Майору Нечаєву біля села Лукіївки було виділено майже 20 тисяч десятин землі.
Пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, прагнучи збільшити прибутки у своїх маєтках, частина поміщиків і чужоземних колоністів збільшували площі посівів зернових і технічних культур за рахунок селянських пасовищ і наділів. Дедалі жорстокішими ставали панщина та грошовий оброк. У листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року, через рік після відвідання Нікопольщини, Тарас Григорович писав: "Був я уторік на Україні. Був я у Межигорського спаса, і на Хортиці. Скрізь був і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової "віри німота з москалями..."
Шевченко був великим поетом-гуманістом і виступав завжди на захист бідноти всіх національностей, в тому числі і за єврейську бідноту. Коли в журналі "Иллюстрация" № 35 за 1858 рік була надрукована стаття редактора цього видання, спрямована проти євреїв, передові діячі культури М. Г. Чернишевський, І.С.Тур-генєв, М. О. Некрасов, а разом з ними Іван Єгорович Забєлін і Тарас Григорович Шевченко заявили рішучий протест з приводу цього, що був надрукований у листопадовому номері журналу "Русский вестник". Крім того, у своїх віршах і статтях Шевченко виступав проти реакційного впливу іноземців і ліберального дворянства, які теж пригнічували український народ.
Тарас Шевченко, як свідчать його сучасники, мріяв зробити велику подорож по Дніпру до самого лиману упродовж 1844— 1846 років. Письменник Афанасьєв-Чужбинський, котрий був у близьких стосунках з Шевченком, згадує: "Потім ми мріяли про тюдорож по Дніпру дубом на Запорожжя, а далі до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають все для дослідників. А що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відклали це до кращого часу..." Це підтверджує й А. О. Казанківський, сучасник Шевченка: "Тодішніх задумів його пам'ятаю два, які не здійснилися. Перший задум — велика картина "Видіння Іезекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками, другий — подорож по Дніпру (з оглядом берегів його) в товаристві кількох осіб, до участі в якій Тарас Шевченко запрошував і мене з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах".
Таким чином, Шевченко був одним з перших, хто мріяв про всебічне вивчення історії українського запорозького козацтва у нашому краї. Теперішні його нащадки, продовжуючи бажання видатного поета, прагнуть глибше і ширше вивчити цей південний край України, багату історичними пам'ятками Нікопольщину, котра вабить тисячі і тисячі людей зі всього світу. Про це свідчить хоча б свято "Дні козацької слави", що відбулося на Нікопольщи-ні у серпневі дні 1990 року. У ньому взяли участь близько півмільйона чоловік майже з усіх областей України. То був поклик сердець до минувшини нашого краю.
Тарас Григорович Шевченко — любий і дорогий для кожного нікопольця, любий і дорогий як поет, як художник, як козак. Його перебування на Нікопольщині — яскрава сторінка в історії нашого краю.
НЕ ТІЛЬКИ ПОЕТ, А Й ХУДОЖНИК
Всім добре відомі факти, що Тарас Шевченко в дитинстві та юнацтві проявляв пристрасть до малювання. До наших днів дещо збереглося з цього виду творчості поета. Його мистецький доробок у порівнянні з поетичною, прозовою і драматургійною творчістю можна вважати скромним. Все ж і в цьому Шевченко проявив себе як художник.
Не полишав він цей вид мистецтва і в дні перебування в Україні, зокрема на Нікопольщині. Незаперечний той факт, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко бачив у Пок-ровській Січевій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі "Живописная Украйна", котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що "в 1845 году вьшдут картиньї следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь..."
Що ж собою являла та церква? Чому саме на ній зупинив свій погляд Шевченко як художник? У повному. розумінні ця церква не була Січовою, Запорозькою, бо збудована вже після ліквідації Запорозької Січі в 1798 році. Але дерев'яна дзвіниця ^ кованим залізним хрестом дійсно була запорозькою і простояла селі до п'ятдесятих років XIX століття. У внутрішньому коші посередині площі "возвьішалась одноглавая деревянная церковь, по-крьітая тесом, основанная при кошевом атамане Йване Малаше-виче в 1734 году й снабженная богатейшею церковною утварью. Подле церкви стояла небольшая тоже деревянная колокольия с тесовой крншей в два яруса" (Д. Й. Яворницкий. "Запорожье в ос-татках старинн й преданиях народа". Часть II, С —Пеіербург, 1888, стр. 167).
Під кінець існування Січі запорожці мали намір у Новій Січі (с. Покровське) збудувати кам'яну церкву з мармуру та обтесаного каменю. Та їх мрії не судилося здійснитися.
Уявлення про Покровську Січову церкву може дати малюнок російського історика, військового інженера, топографа, генерала Олександра Івановича Рігельмана (1720—1789), котрий бував на Запорожжі і певний час жив у Новій Січі. Покровська Січова церква зображена на картині "Кошовий отаман Калнишевський оголошує маніфест про скасування Січі" художника В. Ковальова, котрий дружив з Шевченком. Репродукція цієї картини є у Дніпропетровському історичному музеї імені Д. І. Яворницького.
