Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури

Реферат

Микола Вінграновський –

поет, прозаїк – Божий дар

для української літератури

З-поміж своїх однокурсників, слухачів Московського інституту кінематографії, студент Микола Вінграновський, здавалось, нічим особливим не вирізнявся. Хіба що в погляді строгих очей світилась невловима лагідна задума та в ставній постаті відчувалася рішуча рвійність. Всім серцем тягнувся він до романтичної піднесеності й заземленої, суворої правди життя в кіно, на що не міг не звернути увагу його великий вчитель, славетний Довженко. І юний актор згодом зіграв роль головного героя у його фільмі "Повість полум'яних літ". Відтоді Микола Вінграновський не пориває зв'язків з кіномистецтвом, працюючи на Київській кіностудії ш. О. П. Довженка, як актор і як режисер...

Народився Микола Степанович Вінграновський 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині в селянській сім'ї. Тоді, як згадував пізніше, він ще не знав, крім степу, нічого — ні Дніпра, ні лісів, ні Десни, ні Довженка. Тільки куди гляне — степ, і степ, і степ. Далі — була війна, тяжкі повоєнні роки. Школу закінчив уже вісімнадцятилітнім хлопцем. Вступив до Київського < інституту театрального мистецтва, згодом О., Довженко запросив його до Московського всесоюзного державного інституту кінематографії.

У студентські роки Микола Вінграновський почав писати вірші й друкувати їх у пресі. Через рік після того, як закінчив інститут і знявся в довженківському фільмі, видав свою першу книжку поезій "Атомні прелюди". Далі побачили світ збірки віршів "Сто поезій", "Поезії", "На срібнім березі", "Київ".

В літературу для дітей Микола Вінграновський прийшов з оригінальними поезіями, видавши збірки "Андрійко-говорійко" (1970), "Мак" (1973), "Літній ранок" (1976), "Літній вечір" (1979). Далі почав активно працювати в прозі. З^під його пера вийшли книжки повістей та оповідань "Первінка" (1977), "Сіроманець" (1977), "У глибині дощів" (1979), "На добраніч" (1983). ......

За прозові твори для дітей письменникові присуджено в 1984 році Державну премію їм. Т. Г. Шевченка.

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 р. в м. Первомайську на Миколаївщині в селянській сім'ї. Вищу освіту здобув у Всесоюзному державному інституті кінематографії, де запізнався з О. Довженком і ще студентом знявся в його картині "Повість полум'яних літ". Моральний максималізм, довженківський титанічний порив до краси і правди, до сонячних і голубих висот народного духу визначили ' творчий шлях Вінграновського, обдарованого винятковим художнім талантом. Майстер поетичного образу, характерник живого слова, виплеканого в долонях свободи під сонцем України, він, як ніхто інший, має право саме так говорити з Довженком — через літа недолі й долі, через саму межу життя і смерті, мовби стоять вони пліч-о-пліч на крутих берегах, вдивляючись у тільки їм відкриту далеч:

Учителю, уже ми вдвох з тобою...

Немолодість твоя і молодість моя...

І ріки з водами, і вечір за горою,

І ранку під горою течія...

Давида тремоло і тремоло Хорива,

Учителю, воно й сьогодні в нас.

Наш час душі з того усього плива,

Наш час душі — неперебутній час.

Не обласканий владою і почестями (тільки 1984 р., та й то "за збірки творів для дітей", він удостоєний нарешті Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка), М. Вінграновський — поет, прозаїк — божий дар української культури. У невідому досі художню сполуку поєдналися в його творчості героїчна етика рідного народу і рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо нас. "Ще пахне хвиля яблуком і тілом, 1 сушить голову за цвітом своїм мак", "Я вас люблю, як сіль свою — Сиваш, як ліс у грудні свій листок останній", "Під темними вітрилами ночей Сюди, сюди, на ці шовкові води, На синій звук любові і свободи, На синю Рось, що в снах моїх тече"... — так уміє тільки Микола Вінграновський.

Його перша книжка віршів "Атомні прелюди" була видана 1962 року і принесла звихрений, пройнятий передчуттям життєвого безмежжя образ епохи і людини, що обтрушувала з себе кайдани догматизму і поривалася в незвідані світи. Це було захоплене вітання творчої наснаги і духовного космосу, що розповилися народові після сталінського мороку. Тут сяяло сонце і злітав усеможний Демон оновлень і перетворень, торжествувала молода краса, рівна правді життя:

Тривого моя! Катерино! Ходім!

За вікнами в травах така дзвінколунність,

Що землю свою у труді молодім

Обнімем з собою й покотимо в юність.

Вітчизна, Любов і Свобода — від самих початків творчості ці поняття для М. Вінграновського близькі настільки, що їх емоційні значення раз по раз збігаються. І це не дивно, коли вдуматися і збагнути, що то є вищі символи життя. Вони з одного кореня і однієї енергії — віталістичного захвату землянина, що "встав з колін і небо взяв за зорі". Не десь і колись, не хтось і якось — отут, на берегах Дніпра, пополудні XX століття у світі, розтерзаному безумом політик, людина відчула власну всеможність, невситиму жагу жити і творить за законами краси. Це непереможне почуття (притаманне всьому поколінню шістдесятників — власне, звідси романтичний подих цієї поезії) саме у Вінграновського набуло філософського смислу й визначило еволюцію його творчості.

