Звідси міг піти пішки, або ж проїхати на возі, та, певна річ, й на човні річкою Підпільною. В усякому разі, Шевченко прибув у Покровське, про що свідчать і спогади поколінь, і малюнки, що занотовував тут поет.
На території цього села й знаходилась остання так звана Запорозька Нова Січ (1734—1775). У ту пору в цій Січі та на її околицях проживало близько 15 тисяч чоловік. Після ліквідації Запорозької Січі на її місці й виникло село Покровське. Його історія далебі неоднозначна, досить насичена різними адміністративними переплетіннями. А полягають вони ось у чому.
У 1777 році за розпорядженням Новоросійського губернатора М. В. Муромцева ця місцевість була оголошена містом Покровським. У нього знаходилась провінційна канцелярія з Словенським духовним правлінням. Бо місто Словенськ (пізніше Славянськ, а ще пізніше Нікополь) з 1775 року по 1780 рік ще не. було забудоване. У 1778 році прим-майор Синельников дістав наказ перевести провінційну Слав'янську канцелярію з Покровського до Микитиного Рогу (Нікополя). Було наказано місту Покровському дати назву містечко Покровське. А з 1784 року Покровське стає слободою.
Перебуваючи у цій місцевості, Шевченко, напевне, дізнався й про те, що після роздачі запорозьких земель дворянам царицею Катериною II села Покровське, Капулівка, Грушівка, Олександрівка дістались генерал-прокурору князю Вяземському. Йому належали тут майже 46 тисяч десятин землі та 1 430 кріпаків. Це було у самому центрі колишнього Запорожжя, через вісімнадцять років після ліквідації Запорозької Січі. Граф Чернишов одержав старі запорозькі селища, в тому числі села Городище і Красне, а в додаток майже 25 тисяч десятин землі та понад 500 кріпаків. Генерал-майору Неклюєву поблизу Нікополя дісталась Сулицько-Лиманська Слобода з 24 тисячами десятин землі та сотнями кріпаків. А всього по Катеринославському повіту у 1793 році було 5 195 кріпаків та понад 245 тисяч десятин поміщицьких земель. (Из описання к "Екатеринославскому атласу", часть І. Екатери-нослав, 1793).
У 1802 році вдова князя Вяземського Олена Микитівна продала ці землі багатому єврею, придворному банкіру Штігліцу який розбагатів на продажу кримської солі. Йому належали села,, розташовані на берегах Дніпра,— Карайдубина, Ушкалка, Бабино,. Рогачик, Рибаче та інші. А в 1861 році цей лихвар продав землю, що біля села Покровського і в Тавріі, великому князю М. М. Романову. Невипадково, мабуть, поет Василь Капніст у листі до поета Гаврила Романовича Державіна від 18 липня ^1812 року називає його "жидом".
Шевченка надто вразило те, що на колишніх вільних запорозьких землях сидить багатій г титулом барона Штігліц. У вірші "Розрита могила", першому відверто революційному творі, не розрахованому на дозвіл цензури і написаному через місяць після відвідання Нікопольщини та знаменитої Скіфської Чортомлицької могили, поет пише:
...Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі...
Тут Шевченко називає конкретного кріпосника і лихваря барона Штігліца. У ту пору і на острові Хортиця, і в Нікополі, і на Нікопольщині було чимало іноземних колоністів. У Нікополі, наприклад, хазяйнували багатії мукомели Зіменс, Шоф і їм подібнь У верхній течії річки Чортомлик, біля Скіфської Чортомлицької могили, знаходилися володіння багатія Зейферта.
У поемі "Сліпий", засуджуючи колоніальну політику І кріпосницький гніт за часів Катерини II, Шевченко пише:
І як степи запорозькі Німоті ділила Та бахурям і байстрюкам Люд закрепостила...
Даючи негативну оцінку діям Катерини II та історичній долі України, Шевченко вважав, що знищення Запорозької Січі допомогло цариці закріпачити українське селянство. У 1783 році юри-дично оформилось кріпосне право в Україні. Поет приходить до висновку, що не тільки царизм, але й українська козацька старшина теж була зацікавлена в закріпаченні українського селянства і козаків. Ця думка стала важливою складовою частиною революційно-демократичної канцелярії в історії України. Шевченко розвивав її в творах "Невільник", "Великий льох", "І мертвим, і живим..." та в інших. Шевченко не пройшов повз й таке явище В умовах подальшого зростання товарно-грошових відносин цар Микола І у 1843 році наказав поміщикам і заводчикам більше вирощувати картоплі, обіцяючи при цьому медалі. Селян примушували розводити картоплю, навіть роздавали її "с обязанностью непременно посадить онную". Безумовно, на поміщицьких або орендних землях.
Поміщики, німецькі колоністи посилено стали розводити картоплю, будувати паточні, крохмальні, спиртові заводи, де застосовували дешеву працю наймитів. Посилення товарно-грошових відносин збільшило експлуатацію кріпаків, панщину, натуральний та грошовий оброк. У поетичному революційному посланні поета "І мертвим, і живим..." є такі рядки:
І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить,— Вам байдуже. Аби добра Була для городу!..
