Науковий реферат з української літератури
Тарас Шевченко на Нікопольщині
ВІД КИРИЛІВКИ ДО БЕРЕГІВ ДНІПРА
Я закоханий з дитинства в поезію та і взагалі в творчість Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого найвизначнішого вихователя, Тарас Шевченко — це не тільки історія епохи України, це — і поклик у майбуття.
Поезія Шевченка наскільки мене полонила, що я вбачаю в її авторові людину, яка долає таку вершину, котру людству вдається подолати надто рідко, якщо вимірювати оте "рідко" століттями. У поезії (у всі часи — від Гомера до сучасного Івана Драча) е свої "альпіністи" і е свої "туристи". "Альпіністи" сміливо штурмують важкодоступні висоти. В цей же час "туристи" гуляють по стежинах. "Альпіністи" ставлять перед собою складні, серйозні завдання, "туристи" набагато частіше прагнуть знайти легкий шлях.
Повторюю: Шевченко мене полонив. А тому я й вирішив дещо взнати, дещо вивчити з різних джерел про перебування Т. Г. Шевченка на Нікопольщині. Цьому Історичному захопленню я віддав багато років свого педагогічного й краєзнавчого життя. Адже про той пам'ятний в історії нашого краю 1843 рік, коли на Нікопольщині побував Т. Г. Шевченко, мені розповідали Ще в ті літа, коли я сидів за шкільною партою.
І тоді, ще юнакові, мені уявлялося, і сьогодні, людині певного життєвого досвіду, мені уявляється, що Тарас Шевченко був їм "альпіністом", Апостолом правди і добра, котрий штурмував висоти, прагнув якомога глибше впізнати свій український край, осягти духовну широчінь його народу, самодостатньо впізнати його долю. Тож і проліг шлях поета від рідної степової Кирилівки, де вперше спів його народився, де вперше ласку він впізнав, до берегів чарівливого Дніпра, осяяного славою відваги запорозького козацтва, так добре знайомої Шевченкові з різних переказів та дум Кобзарів, цих одвічних народних гомерів.
- Шкільні твори про життя та творчість Тараса Шевченка
- Т. Шевченко недосяжний не тільки у силі любові до свого народу, а й у нищівній критиці на його адресу. Чи немає у цьому парадокса? (та інші запитання)
Що ж примусило молодого поета і художника здійснити подорож на Нікопольщину? На це запитання можна дати однозначну відповідь, коли добре вивчити внутрішній світ Шевченка. По-перше; поета вабили сюди історичні місця і пам'ятники, пов'язані з історією козацтва запорозького. Адже Нікопольщина, як відомо, була колишнім центром Запорожжя, тим осередком, про котрий М. В. Гоголь писав: "Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые й крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля й казачество на всю Украйну" (Н. В. Гоголь. "Тарас Бульба"). А засновник наукового комунізму К. Маркс, конспектуючи монографію М. І. Костомарова "Бунт Стеньки Разина", підкреслював: "Із заснуванням славного Запорожжя дух козацтва розлився по всій Україні" (К— Маркс. "Стенька Разін". "Молодая гвардия", 1926 р.
№ 1, стор. 107). До всього цього додамо ще й той факт, що на території Нікопольщини були розташовані п'ять Запорозьких Січей з восьми, що упродовж двохсот років відігравали прогресивну роль в історії українського народу, в його боротьбі проти татаро-турецької агресії і польських феодалів.
По-друге, під час перебування в Україні у Шевченка виник задум про періодичне художнє видання, присвячене історичному минулому, народному побуту та звичаям. Задум про альбом офортів "Живописная Украйна". Відомо, що за гроші, виручені від реалізації "Живописной Украйни", поет мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів. Він передбачав саме у південному краї знайти та змалювати окремі місця і пам'ятники.
І по-третє, до тої поїздки до дніпровських берегів поет вже немало написав про Запорозьку Січ та запорозьких козаків, історичні та (літературні герої творів Шевченка глибоко проникали в його серце. Очевидці свідчать, що він зупиняв себе тоді, коли починав писати з голови, і старався писати тільки з серця. Йому, як поету — історику, художнику, просто людині, закоханій у рідний край, хотілося побувати на місцях колишнього Запорожжя. Він прагнув, а так воно й було, поглибити свої знання з історії України, котрою захоплювався давно. Поетові потрібно було показати, а не доказати — в мистецтві, що показано, то вже й доказано.
У запорозьких козаках Шевченко вбачав кращі риси українського народу, його волелюбність, його ненависть до гнобителів та загарбників.
Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, І волю...
("Іван Підкови"),
Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як "Тарасова ніч" (1838), "Перебендя", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1842). У них поет створив героїчно-романтичні образи запорожців Івана Підкови, Тараса Федоровича (Трясила), Максима Залізняка, інших прославлених сподвижників. До речі, у творах, друкованих в знаменитому "Кобзарі", запорозькі місцевості згадуються: сама Січ — 16 разів, Запорожжя — 7 разів (мовиться про всю територію "вольностей войська запорожского").