загрузка...

Книга "Сто поезій" (1967) стає творчою реалізацією проголошеної "вищої мети". Усе, чого торкається пензель художника, набуває дивного повабу, ніби розчак-ловується і являє приховану досі красу:

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,

Де на колінах яблуні спить вітер.

А згорблений чумацький небо спад

Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,

Що настромились, падаючи мовчки.

Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.

Вінграновському чужа метафорична ускладненість. Навпаки, його поетична мова лаконічна і ясна, однак це ясність, як казав Григір Тютюнник, абсолютного художнього слуху. "На вікна вився виноград зелений, Немов землі несказані думки", "дитя заснуло на руці, як слово на долоні мови", "Іван-гора над яром спину горбе, несе під гору все моє "люблю" — все це насамперед тонко спостережена реальність, не "підтасована" під задану поетичну тезу, а відображена, настільки виразно й переконливо, що автор стає причетним до самого її існування: він уже не просто її відтворює, а творить. Ця богорівна здатність і є виразом всеможності, покладеної собі художником за смисл життя і його мету.

"Сто поезій" і наступна збірка вибраного "Поезії" (197Д) — це лірика духовної рівноваги, коли справджуються бажання і наміри, коли світ під руками ще як глина, що перетворюється на дзвінку порцеляну сяючих образів, і митець відчуває в собі якусь веселу бісівську силу й насолоду перевтілювати його на свій смак і розсуд:

Стоять сухі кукурудзи,

Сухе волоття сушить просо.

Лелека, мов старий грузин,

По жовтім полі ходить босо.

Лисиця їла — і нема.

Лиш облизнулась в жовтій тиші.

А з хмаренятами у звиші

Хмарина-мама йде сумна.

Дружина спить, і на столі

Лежать панчохи і в'язання.

І в шибці чорт стоїть до рання.

Зоря і чорт на чорнім тлі.

Щось в тому чорті є від мене.

Щось є для мене в тій зорі.

Лежить дорога у черлене

І жовта хмара угорі.

Людина і світ, в якому все підвладне її творчому поруху, повсякчас переходять одне в одне, існують одне в одному. З величезним художнім тактом зітерта межа між "я" і "ти", емоційним станом і навколишньою дійсністю: "Дубовий мій костур, вечірня хода, 1 ти біля мене, і птиці, і стебла, в дорозі і небо над нами із тебе, і море із тебе... дорога тверда". Це не просто цілковита єдність душі і 'світу, це — надійна єдність! У поезії Вінграновського дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що "митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ".

Найповніше ця ідея висловлена у вірші "Гайявата", що розкриває народний ідеал земного щастя, яке полягає в далеко не завжди солодкому і не такому в буденності вже й піднесеному, однак безконечно багатому трудовому бутті. Вигадане абстрактне щастя (як у блоківському вірші — "І знов пориви юних літ") виявляється в даному разі просто зайвим.

Однак лірика Вінграновського аж ніяк не елегійна, їй притаманний запеклий драматизм, зумовлений найвищими запитами, моральним максималізмом, єретичним бажанням все пізнать, усе відчуть і все навічно утривалить. А це — неможливо. Чим повніше поет сприймає навколишню дійсність, тим гостріше відчуває, що щось суттєве, неповторне, головне лишається "за бортом" слова і образу. В цьому розумінні передчуття творчості ("не зрадь хоч раз, ... передчуття моє") постійно випереджає саму творчість. Художник, як і кожна смертна людина, не може здійснитися на всю заповідану самому собі міру. Наростаючи, цей драматизм вибухає трагічними акордами в книзі "На срібнім березі" (1978). Тут підбивається певний підсумок прожитого й усвідомленого, здійснюється його співвіднесення з ще "невиказаними думками", яких було так багато на порозі юності:

Але душа моя затерпла. —

Відкрилась голосом отим

Дорога біла середстепна,

Де йшлось великим і малим,

А множество вже стало станом

Позаду мене в небесах...

І я заплакав над лиманом,

Де голубим сміявся птах!

("В кукурудзинні з-за лиману...")

І сама ця підсумковість, прощання з молодістю, відчуття "заборгованості" перед вічністю — трагічні. Саме тут — у плані найповнішої самовіддачі — особливого драматизму набуває інтимна лірика Вінграновського. Адже справжнє почуття невичерпне, як невичерпна поезія і світ, відчуття прекрасного. Сказати б, у сприйманні поета все заповідалося на

вічність, а сталося на мить: "Я тебе обнімав, говорив, цілував, цілував, говорив, обнімав — обнімаю, Говорю і цілую, сльозою вже став. З того боку снігів, цього боку немає...".

На "срібному березі" ВІнграновського ця патетичність сягає апогею. За нагромадженням взаємо-замінюваних займенників "я" — "ти", "мій — то голос ваш", "твоя дорога — мої там кроки" і т. п., а по суті за нагромадженням перевтілень, які, однак, не рятують від проминання всього і всіх — гіркота недосяжного, загроза замаячілого небуття.

Однак відчай не бере над ліричним героєм владу.

1 2