумовленої "боротьбою генерацій" і пошуком українською літературою нової естетичної якості;

— з'ясування ціннісних орієнтацій та рис психологічного портрета В.Винниченка;

— визначення специфіки трансформування В.Винниченком відомих сюжетів, мотивів, образів;

— обсервування генетичних і типологічних зв'язків між творами В.Винниченка і романами Ф.Достоєвського, зіставлення морально-філософської проблематики та характеру її інтерпретації українським і російським письменниками;

— вивчення "ніцшеанського" сліду у творчості В.Винниченка;

— аналіз різних аспектів "проблеми статі" через зіставлення сходжень і розбіжностей у В.Винниченка — і західноєвропейських та російських письменників;

— розгляд питання "В.Винниченко і художні течії кінця ХІХ — початку ХХ ст.ст.: реалізм, натуралізм, модернізм".

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці з питань порівняльного літературознавства, що належать перу О.Білецького, Г.Вервеса, І.Дзюби, Д.Дюришина, В.Жирмунського, І.Журавської, М.Зерова, Д.Наливайка, Л.Новиченка, П.Филиповича, Д.Чижевського, І.Франка, а також наукові дослідження істориків української та зарубіжних літератур — В.Адмоні, Ю.Барабаша, О.Гнідан, Л.Дем'янівської, М.Жулинського, Ю.Карякіна, Г.Костюка, Л.Мороз, С.Павличко, Б.Сучкова.

У процесі дослідження застосовувалися методологія і методика порівняльного літературознавства (зокрема — типологічного аналізу), біографічний та системно-естетичний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві досліджено розгалужені генетичні і типологічні зв'язки творчості В.Винниченка з творчістю провідних європейських письменників кінця ХІХ — початку ХХ століть. Ця проблема розглянута з урахуванням закономірностей літературного розвитку як в Україні (перші два десятиліття ХХ ст.), так і в інших країнах Європи (рубіж століть, початок ХХ в.)

З'ясовано естетичні ціннісні орієнтації молодого Винниченка (українська класика, М.Горький, зарубіжні літератури). Комплексно вивчено систему взаємодії прози і драматургії В.Винниченка з творчістю М.Серванеса, Ф.Достоєвського, К.Гамсуна, Г.Ібсена, Е.Золя, Г.Мопассана, Г.д’Аннунціо, філософськими ідеями Ф.Ніцше. Шляхом порівняльного аналізу п'єс та романів В.Винниченка і творів Г.Мопассана та Г.д'Аннунціо визначено характер запозичень і ремінісценцій, що зустрічаються в українського письменника. Якщо в літературній критиці початку ХХ ст., а також у дослідженнях вчених української діаспори було лише поставлено питання про сходження, точки дотику між Винниченком і Достоєвським, Винниченком і Ніцше, то в даному дисертаційному дослідженні ці питання з'ясовані всебічно.

Вперше розглянуто такі важливі аспекти проблеми, як "Винниченко і Ібсен" та "Винниченко і Золя". Істотно доповнено уявлення про художні течії в українській літературі початку ХХ ст., оскільки творчість В.Винниченка в сучасних дослідженнях про український модернізм і реалізм представлена лише побіжно. Значна увага приділена з'ясуванню стосунків Винниченка-художника з українською літературною традицією у контексті "боротьби генерацій", а також із неореалізмом, неоромантизмом, символізмом, натуралізмом.

У дисертації по-новому осмислюються риси творчої особистості В.Винниченка (парадоксальність художнього мислення, внутрішня суперечливість, викликана гострою колізією між утопізмом і антиутопізмом; амбівалентність стосунків автора і героя тощо).

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що результати й висновки дослідження можуть бути:

1.

1 2 3