У часи перебування Шевченка в Покровському тут відбувалися ярмарки, де торгували хлібом і тваринами, й більшості своїй великою рогатою худобою. Письменник та етнограф О. С. Афанасьєв-Чужбинсь'кий, товариш Т. Г. Шевченка в період 1843— 1847 рр., котрий згодом розійшовся в дружбі з соціальних мотивів, відвідавши село Покровське у 1856 році, писав у своїй книзі "Поездка в южную Россию. Очерки Днепра": "А что за славньїй народ покровский! Какие великие люди! Какое сложение! Й что за щегольство в костюме!.. Мне бьіло приятно прожить в Покров-ском между честньши, добрьіми й трудолюбивьіми жителями". Разом з тим письменник та етнограф описує сцени, де плачуть молоді селяни, яких вперше виганяють на панщину.
Треба віддати належне Афаяасьєву-Чужбшському, що він вірно підкреслював красу пркровців, як пізніше відзначали І. Ю. Рєпін, Д. І. Яворницький, О. П. Довженко, інші видатні діячі історії, літератури, мистецтва, їхні спогади — свідчення цьому.
У тій же книзі "Поездка в южную Россию. " Афанасьєв-Чужбинський при описанні становища села Борисоглібовки, що поблизу Нікополя, занотував: "За Черньїшевой лежит Борисоглебовская помещика Нечаева, отлича-ющаяся от прочих тем, что жители ее живут в бедности, й цельїе толпи детей, окружая проезжего, про-сят милостиню. Довольно бросить один взгляд на крестьянские жилища, на бедньїе лица зтих детей, одетьіх в рубище, чтобн убе-диться в необходимости просить милостьшю.
Це так і в Шевченка:
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
("Сон", 1844).
Безумовно, Шевченкові, як молодому поету, художнику, історику, було, приємно перебувати у селі Покровському з-поміж запорожців. Адже там ще були живі січовики, їх сини. Великий Кобзар, як свідчать спогади його сучасників, цікавився історією довколишніх осель, особливо тих, що знаходилися в понизов'ї Дніпра.
Розповідають, що Шевченко волів дізнатися дещо про Кам'янку— старовинне запорозьке городище Херсонської губернії. Розташоване воно було на рукаві Дніпра, що називався річкою Козацькою в мальовничому місці за дванадцять кілометрів на південний захід від міста Берислава. Городище це збудоване запорожцями у 1740 році як прикордонний пост торговельним ринком. Пост мав назву — "Кам'яний базар". Тут бував полковник зі своїм старшиною та командою запорозьких козаків. На Кам'яному базарі провадилася значна обмінна торгівля з кримськими та ногайськими татарами. Запорожці називали це місце так: "Кам'янка, де стара Січ була". Тобто Січ 1710—1711 років.
У 1760 році тут була збудована церква. Городище помітне й до цього часу по слідах валу, по уламках та по двох хрестах над могилами запорожців, похованих у 1730 та 1731 роках.
Що являє собою ця місцевість? Зараз на цих землях розташований радгосп-завод "Кам'янський", котрий спеціалізується на виноградарстві та садівництві. У цьому господарстві близько чотирьох тисяч гектарів землі. Збудовано два села — Отрадна-Ка-м'янка та Миколаївка. В Отрадно-Кам'янці —центр радгоспу — велика середня школа, Палац культури, аптека, дитячий садок, краєзнавчий музей, виноробний завод із знаменитими підземними штольнями, в котрих відстоюється вино п'яти сортів. Є тут і дегустаційний зал, і добре обладнана лабораторія.
Ось як зворушливо пише про цей благодатний край директор радгоспного музею Валентина Воіроніна: "О земле наша! Неозора наддніпрянська сторона! Твої безкраї поля гнучким золотим колоссям стеляться понад древніми берегами сивого Дніпра-Славутича, а з його щедрих Джерел — ручаї розливають життєдайні води по твоїх сонячних таврійських рівнинах, цілющим ніжним соком наливаються духмяні яблуневі сади, янтарні грона винограду. І нащадки твоїх древніх скіфів, гордих слав'ян обережно кладуть вінки, переплетені пшеничним колоссям і травами степового ковилу, на прозорі студені води Дніпра, як данину пам'яті тобі, наша Земле!"
Та повернемось у Покровське шевченківських років. Місцеві жителі показували поету руїни колишньої Січі, внутрішній і зовнішній кош, запорозьку пристань — уступ, запорозькі курені і хати, речі побуту, одяг, зброю. Згадували події із запорозької історії, військові походи запорожців, битви, війни, татарський і турецький полон. У тих спогадах називались імена останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, розумного писаря Івана Яковича Голубу, судді Павла Фроловича Головатого, козака Антона Головатого. Співали пісні і думи про славних запорожців, їх звитяги:
Ой полети ти, чорно галко, Та на Дон риби їсти. Та принеси, та принеси Ти, чорна галко, От Калниша нам вісті!
Співали улюблену пісню про кошового отамана Івана Сірка:
Ой не вітер в полі грає, Не орел літає, Старий Сірко з товариством На Січі гуляє..
На запорозькому кладовищі оглядали кам'яні хрести над могилами Стефана Гладкого, курінного отамана Івана Капйса, козаків Данила Борисенка, Максима Кулька. У старих запорозьких куренях і хатах Шевченко малював різні запорозькі сволоки. На одному з них був напис: "Благословенням отца й поспешеством енна й совещанием святого духа создался сей курень васюринского войска васюринским обществом за атамана Антона Головко 1710 году мая 24 дня".
Край хати селянина Митрофана Чорного (по вуличному Папуші), що стояла біля запорозької церкви, біля котрої, як розповідали діди-запорожці, проводилися ради, через тридцять сім років після відвідування Шевченком села Покровського, великий російський художник І.