Навчаючись у Петербурзькій Академії художеств та перебуваючи в оточенні прогресивних діячів української 5 російської культури, Шевченко не втрачав зв'язків з Україною, завжди цікавився життям закріпаченого селянства, його побутом. 19 травня 1843 року, після закінчення навчання в Академії художеств, поет разом з Євгеном Гребінкою виїхав білоруським трактом в Україну, де він не був чотирнадцять років. Засумувавши по рідній землі, Тарас Григорович побував на Чернігівщині, в селах Київщини, Полтавщини. Та найбільше його приваблювали ті місця, де жили запорозькі козаки.
На дніпровські пороги Шевченко відправився з Полтавщини, його полонили красою чудові краєвиди в понизов'ї річки Орелі. І поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам'яні баби, розкинулися невеликі старовинні села, заквітчані садочками. Та села ще зберігали помітні сліди земляних укріплень XVIII століття. Десь у районі Старого . Орлика, розташованого поблизу злиття Орелі з Дніпром, Шевченко переїхав на правий берег Дніпра. Уздовж берега в'юнилася дорога. Про цю місцевість поет згадує у повісті: "Наймичка": "...І непоштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари". А в поемі "Іржавець" згадується про будівництво оборонної лінії на річці Орелі. Від надто виснажливої праці, голоду та хвороб тут навіки-вічні залишились тисячі козаків і селян. Шевченко писав про них:
Як діточки на Орелі Лінію копали, І, як у тій Фінляндії, В снігу пропадали.
Діставшись правого берега Дніпра, поет продовжує подорож свою через Верхньодніпровськ — поштову станцію Романкове— Карнаухівку. Згодом прибув до Катеринослава. До речі, нагадаємо, що в травні 1820 року правим берегом Дніпра від Крюкова до Катеринослава на заслання їхав молодий російський поет Олександр Пушкін.
Пізніше у вірші "Сестрі" Шевченко писав про села, розташовані на берегах Дніпра:
Минаючі убогі села, Понаддніпрянські невеселі...
Як у свій час Пушкіна, Тараса Шевченка нічим не приваблював Катеринослав. Це губернське степове місто у ту пору налічувало близько 9800 жителів, з яких дві тисячі — дворяни та чиновники, купці, представники духовенства. Решта були міщани і дворові люди, котрі мешкали у глинобитних та дерев'яних хатинах.
Престижним вважався "тюремний замок" — найбільший будинок у місті. У ньому в свій час був в'язнем Устим Кармелюк. Катеринослав не мав жодного вищого учбового закладу. Зате трохи не на кожному кроці — молитвені та питні заклади. У місті налічувалося 10 церков, дві синагоги, понад 50 винних погребів та питних домів. Гнітюче враження справили робітники суконно-шовкової фабрики. Працювали в жахливих умовах, пухлі від голоду. Потьомкінський палац та міський парк були вкрай занедбані.
З губернського міста відпочаткувалися численні поштові дороги. У сорокових роках XIX століття на головних шляхах, відгалужених від міста, курсували казенні і приватні поштові екіпажі, рухалися вони вдень і вночі. Зупинялися лише на поштових станціях на 10—-15 хвилин. І знову — в дорогу.
Подорожував Шевченко по Катеринославщині на поштових. Є припущення, що у цьому місті він зустрічався зі своїм знайомим художником І. І. Городницьким, з котрим звела доля по навчанню в Академії художеств.
З Катеринослава шевченківська подорож пролягла далі на південь. Шлях вів через Старі Кодаки, хутір Волоський, поштову станцію Концерополь, колонію Ейнлаге. А згодом прибув на острів Хортицю.
У Старих Кодаках поет міг оглянути історичні місця, зокрема
рештки польської фортеці, котру неодноразово здобували повстанські козацько-селянські загони і війська Богдана Хмельницького. Згадується ця місцевість у шевченківській п'єсі "Назар Сто-доля". Герой твору Назар говорить: "Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город. От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось. Тоді і сам гетьман нас не розлучить". Принагідно скажемо, що значно пізніше, у 1880 році, І. Ю. Рєпін, подорожуючи по Дніпру, зробив тут два малюнки "Старі Кодаки" та "Церква в Старих Кодаках".
Своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпровські пороги. Вони займали смугу близько ста кілометрів. Це були скелясті кам'яні брили висотою від чотирьох до семи метрів, що перетинали Дніпро з одного берега до другого. А всього дніпровських порогів налічувалося дванадцять — Кодацький, Сурський, Лоханський, Стрільчий, Звонецький, Княжин, Ненаситець, Вовнизький або Внук, Будилівський, Таволжанський, Літній та Вольний.
Найбільш небезпечним вважався Ненаситецький поріг, або, як його називали, Дід-поріг. Він складався з семи брил та дванадцяти гряд. Вода біля правого берега з гуркотом падала з висоти чотири з половиною метри, кипіла та вирувала, як у велетенському казані. Це місце називали пеклом.
Багато українських поетів, художників, композиторів оспівували грізні дніпровські пороги. Бентежили вони й Шевченкову уяву, котрий присвятив їм немало поетичних рядків, віддзеркаливши могуть цього природного явища. Згадаймо хоча б такі рядки з добре відомих творів поета.
...а пороги
Між очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають...
Тільки і остались,
Що пороги серед степу
Ревуть-завивають.
("Гайдамаки").
...Б'ють пороги, місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив!..
("До Г. Квітки-Основ'яненка").
У пору подорожування по Придніпров'ю поет жадібно вслухався до народних переказів, вникав у глибінь їх змісту, робив замальовки як художник і поетичні начерки як поет.