Запорожці завжди дбали про свою церкву, вкладали для цьо--го значні кошти, дорогі дарунки. Сам кошовий Калнишевський, будучи високоосвіченою людиною, сприяв розквітові культури і декоративного прикладного мистецтва на Запорожжі, виступав у ролі мецената. Видатний різьбяр XVIII століття Сисой Зотович Шалматов, приятель кошового Калнишевського і генерального писаря Запорозької Січі Івана Глоби, вирізьблював окремі прикраси для Покровської Січової церкви, листувався з запорозьким кошем.
У час руйнування Запорозької Січі в 1775 році та й пізніше Покровська Січова церква була дуже пошкоджена та пограбована офіцерами-дворянами, солдатами і донськими козаками. В одному з рапортів духовне правління доповіло Славянській духовній консисторії, що у Покровській Січовій церкві "забрато церковних вещей, як-то сосудьі, чаши все, царские врата серебряньїе, евангелии, потирьі, дискосьі, звездн, копии, крестьі, наместньї ико-ньі с окладами й со всех других образов оклади серебрянне, блюда для благословення хлебов, подсвещники, кадильницн, лампади й все серебряное до останка, почему церковь без божьего слу-жения остается". (Ф. Макаревский "Материалн для историко-статистического описання Екатеринославской епархии". Випуск І, Екатеринослав,1880).
24 березня 1794 року Катеринославський митрополит Гаврило наказав Покровську Січову церкву "запечатать" — закрить. Але було дозволено місцевим священникам проводити богослужіння в "особо сделанном молитвенном доме".
Головний управитель княгині О. М. Вяземської Іван Розениф-лянцер згідно з розпорядженням княгині забрав до себе всі церковні гроші, обіцяючи приступити до будівництва кам'яної церкви. Втім цей намір свій довго зволікав. І лише восени 1798 року церква була збудована. Простояла вона у селі Покровському аж до 1954 року. Потім була розібрана у зв'язку з утворенням Каховського водоймища. До речі, нагадаємо, що у жовтні 1798 року, коли була споруджена церква, митрополит Новоросійський і Дніпровський Гаврило дозволив "освятить в слободе Покрове1 ой Новоуст-роенную каменную Свято-Покровскую церковь..."
Таким чином, Шевченко на початку вересня 18 ІЗ року малював саме цю "Новоустроенную каменную церковь". Але варто додати, що у неї тільки стіни були кам'яні, а верх та купол — дерев'яні. Втім поряд з нею до середини XIX століття ще стояла запорозька дерев'яна дзвіниця з дахом у два яруси, натомість якої в п'ятдесятих роках XIX століття спорудили кам'яну дзвіницю. Тарас Шевченко, отже, міг її бачити і малювати. На нашу думку, за своєю архітектурною будовою Свято-Покровська церква у селі Покровіському нагадує ту церкву, що змальована І. Ю. Рєпі-ним у старому Кодаку влітку ^880 року. Разом з тим у ній є зразки Новомосковського собору, церкви Покрова у місті Ромнах, збудованої Калнишевським.
Та повернемось до історії Запорозької Січової Свято-Покров-ської церкви (1734—1794), котру малював Шевченко. Письменник Олекса Стороженко, котрий у 1827 році разом з 96-річним запорожцем Микитою Леонтійовичем Коржем побував у селі Покровському, писав: "Прежньої Січової церкви, збудованої 1740 року, вже не було. На тому місці, де був пристол, стояв невеличкий пам'ятник. І недалеко від нього збудована мурована церква простого майстерства, оточена оградою з каменя, що позастався од старої будови. Незабаром прийшов паламар і одімкнув церкву. У храмі божім все було нове і нічого не збереглося стародавнього — січового. Прежній канастас (іконостас роботи С. 3. Шалмаюва) дуже скусної роботи, похожий на той, що в Софіївському соборі в Києві, лежав покритий пилом на хорах. Там же складені були хоругви, панікадила, лампади і ще дещо з церковної утворі. Один дід, котрий ввійшов з нами в церкву, розказував нам, що він сам бачив, як по зруйнуванню коша донці, калмики і москалі без відома начальства обдирали церкву, сокирою вирубали царські врата, вилиті з чистого срібла, і рвали з образів шати і підвіски" (Олекса Стороженко. Твори, т. І, Київ, 1957, стор. 257—258).
Шевченко історично правдиво описував руйнування Нової Січі та пограбування Покровської Січової церкви. Про ці відомості поет дізнався не тільки з історичних творів, але й з розповідей колишніх запорожців, котрі ще були живі в селі Покровському. У поемі "Сліпий", написаній у 1845 році, Шевченко пише :
І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали
У Покрови. Як козаки
Вночі утікали.
Можливо, тут, у селі Покровському, на тому місці, де колись знаходилась Нова Січ, Шевченко задумав і виконав у 1843 році малюнок "Сліпий" ("Невольник"), що послужив сюжетом для поеми.
Добре відома активна підготовча робота Шевченка як художника на натурі, про що свідчать натурні зарисовки, котрі майже повністю увійшли до завершених офортів "Живописной Украи-ньі". Безумовно, підготовчі малюнки з натури мали ще новий творчий процес для кожного офорта "Живописной УкраиньІ". Таким чином, і малюнок Шевченка "Покровська Січова церква" теж виконаний з натури, коли поет відвідав село Покровське.